Острів Дума, стр. 41

— Так, — сказав я. — Від найперших до найновіших.

Він вказав пальцем на чотири останніх картини — ті, які я звик вважати композиціями на теми заходу сонця. На одній я зобразив мушлю наутілусу, на іншій компакт-диск з написом друкованими літерами MEMOREX (і сонце сяє червінню крізь дірку), на третій — знайдену на пляжі мертву чайку, лише роздув її на картині до розмірів птеродактиля. На останній були мушлі з-під Великої Ружі, які я зрисував з цифрового фотознімка. З якогось дива мені забаглося додати до них троянди. Жодних троянд поблизу не росло, але купу їх зображень пропонував мій новий товариш Гугл [167].

— Оця остання серія, ці картини хтось вже бачив? — спитав він. — Скажімо, твоя дочка?

— Ні. Ці чотири я зробив вже після її від’їзду.

— А хлопець, котрий працює на тебе?

— Та ні.

— І зрозуміло, ти не показував своїй дочці той етюд, де нарисував її бойфре...

— Боже упаси! Навіщо, чи ти жартуєш?

— Авжеж, ти цього не робив. У ньому присутня якась особлива потужність, скоріш за все, від поспішності, з якою його було намальовано. Щодо решти... — Тут він засміявся.

Я раптом усвідомив, що він схвильований, і його схвильованість передалась мені. Але я також згадав про обачність. «Пам’ятай, він був правником, — нагадав я собі. — Він не арт-критик».

— Решта цієї херні... — він знову коротко реготнув. Пройшовся по периметру кімнати, наступивши на тренажер і зіскочивши з нього з неусвідомлюваною ним самим легкістю, якій я гостро позаздрив. Він втопив пальці у своє сивіюче волосся і здійняв його вгору так, ніби провітрював собі мозок.

Нарешті він завершив свій маршрут. Став переді мною. Майже впритул.

— Слухай, світ добряче потовк тебе за останній рік і я розумію, як низько впав рівень твоєї самооцінки. Але не кажи мені, ніби ти принаймні не відчуваєш, які гарні твої картини.

Я згадав, як ми відсапувалися після дикого реготу, а сонце світило крізь продерту парасольку, ганяючи зайчиків по столу. Ваєрмен тоді сказав: «Я розумію через що ти пройшов», а я відповів, що маю щодо цього серйозні сумніви. Тепер їх в мене не було. Він розумів. Услід за спогадом про той день прийшло спрагливе бажання — не як голод, а як сверблячка — зафіксувати Ваєрмена на папері. Скомбінувати портрет з натюрмортом — «Юрист з фруктами й пістолетом».

Він поплескав мені по обличчю своєю рукою з опецькуватими пальцями.

— Світ належить Едгару. Володій, Едгаре.

— Прийом, Х’юстон, — почув я свій голос. — Едгар на зв’язку.

— Ну, так що скажеш, мучачо? Чи я брешу, чи перебільшую? Ти відчував чи ні, які вони гарні, коли їх малював?

— Авжеж, — сказав я. — Я почувався так, ніби всім навкруги роздаю підсрачники і принижую знаменитостей.

Він кивнув.

— Це найперша ознака мистецтва — гарне мистецтво майже завжди дарує задоволення митцю. І глядачеві, прискіпливому глядачеві, тому, котрий по-справжньому вдивляється...

— Гадаю, той глядач — це ти, — зауважив я. — Ти довгенько вдивлявся.

Він не посміхнувся.

— Коли воно гарне і той, хто дивиться, відкривається йому, трапляється емоційний вибух. Я відчув цей вибух, Едгаре.

— Добре.

— Можеш не сумніватися. А коли той хлопець зі «Ското» отримає такий заряд, він теж його відчує. Фактично я в цьому певен.

— Та насправді нема в них нічого особливого. Вчорашні розігріті страви від Далі, якщо сказати чесно.

Він обійняв мене за плечі і повів до сходів.

— Я не маю наміру тебе возвеличувати. І в нас не буде дискусії по тому факту, що ти вочевидь намалював хлопця своєї дочки завдяки якійсь дивній телепатії фантомної кінцівки. Я волів би побачити ту картину, де тенісні м’ячі, але чого нема, того нема.

— На щастя, я її здихався, — сказав я.

— Але ти мусиш бути дуже обережним, Едгаре. Острів Дума потужне місце для... специфічного типу людей. Такі тут крупнішають, мов під лінзою. Такі люди, як ти.

