Острів Дума, стр. 150

— Потужна маленька Аліса. Як та, 1927-го року?

— Так.

Ми сиділи, дивлячись один на одного, а дівчата на скутері знову крейсували довкола, сміючись голосніше, махаючи нам ще завзятіше, ніж перед тим. Ніжна пташка юності ширяє над цеберком з холодним шампанським [409]. Ми помахали їм у відповідь.

Коли вони від’їхали подалі, Ваєрмен сказав.

— Отже, якщо я правильно розумію, родичам міс Істлейк не доведеться витрачати свої нерви на отримання дозволів на зведення нових будівель?

— Гадаю, так.

Він ненадовго замислився, а відтак промовив:

— Добре. Запроторити весь острів у шухляду Дейві Джонса [410]. Мені подобається такий варіант. — Він підняв срібний циліндр, перевів очі на маленький помаранчевий прапорець над розломом на дні озера Фален, відтак подивився на мене. — Не хочеш проголосити якусь напутню промову, мучачо?

— Хочу, — відповів я, — але коротку.

— Тоді приготуйся.

Ваєрмен розвернувся на колінках і виставив руки з циліндром за борт. Сонце зблиснуло на його срібній поверхні — я сподівався, що востаннє, принаймні на тисячу років.., хоча мав підозру, що Персе надто добре вміє знаходити вихід на волю. Їй це вдавалося раніше, вона доб’ється свого знову. Якось знайде спосіб дістатися кальдо навіть з Міннесоти. Я промовив слова, котрі крутилися в голові: «Спи вічно».

Ваєрмен розчепив пальці. Пролунав негучний сплеск. Ми перехилилися через борт човна й дивилися, як, пославши нам прощальний відблиск сонця, срібний циліндр плавно зникає в глибині.

— 2 —

Ваєрмен залишився на ніч, потім ще на одну. Ми їли недосмажені стейки і пили зелений чай, і балакали про абищо, тільки не про наше минуле. Потім я провів його в аеропорт, звідки він вилітав на Х’юстон. Він запланував собі орендувати там машину і поїхати на південь за кермом. Сказав, що хоче трохи роздивитися на країну.

Я запропонував дійти з ним аж до служби контролю, та він похитав головою.

— Не варто тобі бачити, як Ваєрмен роззувається перед випускником бізнес-школи, — відрадив він. — Краще, Едгаре, ми тут скажемо один одному adios.

— Ваєрмене, — промовив я і замовк. Бо сльози підкотилися мені до горла

Він обхопив мене за плечі й міцно поцілував в обидві щоки.

— Послухай, Едгаре. Час розпочинати Третій акт. Ти мене розумієш?

— Так, — відповів я.

— Приїзди до мене в Мексику, коли відчуєш, що готовий. Якщо хочеш.

— Я буду думати.

— Думай. Con Dios, mi amigo con Dios. [411]

— І тебе, Ваєрмене, і тебе.

Він повісив свою торбу на плече й пішов, а я дивився йому вслід. Раптом мені ясно пригадався його голос, як в ту ніч, коли на мене у Великій Ружі напав Емері, він прокричав cojudo de puta madre і затопив свічником мертвяку в обличчя. Він тоді виглядав розкішно. Я загадав, щоб він ще раз обернувся... і він обернувся. Почув думку, казала в таких випадках моя мати. А може, це його інтуїція. Так сказала б Няня Мельда.

Він побачив, що я все ще там стою, і обличчя його освітилося посмішкою, гукнув:

— Роби свій день, Едгаре! — І люди здивовано обернулися до нього.

— І хай день робить тебе! — гукнув у відповідь я.

Він відсалютував мені, засміявся і зник у проході. Ну, звичайно ж, я кінець кінцем приїхав до його південного містечка, але, хоча він завжди залишається для мене живим у своїх примовках, — я ніколи не згадую їх інакше, як у теперішньому часі — самого Ваєрмена я більше ніколи не побачив. За два місяці він помер від інфаркту у Тамасунчале, на базарі, торгуючись за свіжі помідори. Я гадав, що є ще час, але хіба ми не завжди сподіваємося на щось таке. Ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.

— 3 —

В будинку на Айстра-лейн я встановив мольберт у вітальні, там було найбільше світла. Підрамник на ньому був накритий рушником. Поряд на столі з фарбами лежало кілька зроблених з повітря знімків острова Дума, але я на них ледь поглянув. Я бачив Думу в своїх снах, та й зараз бачу.

Я кинув рушник на канапу. На передньому плані моєї останньої картини височіла Велика Ружа, передана так реалістично, що мені почулося, як скрегочуть мушлі під кожною набігаючою хвилею.

Під однією палею — перфектний сюрреалістичний штрих — рядком сиділи дві рудоволосі ляльки. Та, що зліва, була Реба. Справа сиділа Фенсі, лялька, котру Камен притаскав аж з Міннесоти. Та, на яку його напоумила Ілса. Затоку — зазвичай таку голубу весь час мого перебування на острові Дума — я намалював потемнілою, зловісно-зеленою. Небо вкривали чорні хмари, вони купчилися вгорі картини, виходячи за поле видимості.

Права рука в мене почала свербіти і те, пам’ятне, відчуття могутності спершу потекло в мене, а далі крізь мене. Я бачив свою роботу ледь не божественним зором... чи зором богині. Я міг би зупинитися, але це було б важко.

Коли я працював з картиною, я кохав весь світ.

Коли я працював з картиною, я почувався цілісним.

Відтак я поклав пензля. Змішав коричневу і жовту фарби великим пальцем і, ледь торкаючись полотна, провів ним по намальованому пляжу... так легесенько... і пісок димкою здійнявся вгору, немов від першого, непевного подиху повітря.

На острові Дума, під чорним небом нежданого червневого шторму, почав підніматися вітер.

Як намалювати картину (XIІ)

Відчуйте, що ви вже закінчили, і покладіть олівець або пензель. Усе решта — просто життя.

лютий 2006 — червень 2007

Насамкінець

Я дозволив собі вільно повестися з географією західного узбережжя Флориди, та й з його історією також. Хоча Дейв Девіс існував насправді і дійсно зник, тут він виступає як вигаданий персонаж.

І ніхто, крім мене, не називає у Флориді позасезонні урагани «Алісами».

Я хочу подякувати моїй дружині, романістці Табіті Кінг, котра прочитала ранню версію цієї книги і подарувала мені цінні поради, жерстяна коробка з-під печива «Ніжна Зваба» — лише одна з них.

Я хочу подякувати Расу Дору, моєму давньому товаришу, медику, котрий терпляче пояснив мені все про зону Брока й ефекти від контртравми.

Я також хочу подякувати Чаку Верілу, котрий редагував цю книгу зі звичною для нього терплячістю вкупі з безкомпромісністю.

Теді Розенбауму, моєму літсекретареві: muchas gracias.

І тобі, мій старий друже Постійний Читачу, завжди тобі.

Стівен Кінг

Бенгор, Мейн