Острів Дума, стр. 71

— Охолонь, Ваєрмене, я тебе ледь розумію.

Він мене не послухав. Либонь, просто не міг.

— У розпал бурі ліве око мені пробило болем... невимовним болем... мов гарячим дротом... я думав, блискавка попала в дім, Господи бережи... зірвав пов’язку... і побачив, що бачу! Ти розумієш, що я тобі кажу? Я бачу!

— Так, — відповів я, — розумію. Це чудово.

— Це ти зробив? Ти, правда ж?

— Можливо. Ймовірно. В мене є для тебе картина. Завтра принесу. — Я зважився. — Гадаю, її варто добре берегти, аміго. Не думаю, що після того, як ефекта досягнуто, картини можуть потім на щось вплинути, проте я був так само впевнений, що Кері поб’є Буша [262].

Він щиро розреготався.

— Verdad [263], прийнято до виконання. Важко тобі було? Перш ніж я встиг відповісти, інша думка вколола мене.

— Як Елізабет пережила бурю?

— О Господи, жахливо. Бурі на неї завжди погано впливають, але цього разу... вона була жахливо налякана. Кричала щось про своїх сестер. Тесі й Ло-Ло, це ті, що потонули у двадцятих. Навіть просила мене сходити подивитися... та все вже минулося. А ти в порядку? Важко тобі було?

Я подивився на розсіяний між вхідними дверми й сходами пісок. Та нема там ніяких слідів. Якщо мені привиділося, ніби бачив якісь відбитки ніг, то все моя мистецька уява. До якоїсь міри. Але вже по тому. Я сподівався, що так.

— 21 —

Ми балакали ще хвилин п’ять... чи радше сам Ваєрмен балакав. Торохкотів, правду кажучи. Останні сказані ним слова були про те, що йому лячно лягати спати. Він боявся, що прокинеться, а ліве око знову сліпе, як і було. Я сказав йому, що не вірю, ніби йому варто боятися, побажав добраніч і повісив слухавку. Самого мене лякало те, що можу прокинутися серед ночі, а обабіч мене на ліжку сидять Тесі й Лора — Ло-Ло, як зве її Елізабет.

Котрась з них либонь колисатиме у вологій пелені Ребу.

Я взяв ще банку пива і повернувся нагору. До мольберта наближався, дивлячись собі на ступні, відтак різко задер голову, поглянув, немов хотів захопити портрет зненацька. В душі — раціональною її частиною — я очікував побачити дощенту спотворене фарбою обличчя, все в ляпах і згустках, які я кидав на полотно під час грози, коли єдиним освітленням мені слугували блискавки. Та інша частина моєї душі зналася на справі краще. Інша частина знала, що малювання мені освітлювало щось інше (так само не зір, а якесь інше відчуття скеровує руку метальника ножів із зав’язаними очима). Та частина моєї душі знала, що картина «Ваєрмен дивиться на захід» буде гарною, і саме такою вона й виявилася.

У деякому сенсі це була найкраща робота з усіх виконаних мною на острові Дума, бо вона була найраціональнішою — пам’ятаймо, аж до самого фіналу картина «Ваєрмен дивиться на захід» створювалася при денному світлі. Людиною при ясному розумі. Привид на портреті перетворився на молодого чоловіка з милим, чуттєвим, спокійним обличчям. З акуратним блискучим чорним волоссям. Легка посмішка ховалася в кутиках його губ, а також і в очах. Він мав красиві густі брови. А над ними широкий лоб, мов прочинене вікно, в якому кублилися спрямовані в бік Затоки думки цього юнака. Кулі в його відкритому мозку не було. Так само легко я міг би ліквідувати аневризму або злоякісну пухлину. Завершальна ціна за роботу виявилася високою, але рахунок було сплачено.

Гроза ущухла, лише десь далеко, над держаком пательні під назвою Флорида, ще трохи гуркотіло. Мені подумалося, що я міг би ще заснути, і маю право спати з ввімкнутою біля ліжка лампою. Реба не розповість про це нікому. Я можу спати навіть, затиснувши її під пахвою кукси. Я так робив раніше. А от Ваєрмен знову бачить. Хоча це і не в тему зараз. В тему було, як мені здавалося, те, що я нарешті написав щось капітальне.

І цілком своє.

