Острів Дума, стр. 53

Відтак він каже — Та ні, заради Бога. Хай буде, як буде. Вона сама собі послала постіль. Сама хай в ній і спить.

Після цього прийшла буря. Аліса.

Ліббіт відчувала її наближення. Вона відчувала, як почав здійматися вітер і дути з простих грифельних, чорних, як смерть, штрихів. Потужність справжнього урагану, коли він врешті надійшов — безпросвітна злива, гомінкі, як у паротяга, завивання бурі, — налякала її дуже, так, ніби вона звала собаку, а з’явився вовк.

Але потім вітер ущух, вийшло сонце і все було гаразд. Краще, ніж просто добре, бо наслідки Аліси примусили на якийсь час забути про Аді і її Недостойного молодика. Елізабет навіть чула, як Тато стиха щось наспівував, розчищаючи з містером Шенінгтоном двір перед будинком. Тато сидів за кермом маленького червоного трактора, а містер Шенінгтон накидав обламане пальмове гілляччя й листя у маленький причеп, що тягнувся позаду.

Лялька шепотіла, муза розповідала свою казку.

Елізабет прислухалась і того ж дня намалювала місце напроти Відьмацької скелі, де, як їй нашепотіла Новін, лежать зараз на видноті поховані скарби.

Ліббіт просить Тата піти і подивитися, вона прохає, прохає, прохає. Тато каже — НІ. Тато каже, що він надто утомлений після роботи у дворі, надто виснажений.

Няня Мельда каже — У воді вас, може, трохи попустить, містере Істлейк.

А ще Няня Мельда каже — Ви ж знаєте, яка вона зараз. Якщо вона каже, щось там є, то, можливо...

Отже, вони спускаються на берег до Відьмацької скелі — Тато в купальному костюмі, який йому вже замалий, і Елізабет, і близнючки, і Няня Мельда. Ганна з Марією були в школі, а Аді... та краще не згадувати про неї. Аді В НЕМИЛОСТІ. Няня Мельда несла червоний пікніковий кошик. У ньому була їжа, капелюшки від сонця для близнючок рисувальні знаряддя Елізабет, Татів пістоль і кілька гарпунів до нього.

Тато взуває свої ласти, забрідає в солоний бульйон по коліна і каже — Тут холодно! Краще б це не забрало багато часу, Ліббіт. Розповідай мені, де лежать твої скарби.

Ліббіт каже — Я розкажу, а ти мені пообіцяєш віддати порцелянову ляльку?

Тато каже — Будь-яка лялька — твоя, це законний приз за спасіння на морі.

Муза це побачила, а дівчинка намалювала. Так заснувалося їх майбуття.

9 — ЦУКЕРКА БРАУН

— 1 —

Через два дні я вперше намалював корабель.

Спочатку я назвав картину «Дівчина і Корабель», потім «Дівчина і Корабель №2», хоча не така в неї була справжня назва; справжня була — «Ілса і Корабель №1». Корабельна серія навіть більше за справу Цукерки Брауна підштовхнула мене до остаточного рішення виставити мої роботи. Якщо Наннуцці захоче робити виставку, я згоден. Не тому, що я жадав того, що Шекспір назвав «дутою репутацією» (цією цитатою я заборгував Ваєрмену), а тому, що дійшов висновку, що Елізабет має рацію: не варто накопичувати мої картини на острові Дума.

Серія «Корабель» виходила гарною. Можливо, ці картини були навіть видатними. Коли я їх закінчував, вони сприймалися саме такими. А ще вони були злими, потужними ліками. Гадаю, я зрозумів це з найпершою картиною, яку зробив серед глупої ночі на Валентинів день. Наприкінці життя Тіни Гарібальді.

— 2 —

Сновидіння було не те щоб кошмаром, але його реалістичність поза моєю спроможністю описати це словами, хоча я й зафіксував частку пережитих почуттів на полотні. Не всі, тільки дещицю. Хоча, либонь, достатньо. Захід сонця. У тому моєму сні, і в усіх наступних, завжди сідало сонце. Помпезне червоне сяйво заливало захід, сягаючи аж до неба, де воно спершу блідло до помаранчевого кольору, а далі до потойбічного зеленого. Затока лежала тиха, ніби мертва, лише найдрібніші глазуровані бурунці виказували, що вона дихає. У віддзеркаленому сяйві сонця вона була схожа на величезну, сповнену кров’ю очницю.

На тлі цього пекельного світла даленів силует занехаяного трищогловика. Безвільно висіли зогнилі вітрила корабля, червоний вогонь просвічував крізь їхні діри й проріхи. На борту не було жодної живої душі. Достатньо було короткого погляду, щоб це зрозуміти. Від судна віяло глибокою небезпекою, ніби воно було оселею якоїсь моровиці, котра знищила всю його команду, залишивши тільки цей труп з гнилої деревини й конопляного лахміття тросів і вітрил. Пам’ятаю, у мене було враження — якщо пролетить над ним зараз якийсь птах, чайка або пелікан, він впаде на палубу з обгорілим пір’ям.

