Острів Дума, стр. 30

Ваєрмен, не перестаючи підвивати, поповз накарачках за своїм втеклим столом. Простягнув руку, намагаючись вхопити його за ніжку, але стіл відплигнув далі, ніби відчувши наближення ловця. Ваєрмен зарився лицем у пісок і, відпльовуючись, не переставав сміятися. Я перекотився на спину й хапав ротом повітря, ледь не зомліваючи, але не в змозі припинити регіт.

Отак я й познайомився з Ваєрменом.

— 3 —

Через двадцять хвилин стіл стояв на старому місці. Усе виглядало майже пристойно, але кожен наш позирк на парасольку провокував напади хихотіння. Вона, з одним прорваним клином, криво стирчала над столом, нагадуючи п’яницю, що намагається прикинутись тверезим. Уцілілий стілець Ваєрмен підсунув ближче до торця дерев’яного хідника і на моє наполягання сам сів на ньому. Я сидів просто на хіднику, хоча тепер позаду мене й не було спинки, звідти мені буде легше (не кажучи вже про елегантність) підвестися. Ваєрмен запропонував принести повний глечик. Я сказав, що не варто турбуватися, але погодився розділити з ним чай з того дивом уцілілого бокалу.

— Тепер ми брати по воді, — заявив він, коли ми допили.

— Це якийсь індіанський ритуал? — спитав я.

— Та ні, це з «Чужинця у чужій землі» Роберта Гайнлайна [117]. Хай благословенна буде пам’ять про нього.

Мені спало на думку, що я жодного разу не бачив його з книжкою на цьому смугастому стільці, проте я промовчав. Чимало людей не читають на пляжі; від відблисків яскравого світла, буває, болить голова. Я симпатизував людям з головним болем.

Він знову почав сміятися. Прикривав собі рота обома руками — як дитина — але сміх проривався назовні.

— Досить, Господи, досить. У мене вже всі м’язи черева болять.

— І в мене теж, — підпрігся й я.

Якийсь час ми мовчали. Бриз того дня доносив нам від Затоки прохолодну свіжість з печальною ноткою солі. Парасоля лопотіла проріхою. Темна пляма на піску, де вилився чай з глека, була вже майже сухою.

Він тихо заіржав.

— Ти бачив, як стіл намагався втекти? Стіл, курво!

Я теж пирснув. Стегно мені пекло і м’язи на животі боліли, але як для людини, що мало не досміялася до втрати свідомості, почувався я пречудово.

— Алабамо, втікай, — промовив я.

Він кивнув, не перестаючи струшувати пісок з обличчя.

— «Вдячний мертвяк» [118], 1979 рік, чи близько до того. — Відтак усміхнувся, почав знов-таки хихотіти, хихіт його став сміхом, а той наново перейшов у дикий регіт. Він тримався за черево й стогнав. — Не можу, нема сили зупинитися, але ж... Наречена Хрещеного Батька! Господи-Ісусе! — І так його трусило й далі.

— Ти ж їй не скажеш, що я таке бевкнув? — спитав я.

Він перестав сміятися, але посмішка на губах залишилася.

— Я обережний, мучачо. Проте... це тобі навіяв її капелюх, авжеж? Той її великий солом’яний капелюх. Як у Марлона Брандо [119], коли він грається в садочку з дитинчам.

Насправді мене тоді вразили її кеди, але я кивнув, і ми ще трохи посміялися.

— Якщо ми зарегочемо, коли я вас знайомитиму, — реготнув він (либонь від самої думки про те, як ми зарегочемо; істерика ж бо не минається легко), — то скажемо, що згадали, як піді мною луснув стілець, добре?

— Добре, — погодився я. — А що ти мав на увазі, кажучи, що вона і є кимось на кшталт цього?

— Ти й справді не знаєш?

— Без поняття.

Він показав рукою на Велику Ружу, дім звідси виглядав крихітним. Далеченько буде йти назад.

— Як вважаєш, хто володіє твоїм будинком, аміго [120]? Звичайно, я розумію, що за проживання в ньому ти заплатив якомусь агенту або компанії з оренди курортної нерухомості, та чи відомо тобі, на чиєму рахунку осіли твої грошенята?

