Острів Дума, стр. 123

Звісно, про пістолет «беретта» він не забув.

— Поліція каже, що вона, скоріш за все, примчала машиною, практично ніде не зупиняючись, — повідала Пам тупо. — Їй не вдалося б пронести з собою зброю в літак. Навіщо вона це зробила? Це знову якась твоя срана картина?

— Авжеж, картина, — погодився я. — Вона купила собі одну. Я про це був зовсім забув. Я навіть не згадував про неї. Ні разу. Мене непокоїв той довбаний бойфренд Іллі.

Дуже спокійним голосом моя екс-дружина — такий в неї вже був тоді легальний статус — промовила:

— Це зробив ти.

Так. Це моя вина. Я міг би здогадатися, що Мері Айр обов’язково купить принаймні одну картину, і, скоріш за все, якусь з серії «Дівчина і Корабель» — найотруйнішої з усіх. Ясно, що вона не залишила б її в «Ското», якщо живе практично поруч, у Тампі. Я зрозумів, що картина могла лежати в багажнику її роздовбаного мерседеса вже тоді, коли вона підвозила мене до шпиталю. Звідти вона могла поїхати прямо до себе у Девіс Айлендс, щоб взяти там свій автоматичний пістолет, зареєстрований як зброя самооборони. Еге ж, їй якраз було по дорозі на північ.

Тут я міг принаймні вибудовувати версії. Кінець кінцем, ми були з нею знайомі і я знав, як вона ставилася до моїх робіт.

— Пам, тут, на острові, відбувається щось зле. Я...

— Ти гадаєш, Едгаре, що мене це хвилює? Чи чому та жінка це зробила? Ти довів до того, що вбили нашу дочку. Я не бажаю більше тебе чути, ніколи не бажаю тебе бачити і краще я виколупаю собі очі, ніж подивлюся коли-небудь на якусь з твоїх картинок. Краще б ти здох, коли той кран на тебе наїхав. — У її голосі прозвучала жахлива розважливість. — Це був би найщасливіший кінець.

Мить мовчання, а далі знову гудіння порожньої лінії. Я хотів було пожбурити цілком весь телефонний апарат через кімнату об стіну, але Едгар у мене над головою сказав — ні. Едгар у мене над головою сказав, що Персе від цього, либонь, отримає чимале задоволення. Тож натомість я обережно поклав слухавку і ще хвилину стояв, погойдуючись на п’ятах, живий, в той час як моя дев’ятнадцятирічна донька була мертвою, і чомусь не застрелена, а втоплена у ванні оскаженілою арт-критичкою.

Потім, дуже повільно, я рушив до дверей. Я їх не замкнув. Не бачив сенсу замикати їх тепер на ключ. Притулена до стіни, стояла мітла для змітання піску з ґанку. Я кинув на неї погляд і мені засвербіла права рука. Я підняв її до очей. Як завжди, нічого, але стискаючи кулак і розчепірюючи пальці, я відчував, як вони гнуться. І пара довгих нігтів впивається мені в долоню. Решта відчувалися короткими, зазубреними. Певне, обламалися. Десь, либонь нагорі, у Малій Ружі валяється на килимі парочка уламків примарних нігтів.

— Зникни, — сказав я долоні. — Зникни й помри, ти мені більше не потрібна.

Але вона нікуди не поділася. І не збиралася. Як і рука, на якій вона колись росла, долоня свербіла і смикалася, і боліла, і відмовлялася покидати мене.

— Тоді катай, знайди мою дочку, — наказав я, і в мене полилися сльози. — Поверни її назад, хіба ти не можеш? Поверни мені її. Я намалюю все, чого ти забажаєш, тільки поверни мені її.

Нічого не трапилося. Так і стояв собі однорукий чоловік зі своїм фантомним свербінням. Єдиним привидом там був його власний, котрий витав у нього над головою і все це спостерігав.

Сверблячка в моєму тілі ставала нестерпною. Я підхопив мітлу, ридаючи вже не тільки від печалі, а й від жахливого недосяжного свербежу, і тут же зрозумів, що не зможу зробити, чого потребував — однорукий не може переламати дрючину об коліно. Я приставив мітлу знову до стіни і наступив на держак здоровою лівою ногою. Хрусь, і віник відлетів геть. Я підняв обламаний держак собі перед очі і кивнув. Годиться.

Я обійшов дім і пошкутильгав на берег, відзначаючи краєчком мозку у темряві під Великою Ружею балаканину мушель, що розгорялася з кожним кидком хвилі і відкочуванням її назад.

