Острів Дума, стр. 140

А там, подалі в Затоці, погойдується в очкуванні на м’яких хвилях, мов маятник годинника, що показує час не в хвилинах й годинах, а в роках і століттях, чорний корпус корабля Персе.

Мельда хапає Містера за руку, заганяючи свої пальці глибоко йому в біцепс, і говорить до нього так, як ніколи в житті не дозволяла собі говорити до білої людини.

Вона каже — Та допоможи ж їй, ти, курв’ячий сину! А то ж він зараз її втопить!

Вона смикає його за собою. Він піддається. Вона не озирається побачити, чи він йде за нею, чи знову закляк, вона геть забула про Ліббіт, вона може думати зараз тільки про Аді. Вона мусить зупинити цю почвару Емері, перш ніж він встигне затягнути її під воду, і раніше, ніж на поміч йому прийдуть мертві діточки.

Вона кричить — Відпусти! Відпусти її.

Летить з горба, аж спідниці в’ються позаду неї. Емері вже занурив Аді майже по груди. Тепер Аді відбивається, але вже вона напівудушена. Мельда кидається до них і навалюється на мертвотно-блідого трупа, котрий тримає за горло свою жінку.

Він верещить, коли ліва рука Мельди, та, на якій одягнуто браслети, торкається його. Звук, схожий на булькотіння, немов глотка його наповнена водою. Він викручується з Мельдиної хватки, мов риба, а вона дряпає його нігтями. Його плоть під ними розповзається з нудотною легкістю, та ані кровинки не витікає зі страшних ран. Очі йому закочуються, очі в нього, мов у мертвого коропа в місячну ніч.

Він відштовхує Адріану, щоб битися з гарпією, котра на нього напала, гарпією з холодним, відпорним огнем в руках.

Аді викрикує — Ой, Няню, перестань, ти робиш йому боляче!

Аді кидається вперед, щоб відтягнути Мельду, чи хоч самій встати між ними, і в цю мить Джон Істлейк, стоячи по литки у Затоці, стріляє з гарпунного пістоля. Сталевий болт з триперим наконеччям попадає його старшій дочці прямісінько в горло. Вона застигла, два дюйми сталі стирчать з її шиї спереду, і ще чотири ззаду, прямо під підніжжям черепа.

Джон Істлейк кричить — Аді! Аді, ні! Аді, Я НЕ ХОТІВ.

Аді обертається на звук батькового голосу і навіть робить крок до нього, і це все, що встигає побачити Няня Мельда. Чоловік Аді намагається вирватись з її хватки, але вона не збирається його відпускати; вона збирається покінчити з цим напівжиттям і, можливо, так відлякати двох жахливих дитинчат, перш ніж вони наблизяться. І вона думає (наскільки вона зараз здатна про щось думати), що їй це вдасться зробити, бо вона помітила опіки на блідій, мокрій щоці в цього виродка і розуміє, що це від її браслету.

Від її срібного браслету.

Почвара суне на неї, його поморщений рот кривиться чи то від страху, чи від люті. Позаду неї Джон Істлейк знову й знову викрикує ім’я своєї старшої дочки.

Мельда гарчить — Це ти зробив! — і коли Емері-почвара хапає її, вона пручається. Ти і та курва, що верховодить тобою — могла б додати вона, але білі пальці стискають їй горло, як стискали горло бідної Аді, і вона може тільки хрипіти. Але її ліва рука залишається вільною, та, на якій браслети, і вона дуже потужна, ця рука. Вона замахується і по широкій дузі летить прямо в голову Емері.

Результат виразний. Права скроня почвари від удару провалюється так, ніби від одного доторку твердий череп перетворився на м’яку цукерку. Проте скалки його гострі, вона порізала собі руку об одну з кісток, що стирчать з волосся Емері, з глибокої рани у закипаючу навкруг них воду ллється її кров.

Дві тіні обминають її, одна справа, інша зліва.

Ло-Ло хниче своїм новим срібним голосочком — Татуню!

Тесі хниче — Татуню, врятуй нас!

Тепер Емері-почвара вже намагається втекти від Мельди, воно одпихається й відпліскується, не бажаючи мати з нею справи. Мельда вгачує великий палець своєї потужної лівиці йому в праве око, відчуваючи щось холодне, слизьке, на доторк, мов жаб’яча ікра чвакає під каменюкою. Відтак вона різко обертається, похитнувшись, бо відбійна течія намагається збити її з ніг.

Вона кидає вперед ліву руку, хапає Ло-Ло за карк і тягне її назад: Не смій — гарчить вона, і Ло-Ло піддається зі здивованим, страдницьким плачем... і Мельда розуміє, що такого плачу ніколи ще не лунало з горла жодної маленької дівчинки.