— І ти? — спитав я. Він відповів не відразу, тож я кивнув на його обличчя. — В тебе знову сльозиться око.

Він витяг хусточку і втерся.

— Може, розповіси мені, що трапилось з тобою? — спитав я. — Чому ти не можеш читати? Чому тобі навіть так важко довго дивитися на картини?

Він доволі довго мовчав. Мушлям під Великою Ружею вистачило часу, щоб натякнути. З першою хвилею вони промовили фрукти. З наступною — пістолет. Так і калатали туди-сюди. Фрукти-пістолет, фрукти-пістолет.

— Ні, — промовив він. — Не зараз. А якщо тобі хочеться мене намалювати, давай. Не стримуй себе.

— Як глибоко ти можеш читати мої думки, Ваєрмене?

— Не дуже, — відповів він. — Це ти виграв перший хід, мучачо.

— А зміг би читати їх поза цим островом? Наприклад, якби ми сиділи у кав’ярні десь у Тампі?

— О в мене почалась би сверблячка, — усміхнувся він. — Особливо після того, як більше року я просидів тут... Знаєш, типу, всотуючи промені.

— Ну, а до галереї «Ското» ти зі мною підеш?

— Аміго, я не пропустив би цього візиту заради всього врожаю чаю в Китаї.

— 4 —

Тієї ночі від води віяло шквальним вітром і впродовж двох годин періщив дощ. Гатили блискавки і хвилі билися в палі під будівлею. Велика Ружа стогнала, але стояла міцно. Я помітив цікаву річ: коли Затока трохи скаженіла і хвилі ставали справжніми, мушлі замовкали. Зависоко для балаканини їх підкидали хвилі. Я піднявся нагору посеред гуркоту й спалахів цього свята і, почуваючись ледь не доктором Франкенштайном, котрий у замковій вежі оживляє своє чудовисько, нарисував Ваєрмена простим чорним олівцем «Вінус». Портрет є. Відтак оранжевим і червоним зобразив фрукти у вазі. На задньому плані я позначив контур дверей і Ребу, вона стояла в дверях і дивилася всередину кімнати. Гадаю, Камен сказав би, що у світі цієї картини Реба репрезентує самого мене. Може, si, може, по. На завершення я взяв «Вінус небесний» і додав кольору її дурним очам. Тепер картина була цілком готова. На світ народився черговий шедевр Фрімантла,

Втомлена буря, зрідка салютуючи Затоці прощальними блискавками, віддалялася геть, а я недвижно дивився на картину. Ваєрмен на ній сидів біля столу. Сидів — тут я не мав сумнівів — наприкінці свого минулого життя. На столі стояла ваза з фруктами і лежав пістолет, який він купив чи то для стрільби по мішенях (тоді в нього був гарний зір), чи для самозахисту, чи і для того і для іншого. Я накреслив контур пістолета, а потім затушував, надавши йому зловісного, дещо розмитого вигляду. Дім, в якому він сидів, був порожнім. Десь в тому домі цокав годинник. Десь в тому домі гудів холодильник. Повітря там було важким від запаху квітів. Жахливий був запах. А звуки були ще гіршими. Цокання годинника. Безустанне підвивання холодильника, котрий не переставав створювати лід в цім домі без жінки, без дітей. Скоро чоловік біля столу заплющить очі, простягне руку і візьме якийсь фрукт з вази. Якщотрапиться помаранч, він піде в ліжко. Якщо яблуко, він приставить дуло пістолета до правої скроні, натисне курок і виб’є з голови свій болючий мозок.

Трапилося яблуко.

— 5 —

Наступного дня Джек приїхав на орендованому фургоні, навантаженому м’якою тканиною для обгортання моїх картин. Я розповів йому, що потоваришував з чоловіком з того великого будинку, що стоїть далі на березі, і що він поїде з нами.

— Без проблем, — весело погодився Джек, піднімаючись сходами до Малої Ружі і котячи за собою ручний візочок. — Місця там вистачить для... Ого! — Він укляк на верхній сходинці.

— Що там? — спитав я.

— Це нові? Напевне ж так,

— А, так. — Наннуцці зі «Ското» просив показати йому декілька картин, але не більше десятка, тож я вирішив, достатньо буде восьми. Чотири з них були ті, що вчора вразили Ваєрмена. — Ну, і як вони тобі?