Острів Дума, стр. 85

— Ні, не він, але він говорив, що саме це ви й скажете, — доповів Джек, підганяючи мене вперед. — Ходімо, ходімо, нам ніколи не прорватися крізь годину пік, якщо не поспішатимемо.

— А хто ж тоді? Якщо не Ваєрмен домовився про візит, то хто?

— Ваш інший друг. Великий чорний ферт. Крутий дядько, він мені сподобався, він такий, абсолютно незворушний.

Ми вже дісталися мого «малібу» і Джек відчинив переді мною пасажирські дверцята, але я вкляк, втупившись йому в очі.

— Камен?

— Авжеж. Вони з доктором Гедлоком познайомилися після вашої лекції, на вечірці, і в розмові Камен висловив свою занепокоєність тим, що ви жодного разу тут не обстежувались, хоча обіцяли йому. Доктор Гедлок сам зголосився вас обстежити.

— Зголосився сам? — перепитав я.

Джек кивнув, посміхнувшись яскравому сонечку Флориди. Неймовірно юний, з канарейкового кольору підручником «Погребальна наука для початківців» під пахвою.

— Гедлок сказав доктору Камену, що вони не можуть собі дозволити, щоб з таким крупним новим талантом раптом трапилося щось зле. Ну, й заради свого послужного регістру, гадаю.

— Радощів повні штани, Джеку. Він засміявся.

— Ну ви й ексцентрик, Едгаре.

— А незворушним меці можна побути?

— Хай, але з вас поганий рефрижератор. Сідайте, нам треба прорватися через міст, поки ще є надія.

— 3 —

Так вийшло, що до кабінету доктора Гедлока на Бенева-роуд ми прибули вчасно. В «Теорії очікування під кабінетами», автором якої виступає Ваєрмен, стверджується, що, додавши до призначеного часу тридцять хвилин, отримаєш реальний час потрапляння в кабінет, але цього разу я був приємно здивований. Регістраторка назвала моє ім’я вже за десять хвилин по четвертій і провела мене у яскраво освітлену приймальню, де на плакаті зліва демонструвалося здавлене салом серце, а на плакаті справа — обвуглені легені. Прямо перед собою я з полегшенням уздрів оптометричну таблицю, хоча щось прочитати на ній нижче шостого рядка мені було не до снаги.

Ввійшла медсестра, вклала мені під язик термометра, намацала мій пульс, наклала пов’язку тонометра мені на руку, напомпувала її, поглянула на цифри. Коли я спитав її, як мої справи, вона ухильно посміхнулася й промовила: «Годний». Відтак узяла в мене кров. Потім я сховався в туалеті з пластиковим стаканчиком, звідки, розстібаючи зіпер на штанях, посилав Камену недобрі флюїди. Однорукий спроможний сам здати сечу на аналіз, але можливість потенційних інцидентів при цім залишається підвищеною.

Повернувшись до приймальні, я не побачив там медсестри. Вона залишила на столі теку з моїм ім’ям на ній. Поряд лежала червоца ручка. Мені боляче смикнулась кукса. Не замислюючись, Що роблю, я взяв ручку і поклав собі до кишені штанів. З нагрудної кишені сорочки в мене стирчала моя синя ручка. Її я поклав на те місце, де щойно лежала червона.

«Ну, й що ти скажеш, коли вона повернеться? — спитав я себе. — Що явилася Фея Ручок і вирішила зробити підміну?»

Не встиг я відповісти собі на це запитання — чи хоч би для початку подумати, навіщо я вкрав червону ручку — як до кімнати ввійшов Джин Гедлок і простягнув мені руку. Ліву руку... котра в моєму випадку була якраз правою, тобто — правильною. Я усвідомив, що сам Гедлок, коли він не в парі з бородатеньким невропатологом Принсипом, мені подобається набагато більше. Йому було близько шістдесяти, радше огузкувата фігура, білі вуса на кшталт зубної щітки, приємні манери кваліфікованого фельдшера. Він запропонував мені роздягтися до трусів і роздивився мої праву гомілку й стегно. Ткнув їх у кількох місцях, питаючи про больові відчуття. Спитав, які я приймаю болезаспокійливі, і здивувався, коли я відповів, що мені вистачає аспірину.

— Мені треба подивитися вашу куксу. Добре?

— Так, але полегше з нею, будь ласка.

— Я акуратно.

