Острів Дума, стр. 129

Містер Сині Бриджі був інакшим, не таким, як ті жабки, що ми їх зустріли дорогою сюди. Цілкомстворені фантазією Елізабет жабки не були зловісними. А от цей садовий жокей... Спершу він міг народитися з розбитої голови Елізабет, але, маю підозру, потім Персе залучила його до виконання її планів. Якщо хтось упритул наближався до першого дому Елізабет, тут-то й вигулькував він, готовий відлякувати зайд. Либонь, спроваджуючи їх до найближчої психлікарні.

За великим рахунком, це вказувало на те, що тут є щось варте пошуків.

Джек нервово поглядав туди, де стежка — вона дійсно виглядала годящою хоч для воза, хоч для вантажівки — западала, гублячись з поля зору.

— Воно повернеться?

— Яка різниця, мучачо? — зауважив Ваєрмен. — Воно несправжнє. А тим часом комусь треба нести пікнікового кошика. Впрягайся. Побудь їздовим собакою.

— Мені сам вид його відбирає розум, — сказав Джек. — Чому це так, Едгаре?

— Нема дива. Ліббіт тоді, давно, мала вельми потужну уяву.

— А куди ж вона потім поділася?

— Потім вона забула, як нею користуватися.

— Господи, — проказав Джек, — як же це жахливо.

— Так! Хоча мені такий спосіб забуття здається легким. А від того ще жахливішим.

Джек нахилився, підважив кошика, поглянув на Ваєрмена.

— Що в ньому? Золоті злитки?

Ваєрмен підхопив торбу з їжею й безтурботно всміхнувся.

— Я доклав трохи зайвих.

Ми продовжили нашу путь вздовж зарослої під’їзної алеї, озираючись, чи не вигулькне знову десь жокей. Він не повертався. Подолавши сходинки ґанку, Джек поставив кошик долі й полегшено зітхнув. Раптом позаду почулося лопотіння крил.

Обернувшись, ми побачили приземлення на алею чаплі. Це напевне був той самий птах, що роздивлявся мене своїм крижаним оком з тенісного корту в Ель Паласіо. Безсумнівно, погляд був той самий: строгий, гострий, без грану жалості.

— А це справжнє? — спитав Ваєрмен. — Що скажеш, Едгаре?

— Це справжнє, — відповів я.

— Звідки ти знаєш?

Я міг вказати на те, що чапля має тінь, але пригадав, що при садовому жокеї теж була тінь, мене тоді ще це вразило.

— Просто знаю, ходімо в дім. Стукати нема потреби. Це неформальний візит.

— 13 —

— Ого, в нас, схоже, проблема, — промовив Джек.

У порослій іспанським мохом веранді стояла напівтемрява, але, коли наші очі звикли до неї, ми побачили товстий іржавий ланцюг, яким було оплутано двостулкові двері. На ньому висіло аж два замки. Ланцюг проходив крізь гаки в одвірку.

Ваєрмен підступив ближче, роздивляючись.

— Знаєш, — сказав він, — нам з Джеком, мабуть, вдасться вирвати один, або й обидва ці гаки. Їхні найкращі дні минулися.

— Найкращі роки, — уточнив Джек.

— Мабуть, — погодився я, — але, майже напевне, самі двері теж замкнені на замок, а якщо почати смикати за гаки й дзвеніти ланцюгом, ви можете потурбувати сусідів.

— Сусідів? — здивувався Ваєрмен.

Я показав пальцем прямо вгору. Джек з Ваєрменом подивилися туди й побачили велику колонію брунатних кажанів, що спали, скупчившись у щось на кшталт хмари, зваляної з павутиння. Я поглянув під ноги й побачив, що ґанок був не всіяний, а буквально вимощений їхнім лайном. Як тут було не порадіти тому, що на голові я маю картуза.

Піднявши очі, я побачив Джека вже біля підніжжя сходів.

— Ніяким чином, бейбі, — заявив він. — Називайте мене сцикуном, називайте мене серуном, називайте мене хоч чим, але я туди не піду. У Ваєрмена — це змії. У мене — кажани. Якось... — він затнувся, видно, хотів щось розказати і, либонь, дуже, але не знав, як це зробити. Замість того він відступив ще на крок. На мить я зачудувався з феномену страху: чого не міг досягнути жокей-привид (наблизився до цілі, але зійшов з дистанції), того досягла колонія сплячих брунатних кажанів. У всякому разі, з Джеком.

Ваєрмен сказав:

— А ти знаєш, що вони ще й сказ переносять, мучачо?

