Острів Дума, стр. 147

Після того ми по черзі прийняли душ, при цім, мов естафету, передавали один одному потримати ліхтар. Його обов’язково хтось з нас тримав у руках. Першим мився Ваєрмен, потім Джек, а тоді вже я. Після душу кожного з нас ретельно оглянули інші двоє, кожну подряпину на шкірі було промито пергідролем. Найбільше дісталося мені, коли я після обробки знову одягнувся, все тіло в мене палало.

Я закінчував з черевиками, терпляче намагаючись зав’язати одною рукою шнурки, коли Ваєрмен ввійшов до гостьової спальні з похмурим обличчям.

— На автовідповідачі внизу послання, яке ти мусиш послухати. Від поліції в Тампі. Дай-но я тобі допоможу.

Він опустився переді мною на коліно й почав перев’язувати мені шнурки. Без здивування я помітив, що в нього на голові побільшало сивини... і раптом мене мов громом вдарило. Я вхопив його рукою за круте плече.

— Ліхтар! Джек...

— Заспокойся. Він сидить у Порцеляновій вітальні міс Істлейк з ліхтарем на колінах.

Тим не менше, я заквапився. Не знаю, що й очікував побачити — порожню кімнату, розкручений ліхтарик на долівці посеред калюжі чи, може, Джека, що перетворився на пазуристу триоку курву, котра випала зі старого розколотого джбана — та він просто сидів собі там, з ліхтарем, з неспокійним виразом в очах. Я спитав, чи з ним щось негаразд. І уважно подивився йому в очі. Якщо він збирається... ні... я вирішив, що помітив би це в його очах.

— Я в порядку. Але це повідомлення від копів... — він похитав головою.

— Ну, то давай послухаємо.

Чоловік, котрий назвався детективом Семсоном, повів, що намагається зв’язатися і з Едгаром Фрімантлом, і з Джеромом Ваєрменом, аби поставити декілька запитань щодо Мері Айр. Особливо він хотів би поговорити з Едгаром Фрімантлом, якщо той не від’їхав у Род-Айленд чи Міннесоту, куди, як розуміє Семсон, буде транспортовано тіло його дочки для поховання.

— Я розумію, містер Фрімантл зараз перебуває у скорботі, — сказав Семсон. — Також я певен, що це справа поліційного департаменту Провиденса, але нам відомо, що містер Фрімантл нещодавно давав інтерв’ю цій Айр, тож я вирішив побалакати з ним, і з вами, містере Ваєрмене, якщо це можливо. Я скажу вам, по телефону, що найбільше здивувало поліцію в Провиденсі, якщо зараз не закінчиться плівка....

Плівки вистачило і остання деталь встала на місце.

— 2 —

— Едгаре, це безумство, — промовив Джек, здається, вже втретє, і безпорадніше. — Це абсолютна дурість, — він обернувся до Ваєрмена. — Скажіть хоч ви йому!

— Un poco loco, [399] — погодився Ваєрмен, але якщо Джек не знав різниці між poco та muy [400], то я її розумів.

Ми стояли у дворі, між седаном Джека і старим мерседесом Елізабет. Місяць світив вище, а вітер віяв дужче. Прибій гатив у берег, а за милю звідси мушлі під Великою Ружею обговорюють дивні речі: muy asustador [401].

— Але я можу вмовляти його цілу ніч, і він все’дно не відмовиться від замисленого.

— Бо ти знаєш, що тут моя правда.

— Te perdon, amigo, [402] правда, ймовірно, твоя — погодився він, — але ось що я тобі скажу: жирний старий Ваєрмен готовий стати на коліна і молитися, щоб вона виявилася правдивою.

Джек кивнув на ліхтар в моїй руці.

— Не беріть з собою хоч би оцього, — попросив він. — Вибачте мою французьку, бос, але треба бути їбанутам, щоб брати оце з собою!

— Я знаю, що роблю, — відказав я, сподіваючись на Господа, що маю рацію. — А ви щоб залишались тут, обоє. Не здумайте слідувати за мною. — Я націлив ліхтар на Ваєрмена. — Дай мені чесне слово.

— Гаразд, Едгаре, моя честь — замацана штука, але я клянуся нею. Лиш одне практичне питання: ти певен, що пари пігулок «тиленолу» тобі вистачить, щоб дійти ногами до свого дому, чи ти готовий повзти туди по пляжу твар’ю тремтячою?