Я вирішив, що з цією думкою й засну.

Як намалювати картину (VI)

Концентруйтеся. Є різниця між гарною картиною і черговим банальним зображенням, що захаращує собою світовий простір.

Щодо концентрації, то Елізабет Істлейк у цьому сенсі була чародійкою; ви ж пам’ятаєте, що вона сама буквально врисувала знову себе в цей світ. А коли голос, що оселився в Новін, розповів їй про скарб, вона сконцентрувалася й намалювала його на піщаному дні Затоки. Після чергового шторму купка цього мотлоху опинилася доволі неглибоко, напевне навіть полуденне сонце могло пробитися туди яскравими променями — а відблиски того скарбу навзаєм шарили по поверхні води.

Їй хотілося порадувати Тата. Для себе звідти вона хотіла тільки порцелянову ляльку.

Тато каже — Будь-яка знайдена лялька належатиме тобі, це твій законний приз за спасіння на морі, і Бог йому допомагає в цій справі.

Разом з ним вона зайшла у воду собі по кругленькі коліна, вказала рукою — Це ось там, пливи туди, поки я не крикну стоп.

Вона стояла, а він пішов на глибину, і коли він шубовснув у caldo, його ласти здалися їй маленькими човниками. Потім вона їх саме так і намалювала. Він плюнув у маску, сполоснув і натягнув її собі на лице. Встромив у рота й приладнав там загубник дихальної трубки. Поплив, плещучи ластами, далі, в осяяну сонцем синь, зануривши у воду тільки обличчя, склянисто-золотаві легенькі хвилі гралися сонячними зайчиками на його спині.

Мені це відомо. Бо дещо з того намалювала Елізабет, а дещо я сам.

Я виграю — ти виграєш.

Вона стояла по коліна у воді, тримаючи Новін в себе під пахвою, й дивилася, аж поки занепокоєна брижами на воді Няня Мельда не витягнула її на берег, те місце в них називалося Тінявим пляжем. Там вони й стояли разом. Елізабет гукнула Джону, щоб той зупинився. Вони побачили вилиск його ластів, коли він пірнув перший раз. Його не було десь секунд сорок, відтак він шумно виринув і виплюнув загубник.

Він каже — Хай мені грець, а там дійсно щось таке є!

Повернувшись до маленької Ліббіт, він обнімав її обнімав її обнімав її обнімав.

Я знав це. Я малював це. На ковдрі стоїть червоний пікніковий кошик, а зверху на ньому лежить гарпунний пістоль.

Він ставав туди знову і повернувся звідти, незграбно притискаючи до грудей жменю мотлоху. Далі він почне використовувати базарний кошик Няні Мельди, поклавши до нього свинцевий баласт, щоб легше було занурюватись. Далі з’явилося й фото в газеті — перед купкою знайденого ним «скарбу» стоїть Джон Істлейк і його талановита, суворо сконцентрована доня. Але порцелянової фігурки на тім фото нема.

Бо порцелянова фігурка не належала до решти знахідок. Вона належала Ліббіт. Вона була її призом.

А чий насправді саме та фігурка довела до смерті Тесі й Ло-Ло? Чи то вона створила одоробла? Цікаво, яка роль в усьому цьому належала Елізабет? Хто тут художник, а хто чистий аркуш?

На деякі питання я собі так ніколи й не відповів, але продовжував малювати власні картини, тож знаю, коли йдеться про мистецтво, найкраще вдатися до парафразу Ніцше: те, на чому ти концентруєшся, концентрується на тобі. Іноді буквально.

11 — ВИД З ДУМИ

— 1 —

Наступного дня рано-вранці ми з Ваєрменом стояли по гомілки в Затоці — достатньо холодній для того, щоб з наших очей вимилися залишки сонливості. Він першим зайшов у воду, а я вслід за ним. Без жодного слова. Кожен з нас тримав у руці горнятко кави. Він був у шортах, а я ненадовго затримався на березі, бо підкочував собі шташі до колін. Позаду нас наприкінці хідника у своєму кріслі-візку сутулилася змарніла Елізабет, вона похмуро вдивлялася в обрій. Перед нею залишався її сніданок. Вона лише трохи чогось проковтнула, а решту перевацяла. Її розпущене волосся полоскав теплий південний бриз.