Я кивнув:

— Доведеться пошукати чорний хід.

— 14 —

Ми повільно просувалися вздовж стіни будинку, попереду Джек з червоним пікніковим кошиком. Його сорочка потемніла від поту, але він не виказував жодних ознак нудоти. Хоча мусив би, напевне, ми всі троє мусили б. Від басейну долітав майже всепоглинаючий сморід. Висока трава чіплялася нам за штани. Жорсткі стебла ліродревесника кололи нам литки. Вікна будинку містилися високо, Джек готовий був стати Ваєрмену на плечі, але все одно не дістав би.

— Котра зараз година? — віддихуючись запитав Джек.

— Саме час тобі почати рухатися трохи швидше, аміго, — відповів Ваєрмен. — Хочеш, я тебе зміню біля того кошика?

— Авжеж, — відповів Джек таким безрадісним голосом, якого я до цього дня ніколи не чув від нього. — А потім у вас станеться серцевий напад і ми з босом будемо демонструвати на вас техніку штучного дихання.

— Ти натякаєш, що я в поганій формі?

— В хорошій, але все’дно на п’ятдесят зайвих фунтів зависаєте в кардіологічно небезпечну зону.

— Перестаньте, — гримнув я. — Обоє.

— Постав, — сказав Ваєрмен. — Постав цей cesto de puta madre [374], далі понесу я.

— Ні. Покиньте й думати про це.

Якийсь чорний промельк я помітив кутовим зором. Я його ледь зауважив. Гадав, що знову садовий жокей, що цього разу він прошмигнув вздовж басейну. Чи сковзнув по його розбуялій, смердючій поверхні. Слава Богові, я вирішив туди подивитися.

Тим часом Ваєрмен напосідав на Джека, бо була вражена його чоловіча гордість.

— Дай, я понесу.

Шмат смердючої юшки в басейні ожив. Відірвавшись від решти чорноти, він вихлюпнувся на потрісканий, порослий бур’яном парапет, розбризкавши навкруг себе брудні патьоки.

— Ні, Ваєрмене, раз я вже взявся.

Шмат гидоти з очима.

— Джеку, кажу тобі останній раз.

Тут я помітив хвіст і зрозумів, що переді мною.

— А я тобі кажу...

— Ваєрмене, — гукнув я, схопивши його за плече.

— Облиш, Едгаре, я можу це зробити.

Я можу це зробити. Як же мені бевкнули в голові ці слова. Я примусив себе заговорити повільно, голосно, настійливо.

— Ваєрмене, замовч. Там алігатор. Він щойно виліз з басейну. Ваєрмен боявся змій, Джек боявся кажанів. Я не уявляв собі, що боюся алігаторів, поки не побачив, як ця доісторична тварюка виринула з темного гнилого варива в басейні і рушила на нас, спершу по зарослому бетонному майданчику (по дорозі відкинувши вбік перекинутий, останній з тих, що тут вціліли, садовий стільчик), а потім сковзнула в бур’яни і ліани, що простягнулися сюди від найближчої купи бразильських перців. Лише на мить майнуло зморщене кирпате рило, мигнуло, ніби насміхаючись, чорне око, а далі вже тільки його мокра спина мелькала де-не-де в бур’янах, він продирався крізь них, мов на три чверті підтоплена субмарина. Він йшов по нас, а я, повідомивши про це Ваєрмену, вже не міг поворухнутись. Сірою плівкою мені заслонило очі. Я привалився спиною до старої, покривленої стіни Гнізда Чаплі. Дошки були теплі. Я застиг в очкуванні того, що ось-ось мене зжере дванадцятифутове одоробло, яке оселилося в старому плавальному басейні Джона Істлейка.

Ваєрмен не думав довго. Він вирвав червоний кошик в Джека з рук, кинув його на землю й укляк перед ним на колінах, відкинувши одну половинку кришки. З кошика він дістав пістолет — найбільший з тих, що мені доводилося бачити не в кіно. Не підіймаючись з колін, він застиг перед розкритим кошиком, тримаючи зброю обома руками. В мене було гарне місце для споглядання, і тоді я вирішив, і зараз так вважаю, що його обличчя залишалося напрочуд безжурним... особливо як для людини, що побачила найгидкішого родича змії. Він чекав.

— Стріляй!— крикнув Джек.

Ваєрмен чекав. А далі за ним я побачив чаплю. Вона ширяла в повітрі понад довгою зарослою господарською будівлею поза тенісним кортом. Летіла вона догори ногами.