Джон вигукує — Мельдо, зараз же перестань!

Він укляк на колінах в мілкому прибої перед тілом Аді. З її горла прямо вгору стирчить гарпун.

Мельдо! Дай спокій моїм дівчаткам!

Їй нема коли слухати, хоча думкою вона встигає повернутися до Ліббіт — чому Ліббіт не втопила порцелянову фігурку? Чи може, це не подіяло? Чи істота, котру Ліббіт називає Персе, якось її зупинила? Мельда знає, що все можливе; Ліббіт сильна, але Ліббіт усього лиш дитина.

Нема часу на здогадки. Вона кидається до іншої нечисті, до Тесі, але права рука зовсім не те, що її ліва, нема на ній срібла, яке б її захистило, тож Тесі з гарчанням обертається і кусає.. Мельда відчуває пекучий гострий біль, але не помічає, як два відкушених в неї пальця і половинка третього падають у воду під ноги мертвотно-блідій дитині. Забагато в ній буяє зараз адреналіну, щоб таке помічати.

Над вершечком пагорба, там, куди бутлегери іноді затягають свої важкі, навантажені пійлом, тачки, сходить тонкий серпик місяця, додаючи ніжного сяйва цьому кошмарові. В цьому освітленні Мельда бачить, як Тесі знову рушила до свого батька. Бачить, як Тесі знову тягне до нього руки.

Татуню! Татуню! Молю, врятуй нас! Няня Мельда сказилася!

Мельда не вагається. Вона кидається вперед і хапає дитину за волосся, яке сама їй тисячі разів мила й розчісувала.

Джон Істлейк лементує — Ні, Мельдо!

А в той час, як він підбирає з піску упущений ним раніше гарпунний пістоль і намацує біля тіла своєї мертвої старшої дочки другу стрілу, звучить інший голос.

Він каже — Не варто тобі було перешкоджати мені.

Мельда, все ще утримуючи за волосся Тесі-почвару (воно хвицається й б’ється, але Няня цього навіть не помічає), різко обертається у воді і бачить Ту, що стоїть у червоній хламиді на своєму кораблі біля поруччя. Вона без каптура, і Мельда бачить, що в ній нема нічого й зблизька людського, вона щось інше, щось поза людським розумінням. У місячному сяйві її обличчя світиться мертвотною блідістю і безмежним знанням.

Здійняті над водою тонкі руки скелетів салютують їй.

Подих бризу розділяє надвоє її зміїсте волосся; Мельда бачить у лобі Персе її третє око; бачить, як воно вдивляється в неї і вмить зникає всяке бажання опиратися.

Але в ту саму мить голова курви-богині різко смикається, вона оглядається, ніби почувши, як щось чи хтось підкрадається до неї ззаду.

Вона кричить — Що?

А відтак — Ні! Поклади! Поклади! ТИ НЕ МОЖЕШ ЦЬОГО ЗРОБИТИ!

Але Ліббіт, вочевидь, може — і робить — бо форма істоти на кораблі біля поруччя мерехтить, стає водянистою... а потім там вже не залишається нічого, окрім місячного світла. Руки скелетів втягуються під воду і зникають.

Емері-почвара зник теж — розчинився — але близнючки верещать суголосно у спільному відчаї від раптового відчуття покинутості.

Мельда кричить Містеру — Вона пощезла, все буде добре!

Вона відпускає те, що утримувала за волосся. Вона не вважає, що воно тепер захоче якось втручатися до світу живих, у всякому разі, ще довго не захоче.

Вона плаче — Ліббіт зробила! Вона зробила те, що...

Джон Істлейк кричить — ПРИБЕРИ РУКИ ВІД МОЄЇ ДОЧКИ, ТИ, БРУДНА НЕГРИТОСКА!

І вдруге стріляє з гарпунного пістоля.

Ви бачите, як стріла пробиває Няню Мельду? Якщо так, картина завершена.

О Господи — картина завершена.

20 — ПЕРСЕ

— 1 —

Картина — не останній повнометражний мистецький твір Едгара Фрімантла, а передостання замальовка — показувала Джона Істлейка, укляклого на Тінявому пляжі, з мертвою дочкою правобіч нього і щойно народженим над обрієм серпиком місяця позаду нього. Няня Мельда стояла по стегна у воді, з двома дівчатками обабіч себе, на їхніх сирих, задраних вгору лицях було намальовано жах і шал. Гартована стріла одного з тих коротких гарпунів стирчала між грудей жінки. Вхопившись за неї руками, вона здивовано дивилася на чоловіка, чиїх дочок вона з усіх своїх сил намагалася захистити, на чоловіка, котрий, перш ніж забрати в неї життя, назвав її брудною негритоскою.