Ярдів за сорок від судна виднівся гребний човен. У ньому, спиною до мене, сиділа дівчина. Її руде волосся було наскрізь фальшивим — у жодної живої дівчини не могло бути такого сплутаного кужелю на голови А ще її зраджувало платтячко. На ньому повторювався геометричний візерунок і написи Я ВИГРАЮ — ТИ ВИГРАЄШ. Ілса носила цю сукенку, коли їй було чотири чи п’ять рочків... десь, як тим близнючкам, котрих я бачив на сімейному портреті на майданчику сходів, що ведуть на другий поверх Ель Паласіо.

Я хотів закричати, застерегти її, щоб не наближалася до зогнилого корабля. І не міг. Безпорадний. Та, здавалося, це не має ніякого значення. Вона просто сиділа у тому симпатичному човнику, в Ілсиній сукенці в решіточку, погойдуючись на м’яких хвилях, і дивилася.

Я впав з ліжка, і впав на хворий бік. Я закричав від болю і перекинувся на спину, знадвору чулися звуки прибою, а з-під будинку лагідне мурмотіння мушель. Вони нагадали мені, де я, але не заспокоїли мене. «Я виграю, — промовляли вони, — я виграю, ти виграєш. Я виграю, ти виграєш. Я виграю. Пістолет, я виграю. Фрукт, ти виграєш. Я виграю, ти виграєш».

Моя відсутня рука, здавалося, горіла. Щоб не збожеволіти, я мусив це припинити, і на це була лише одна рада. Я піднявся нагору і наступні три години малював наче скажений. На столі переді мною не було моделі, жодного об’єкту не спостерігалося з мого вікна. Та й не потребував я нічого. Все, що треба, було у мене в голові. І, працюючи, я зрозумів до чого настирливо тягнули всі мої картини. Не обов’язково до дівчинки у човнику; вона слугувала хіба що додатковою приманкою, зачіпкою в реальності. До корабля я стримів увесь цей час. До корабля й заходу сонця. Обернувшись подумки назад, я усвідомив, всю глумливість ситуації: «Хелло», перший мій малюнок, зроблений олівцями того дня, коли я прибув сюди, був найближчим наближенням до головної цілі.

— 3 —

Я повалився у ліжко десь о пів на четверту й проспав до дев’ятої. Прокинувся, як новенький, з відчуттям свіжості і чистоти. Погода стояла чудова: так тепло й безхмарно вже тиждень не було. Баумгартени готувалися до повернення на північ, але я ще встиг душевно зіграти з їхніми хлопцями у фрізбі на пляжі. Мій апетит мені нагадував про себе, а біль — ні. Чудово знову відчути себе юним, хай хоч на годинку.

У голові в Елізабет також розвиднілося. Поки вона розставляла свої фігурки, я прочитав їй кілька віршів. З нами був Ваєрмен, нарешті неутомлений і в гарному гуморі. Світ видавався славним того дня. Це вже потім мені спало на думку, що Джордж Цукерка Браун заманював дванадцятирічну Тіну Гарібальді саме в ті хвилини, коли я читав Елізабет вірш Ричарда Вілбура [204] про прання «Любов нас кличе до простих речей». Я вибрав його, бо випадково побачив у свіжій газеті повідомлення, що він став чимсь на кшталт тематичного вірша до Валентинового дня. Викрадення Гарібальді виявилося зафіксованим на плівці. Відеотаймер показував, що воно трапилося рівно о 15:16, десь о цій порі я саме зробив паузу, щоб сьорбнути зі своєї склянки ваєрменового зеленого чаю, і розгорнув аркуш з віршем Вілбура, який я роздрукував з Інтернету.

По технічному двору торгівельного центру «Кросроудс» стояли камери стеження. Гадаю, проти дрібних крадіїв. Цього разу вони зафіксували викрадення дитячого життя. Вона з’являється в кадрі, йдучи зліва направо, худеньке дівча з рюкзаком на спині. Ймовірно, вона хотіла зайти у торгівельний центр, перш ніж продовжити шлях додому. На запису, що його з якоюсь одержимістю не переставали крутити телеканали, можна було побачити, як він виникає з боку вантажного пандусу і бере її за зап’ясток. Вона піднімає на нього очі і, здається, про щось питає. Браун у відповідь киває і веде її геть. Спершу вона не пручається, але далі — вже перед тим як їм зникнути за сміттєвим контейнером — вона намагається вирватись. Але він міцно тримає її зап’ястя і вони зникають з поля зору камери. За висновками окружного патологоанатома, він убив її менш ніж через шість годин, проте, судячи з жахливих слідів на її тілі, ті години мусили видатися дуже довгими дівчинці, котра за своє життя нікому не завдала шкоди. Безкінечними вони їй мусили видатися.