— Я дійду ногами.

— І, як прийдеш, відразу подзвониш.

— Подзвоню.

Відтак він розставив руки і я зробив крок йому в обійми. Він поцілував мене в обидві щоки.

— Я люблю тебе, Едгаре, — промовив. — Ти таки крутий чолов’яга. Sano como una manzana [403].

— Що це означає?

Він знизав плечима.

— Хтозна, гадаю — «будь здоров».

Джек простягнув мені руку — ліву, хлопець був меткий, — а потім раптом вирішив, що статут вимагає обіймів. Він прошепотів мені у вухо: «Віддайте мені ліхтаря, бос».

Навзаєм я прошепотів йому: «Вибач. Не можу».

Я пішов повз будинок доріжкою, котра виведе мене прямо до хідника. Тисячу з гаком років тому в кінці того хідника я познайомився з крупним чоловіком, котрого оце щойно залишив. Він тоді сидів під смугастою парасолькою. І пригостив мене холодним зеленим чаєм, вельми освіжаючим. А ще сказав: «Отже, кульгавий незнайомець нарешті прибули». «А зараз відбули», — подумалось мені.

Я обернувся. Вони дивилися мені услід.

— Мучачо! — гукнув Ваєрмен.

Я гадав, він стане звати мене повернутися, щоб ми ще трохи обміркували це діло, трохи пообговорювали деталі. Але я його недооцінив.

— Vaya con Dios, mi hombre. [404]

Я махнув йому рукою востаннє і повернув за ріг будинку.

— 3 —

Отже, на свою останню Велику Пляжну Прогулянку я вирушив таким само кульгавим і розбитим, яким був колись, у перших своїх походах всіяним мушлями берегом. Проте тоді я гуляв у рожевому сяйві раннього ранку, коли світ перебував у суцільному спокої, коли ніщо не рухалося, тільки лащилися ліниво до берега хвильки та брунатні хмарки цвіріньок злітали переді мною. Зараз було інакше. Цієї ночі ревів вітер і шаленіли хвилі, не ластячи берег, а кидаючись на нього самогубцями. Віддалені вали виблискували хромом, і кілька разів мені здалося, що краєм ока я помітив силует Персе, але кожного разу, поглянувши в тім напрямку, я не знаходив нічого. Цієї ночі на моєму боці Затоки не було нічого, окрім місячного світла.

Я шкутильгав собі, з ліхтарем в руці, згадуючи той день, коли гуляв тут з Ілсою. Вона запитала в мене, чи це найкрасивіше місце в світі, а я запевнив її, що ні, є принаймні три інших, красивіших.., але зараз не міг пригадати, які місця тоді їй назвав, лиш пам’ятав, що назви в них складні для написання. А найясніше я пам’ятав, як вона сказала, що я заслужив собі красиве місце, і час на відпочинок. Час на одужання.

Так почали набігати сльози, і я їх не стримував. У тій руці, якою міг би їх змахнути, я тримав ліхтар, тож просто дозволив їм бігти.

— 4 —

Велику Ружу я почув раніше, ніж побачив. Мушлі під будинком ніколи раніше не були такими голосними. Я підійшов трохи ближче і став. Будинок височів переді мною чорною масою, що затулила зірки. Ще з півсотні повільних, кульгавих кроків і в місячному сяйві почали проявлятися подробиці. Світло в домі не горіло, навіть там, де я ледь не завжди його залишав ввімкненим — у Флоридській кімнаті та в кухні. Електрика на острові взагалі-то могла відімкнутися через вітер, але я гадав, що причина не в цім.

Я зрозумів, що мушлі балакають знайомим мені голосом. Я його впізнав, це був мій голос. Чи я це знав завжди? Мабуть, що так. На якомусь рівні, якщо ми не божевільні, гадаю, більшість з нас знають різноманітні голоси власної уяви.

І власних спогадів також. У них теж є голоси. Спитайте будь-кого, хто втратив кінцівку, або дитину, або давно викохувану мрію. Спитайте будь-кого, хто ганить себе за поганий вчинок, звичайно зроблений в миттєвому пориві (і найчастіше той порив бува червоним). Так, наші спогади мають голоси. Часто печальні і протестуючі, мов здійнятими посеред темряви руками.