Острів Дума, стр. 31

— А хто ти в цім житті?

Я зітхнув і подивився кудись вбік. Кудись на Затоку, куди можна скинути всі старі печалі і дивитися, як вони зникають без сліду.

— Не можу цього сказати напевне. Я трохи зайнявся малюванням. — І чекав, що почую сміх.

Він не сміявся.

— Ти не перший художник, хто зупиняється у Лососе... у Великій Ружі. Дім має власну мистецьку історію.

— Та ти жартуєш.

Ніщо в будинку не нагадувало мені про це.

— Та ні, — заперечив він. — Там зупинялися й Александер Калдер [124], і Кіт Гаринг [125], і Марсель Дюшан [126]. Усі вони жили тут ще до того, як підмило берег так, що дім ніби ось-ось завалиться у воду. — Тут він зробив паузу. — Жив там також Сальвадор Далі.

— Та не дури ти мене! — зойкнув я, і спалахнув, побачивши, як він підморгнув. На мить я відчув, як здіймається стара лють і ось-ось вдарить мені в горло і голову. Я зможу, вирішив я. — Перепрошую. Я пережив аварію зовсім недавно, тож... — І тут мене заціпило.

— Про це не важко було здогадатися, — промовив Ваєрмен. — Якщо ти не помітив, то там, з правого боку, у тебе дечого не вистачає, мучачо.

— Так. Ну, в мене іноді... ну, не знаю... трапляється афазія, як мені здається.

— Еге ж. У будь-якому випадку, про Далі я не брешу. Він прожив у твоєму будинку три тижні у тисяча дев’ятсот вісімдесят першому. — Помовчавши, він додав: — Я розумію, що ти відчуваєш.

— Я маю щодо цього великі сумніви, — я не хотів, щоб мої слова звучали нечемно, але саме так вони прозвучали. Я й справді почувався нечемою.

Ваєрмен надовго замовк. Лопотіла понівечена парасолька. Я отримав час на роздуми. «Ось був знайшовся мені потенційний друг, а тепер в нас з ним не склалося». Але коли він заговорив знову, голос його звучав спокійно й приємно. Так, ніби нічого й не трапилося між нами.

— Частково проблема з забудовою Думи полягає в заростях. Морський овес — тутешній, але решта зеленого лайна не мусила б тут рости без іригації. Комусь варто було б дослідити в чому тут річ, отака в мене думка.

— Ми з дочкою одного дня з’їздили туди на розвідку. Там, на південному кінці, справжні джунглі.

Ваєрмен явно занепокоївся.

— Екскурсії в той бік острова не для хлопця в твоїй кондиції. Дорога в паскудному стані.

— Розкажи детальніше. Цікаво знати, чому тут не прокладено чотирьохрядне шосе з велосипедними доріжками обабіч й будиночками через кожні вісімдесят ярдів.

— Тому що ніхто не знає, кому належить земля. Подобається така версія для початку?

— Ти це серйозно?

— Авжеж. Від 1950 року міс Істлейк персонально володіє частиною від південного краю острова до Гнізда Чаплі, це абсолютно беззаперечно. Так визначено у заповітах.

— Заповітах? Їх кілька?

— Їх три. Всі написані власноручно заповідачем і підтверджені підписами різних осіб, але стосовно цілого острова всі заповіти різняться. Поза тим, у всіх трьох наголошується на тому, що північна частина Думи є безумовно успадкованою Елізабет Істлейк від її батька Джона. З тих пір права на острів усе ще розглядаються в судах. Це шість десятиліть безперервного сутяжництва, на тлі яких сюжети «Холодного дому» Діккенса виглядають пригодами Діка і Джейн [127].

— Мені почулося, ти казав, ніби всі брати й сестри міс Істлейк померли.

— Найближчі родичі померли, але є ще племінниці й племінники, і їхні онуки й онучки. Ними вкрита вся Земля, мов фарбою Шервін-Вільямс [128]. От вони-то й займаються сутяжництвом, але судяться вони одне з одним, а не з нею. Єдина згадка про неї у кожному заповіті старого стосується саме цього шматка острова, котрий було точно обміряно й визначено двома топографічним компаніями, одна зробила це напередодні Другої світової війни, а інша — одразу після неї. Це документи публічного доступу. І знаєш, що ще, аміго?

Я похитав головою.

— Міс Істлейк упевнена, що її старий колись запланував саме такий розвиток подій. І скажу, оскільки я сам проглядав копії тих заповітів, як юрист, я дотримуюсь тієї ж думки.