Тим часом як я, поклавши ліву руку собі на голе ліве коліно, тупився очима в оптометричну таблицю, він однією рукою вхопив мене за плече, а іншою, склавши долоню човником, підважував куксу. Сьомий рядок на таблиці я прочитав як АБОГРІК. Якийсь бог щось прорік? Цікаво.

Звідкілясь здалеку я відчув легкий потиск.

— Болить?

— Ні.

— О’кей. Ні, не опускайте очей, дивіться прямо перед собою. Ви відчуваєте мою руку?

— Еге ж. Ніби звіддаля. Стискання.

Але ж ніякого різкого болю. Нізвідки йому взятися. Рука, якої не було, воліла ручки, а ручка лежала у мене в кишені, тож рука знову запала в сонний стан.

— А отак, Едгаре? Ви не проти, якщо я звертатимуся до вас на ім’я?

— Кличте як захочеться, лиш би чутно було. Так само. Потиск. Злегка.

— Можете тепер подивитися.

Я глянув. Одна його рука залишалася в мене на плечі, а іншу він опустив, її й близько не було біля кукси.

— Як це так?

— Усе нормально, фантомні відчуття в рештці кінцівки. Єдине, що мене дивує, це швидкість загоювання. І відсутність болю. Правду кажучи, я натискав доволі сильно. Та загалом це добре. — Він знову вхопив куксу знизу й натиснув угору. — Так боляче?

Я відчув неяскравий зблиск якоїсь далекої іскри, ніби промайнула ледь тепла жаринка.

— Трішечки, — відповів йому.

— Якби зовсім не було болю, це мене б непокоїло, — відпустив він мене. — Прошу, подивіться знову на таблицю.

Я його послухався і вирішив, що важливий для мне сьомий рядок читається як АРОБГІК. У цім було більше сенсу, бо сенсу в цім не було ніякого.

— Скількома пальцями я вас торкаюся, Едгаре?

— Не знаю, — я зовсім не відчував його доторку.

— А зараз?

— Не знаю,

— А зараз?

— Трьома.

Він стискав мені плече вже десь аж біля ключичної кістки. Майнула думка: аби я зараз перебував у своєму малювальному шалі, я відчув би доторк його пальців будь-яким місцем кукси. Напевне, я міг би нею й віддалік відчути їх присутність. Гадаю, його пальці теж відчули б мене... і тоді добрий лікар, поза всякими сумнівами, репетуючи, вилетів би з кімнати.

Він обмацував мене далі. Спершу ногу, потім голову. Вислухав мені серце, позазирав ув очі, розрадив мене всілякими іншими лікарськими маніпуляціями. Виснаживши більшість своїх ресурсів, він наказав мені одягнутися й зайти до його кабінету, що міститься у кінці холу.

Кабінет виявився невеличкою, приємно захаращеною кімнатою. Гедлок сидів за столом, відхилившись на спинку крісла. На стіні висіли фотографії. Я припустив, що деякі з них — родинні, але там були також знімки, на яких він потискає руки Джорджу Бушу Першому й Морі Повичу [301] (інтелектуальні близнюки, як на мій смак), а на одній фотографії Гедлок стояв поряд зі звабливо життєрадісною і красивою Елізабет Істлейк. У руках вони тримала тенісні ракетки, і корт я також впізнав. Це вони в садибі Ель Паласіо.

— Уявляю, як вам, напевне, хочеться врешті повернутися на Думу, і розслабитися там, задравши ногу, — промовив Гедлок. — Мабуть, вона дуже болить о цій порі дня, а коли погода сира, то її, певне, гризуть разом усі три Макбетові відьми. Якщо вам потрібен рецепт на вікодин або перкоцет [302]...

— Ні, мені достатньо аспірину, я витратив багато зусиль, щоб відмовитись від жорстких субстанцій і, хай там як воно не болить, мені не хотілося б знічев’я відкотитися назад.

— Ви демонструєте унікальну швидкість регенерації, — сказав Гедлок. — Навряд чи вам треба нагадувати про те, що ви щасливчик, котрому не довелося на решту життя всістися в інвалідний візок, що котився б від найменшого подуву вітру.

— Я щасливчик уже тому, що взагалі залишився живим, — відповів я. — Чи можу я вважати, що нічого жахливого ви в мене не знайшли?

— Не знаю, що ще покажуть аналізи сечі й крові, але зараз я сказав би, що ваш організм у нормі. Я б залюбки призначив рентгеноскопію поранень вашого правого боку і голови, якби існували симптоми, які вас непокоять, але...