— Здогадуюсь, що на банківському рахунку міс Істлейк.

— Саме так. Міс Елізабет Істлейк. Зважаючи на її вік — вісімдесят п’ять — можеш називати її Старенька Міс. — Його знову почав розбирати сміх, він струснув головою і промовив: — Я мушу перестати. Втім, щиро скажу, давненько вже я не мав нагоди з чогось так від пуза нареготатися.

— Та й зі мною та сама історія.

Він подивився на мене — безрукого, з одного боку зшитого на живу нитку — і кивнув. Відтак ми просто мовчки дивилися на Затоку. Я давно знав, що до Флориди люблять приїздити люди старі або хворі, бо тут увесь рік доволі тепло, а зараз подумав, що Мексиканська затока [121] теж грає в цім якусь роль. Просте споглядання спокійної осяяної сонцем площини само по собі зцілює. Це велика річ Затока, хіба ні? Достатньо велика, щоб чимало чого скидати в неї, спостерігаючи, як воно зникає.

За якийсь час Ваєрмен промовив, вказуючи великим пальцем собі через плече на білі стіни під помаранчевою черепицею.

— А хто володіє будинками, що розташовані між оцим та твоїм, як ти вважаєш? Цей, між іншим, на плані графства позначено як Гніздо Чаплі, але я його називаю El Palacio de Asesinos.

— Ти хочеш сказати, що вони теж належать міс Істлейк?

— Саме так, — підтвердив він.

— Чому ти називаєш її садибу Палацом убивць?

— Ну, в моєму вільному перекладі на англійську це означає просто «Криївка злодіїв», — пояснив Ваєрмен з винуватою посмішкою. — Садиба має такий вигляд, що в ній би радо зупинився якийсь поганий хлопець з вестерну Сема Пекінпа [122]. А взагалі, тут аж шість чудових будинків між Гніздом Чаплі й Лососевою мизою...

— Я називаю свій дім Великою Ружею... це в перекладі на мою мову.

Він кивнув.

— El Rosando Grande — гарне ім’я. Мені подобається. Ти там... довго ще житимеш?

— Я орендував дім на рік, але, якщо чесно, не знаю. Хоч я й не боюся підлого сезону — здається, так тут це називають, — але ж треба зважати на урагани.

— Еге ж, ми тут усі зважаємо на урагани, особливо після Чарлі й Катрини. Хоча будинки між Лососевою мизою і Гніздом Чаплі спорожніють задовго до початку сезону ураганів. Та й увесь цей острів буде тоді порожнім. До речі, його з таким же успіхом можна було назвати острів Істлейк.

— Ти хочеш сказати, що він весь належить їй?

— Це складно навіть для такого хлопця, як я, котрий у своєму іншому житті працював юристом, — промовив Ваєрмен. — У прадавні часи її батько володів усім островом, плюс добрячим шматком землі на західному узбережжі континентальної Флориди. У тридцяті роки він продав усе, крім цього острова. Північна частина Думи належить міс Істлейк, тут нема ніяких сумнівів. — Ваєрмен махнув рукою, вказуючи на північний кінець острова, на ту його частину, котру він пізніше охарактеризує так: «Гола, як піська стриптизерки». — Земля, з будівлями на ній, від Гнізда Чаплі (найкомфортабельнішої тут садиби) до твоєї Великої Ружі найрентабельніша. Вона дає прибуток, який їй навряд чи потрібен, бо батько залишив їй і її сестрам mucho dinero [123].

— А скільки їх у неї...?

— Жодної душі, — відповів Ваєрмен. — Дочка Хрещеного Батька остання, — він пирхнув і затряс головою. — Я мушу перестати її так називати, — сказав він радше самому собі.

— Якщо це так. Мені цікаво, чому решта острова не забудована. Зважаючи на будівельно-квартирний бум у Флориді, мені це видалося диким з першої миті, тільки-но я переїхав міст.

— Ти говориш як фахівець. Ким ти був у своєму іншому житті, Едгаре?

— Будівничим.

— А тепер в тебе все позаду?

Я міг би замкнутися — я не знав його достатньо добре, щоб ставати відвертим, — але я цього не зробив. Гадаю, наш спільний досвід істерики зіграв тут свою роль.

— Так, — зізнався я.