— Хто сплачує податки?

Він набрав здивованого вигляду, потім розсміявся.

— Ти мені подобаєшся дедалі більше, vato [129].

— Це з мого іншого життя, — нагадав я йому. Мені вже подобалося це означення — «інше життя».

— Авжеж. Тоді ти це поцінуєш, — сказав він. — Тут зроблено хитро. Всі три останні заповіти Джона Істлейка мають ідентичні клаузули про заснування довірчого фонду для сплати податків. Перша інвестиційна компанія, що управляла фондом, відтоді була поглинута іншою... ну, фактично вона поглинула сама себе...

— Отак в Америці й робиться бізнес, — зауважив я.

— Істинно. Хай там як, фонду ніколи не загрожувало банкрутство і податки сплачуються щорічно, як по хронометру.

— Гроші вирощують самі себе.

— Справді, — він підвівся й заклав руки за поперек, розминаючись. — Як ти дивишся на те, щоб піднятися до будинку і познайомитися з леді? Вона саме зараз має прокинутися після полуденного сну. У неї є проблеми, але для своїх вісімдесяти п’яти вона чудова дівчинка.

Не на часі було розповідати йому, що я вже, здається, був познайомився з нею — лаконічно — через автовідповідач.

— Якось іншим разом. Коли веселощі вщухнуть.

Він кивнув.

— Приходь завтра вранці, якщо бажаєш.

— Можливо. Все було чудово. — Я простягнув йому свою ліву руку. Він її потиснув, дивлячись при цьому на мою куксу.

— Протезу нема? Чи ти, коли не обертаєшся серед еліти, його не вдягаєш?

Я мав на готові відповідь, яку міг у таких випадках давати різним людям: підвищена чуттєвість нервів у куксі, — але це була брехня, а Ваєрмену мені не хотілося брехати. Почасти через те, що він мав нюх на тонкий аромат лайна, а головно тому, що мені просто не хотілося брехати йому.

— Звісно, мені робили обміри для протезу, ще коли лежав у шпиталі, і всі на мене тиснули — особливо моя фізіотерапевтка і мій товариш, психолог. Вони наголошували, що чим швидше я навчуся користуватися протезом, тим швидше призвичаюся до нового життя...

— Забудь про все й мерщій катай до танцю...

— Так.

— От тільки забути про все іноді не так-то й легко.

— Так.

— Іноді це навіть неправильно.

— Авжеж, неправильно, хоча... — я вкляк і махнув рукою.

— Достатньо близько до рок-н-ролу?

— Так, — погодився я. — Дякую за освіжаючий напій.

— Приходь знову і буде тобі ще. Я засмагаю тільки від другої до третьої — години на день мені достатньо, — а пізніше міс Істлейк, якщо не спить, так бавиться зі своїми порцеляновими статуетками, ну й, звичайно ж, вона ніколи не проґавить Опру [130], тож маю вільний час. Насправді в мене його більше, ніж мені потрібно. Хоча хтозна? В нас може знайтися багато тем для балачок.

— Добре, — погодився я. — Звучить заманливо.

Ваєрмен вишкірив зуби. Перетворився на картинного красавчика. Простягнув мені руку і я знову її потиснув.

— Знаєш, що я подумав? Дружба заснована на сміху завжди щаслива.

— Напевне наступною роботою в тебе буде написання тих пророцтв, що трапляються нам у китайських пиріжках, — зауважив я.

— Трапляються роботи й гірші, мучачо. Істотно гірші.

— 4 —

Йдучи назад, я повертався думками до міс Істлейк, старенької леді у величезних кедах і крислатому солом’яному капелюсі, котра виявилася фактичною власницею цілого острова біля узбережжя Флориди. Не Нареченою Хрещеного Батька, а дочкою барона-землевласника і прямо тобі Патронесою Митців. Мій розум знову фатально занесло кудись на манівці, тож я не міг пригадати імені її батька (щось просте, односкладове), але ситуацію загалом, як її мені змалював Ваєрмен, я пам’ятав. Нічого схожого на це я ніколи не чув, хоча коли заробляєш собі на життя будівництвом, стикаєшся з різними дивними варіантами права власності. Я вирішив, що це цікавий приклад винахідливості... коли, як у цьому випадку, йдеться про збереження більшої частини свого маленького королівства у стані природної недоторканності. Питання тільки — заради чого?