У голові майнула одна згадка, коли я підійшов до мокрого блискучого ящика, помальованого там і сям тенісними м’ячиками. Третя фраза, котру сказала Ваєрмену Елізабет: «Ти захочеш, але ти не мусиш».

— Надто пізно, — промовив я, і враз лопнула мотузочка, якою був прив’язаний до моєї голови горішній Едгар. Він відлетів геть і якийсь час я не відчував нічого.

17 — ПІВДЕННИЙ КІНЕЦЬ ОСТРОВА

— 1 —

Єдине, що пригадую, потім прийшов Ваєрмен і підняв мене. Пам’ятаю, я зробив кілька кроків, відтак згадав, що Ілси більше нема, й укляк на колінах. А найганебнішим було те, що навіть з розбитим дощенту серцем я захотів їсти. Я почувався дуже голодним.

Пам’ятаю, Ваєрмен завів мене крізь відчинені двері у дім, пам’ятаю, він казав, що все, всі ті жахи привиділися мені в поганому сні, а коли я заперечив йому — ні, Мері Айр це зробила, все трапилося насправді, це Мері Айр втопила Ілсу у ванні, він розсміявся і сказав, що так він і знав. На якусь кошмарну мить я йому повірив.

Я кивнув на телефон.

— Послухай повідомлення, — сказав йому, а сам пішов до кухні. Коли знову почувся голос Пам — «Едгаре, дзвонили з поліції, сказали, що Ілса мертва!» — я пожирав пластівці повними жменями, прямо з коробки. В мене було дивне відчуття, ніби я належу до зрізу препарату, який ось-ось покладуть під мікроскопом і почнуть вивчати. В сусідній кімнаті закінчився запис. Ваєрмен вилаявся і ввімкнув його знову спочатку. Я жер пластівці. В пам’яті не залишилося згадок про те, що було зі мною на пляжі до приходу Ваєрмена. Цейперіод в ній був порожнім, як мої перші дні у шпиталі після аварії.

Я вигріб рукою залишки пластівців, відправив їх до рота і ковтнув. Вони стали мені поперек горла, і це було добре. Я зрадів, що вдавився. Я заслуговував на смерть через удавлення. Минулося. Я почовгав до вітальні. Ваєрмен з виряченими очима стояв біля автовідповідача.

— Едгаре.., мучачо.., що, заради Господа..?

— Одна з картин, — відповів я, човгаючи далі. З повним шлунком мені захотілося забуття ще більше. Хоч би на якийсь час. І це не було просто бажання, це була потреба. Я переламав мітлу... а потім з’явився Ваєрмен. Що було між цими подіями? Я не знав.

Я вирішив, що не бажаю цього знати.

— Що за картина..?

— Мері Айр собі купила. Я певен, що якусь з серії «Дівчина і Корабель». І одразу забрала її з галереї. Я мав би про це здогадатися. Ваєрмене, мені треба лягти. Поспати. Дві години, добре? А потім розбудиш мене і підемо на південний кінець.

— Едгаре, ти виснажений.., я не думаю, щоб після такого ти...

Я опустив очі. Голова важила сто фунтів, але я спромігся.

— Вона також не думає, але все мусить закінчитися сьогодні. Дай мені дві години.

Прочинені двері Великої Ружі дивилися на схід і ранкове сонце кидало яскраві промені Ваєрмену на лице, освітлюючи співчуття такої сили, що мені несила було його витримати.

— О’кей, мучачо. Дві години.

— Тим часом намагайся ні в що не встряти. — Не знаю, чи почув він останню фразу. Я вже сунув до спальні і слова від мене розбігалися. Впавши на ліжко, я намацав Ребу. Якусь мить я зважував, чи не пожбурити її в інший кінець кімнати, як до того мені хотілося це зробити з телефоном. Натомість я пригорнув її до себе, втопив обличчя в її піддатливому тільці й заплакав. Так, плачучи, й заснув.

— 2 —

— Прокидайся, — штурхав менехтось. — Едгаре, прокидайся. Якщо ми збираємося щось робити, треба поспішати.

— Ну, не... я сумніваюся, що він зможе кудись йти. — Голос належав Джекові.

— Едгаре! — Ваєрмен дав мені ляпаса, а відтак ляснув і по другій щоці. Безжально. Яскраве світло мучило мої заплющені очі червоним сяйвом. Я спробував відгородитися від усіх цих подразників — по інший бік повік на мене чекало зло, — але Ваєрмен мені не дозволив. — Мучачо! Прокидайся! Вже десять хвилин на одинадцяту!