Острів Дума, стр. 120

Я проминув сімейний портрет і спустився вниз до кухні. Тут ревіння вітру й гуркіт хвиль чулися ще голосніше. Я приклав слухавку до вуха... але в ній не було ані звуку.

Авжеж. А ти думав, Персе проігнорує телефони?

Тоді я подивився на апарат і помітив кнопку переключення ліній. Принаймні в кухні просто підняти слухавку недостатньо, щоб телефон запрацював. Я видихнув коротеньку молитву, натиснув кнопку ЛІНІЯ-1 і отримав нагороду — гудок. Націлився пальцем і тут усвідомив, що не пам’ятаю номера Ілси. Адресна книжка моя залишилася у Великій Ружі, а її телефонний номер геть стерло в мене з пам’яті.

— 5 —

Телефон почав підвивати сиреною. Він був маленький, я поклав його на стіл, але звук голосно лунав у притемненій кухні, змушуючи мене уявляти собі найгірше. Поліцейські машини летять на місце кривавого злочину. Медики прориваються туди, де сталася аварія.

Я натиснув кнопку вимкнення і вперся головою в холодну сталеву стінку великого кухонного холодильника. Перед очима в мене опинився магніт з написом ЖИР — ЦЕ НОВИЙ ГРІХ. Вірно, а мертвий — це новий живий. Поряд, також в магнітній прищепці, стирчав записничок з огризком олівця на мотузці:

Я знову натиснув кнопку ЛІНІЯ-1 і набрав 411. Автоматизований оператор привітав мене і спитав назву міста і штат. «Провиденс. Род-Айленд», — промовив я зі сценічною дикцією.

Все’дно без успіху. Як я не намагався продиктувати ім’я Ілса робот нічого не міг второпати, і переключив мене на живу істоту. Операторка пошукала і повідомила мені те, що я вже підозрював: номеру Ілси нема у вільному доступу. Я їй сказав, що мені треба зателефонувати дочці, що дзвінок дуже важливий. Вона відповіла, що я можу звернутися до їхнього начальника, котрий, можливо, подзвонить Ілсі сам, щоб упевнитися, що вона не проти прийняти мій дзвінок, але не раніше восьмої ранку за часом східного узбережжя. Я глянув на годинник на мікрохвильовці — 2:02.

Я відімкнувся і заплющив очі. Я міг розбудити Ваєрмена, спитати, чи нема Ілсиного номеру в його маленькому червоному записнику, але в мене було гризотне відчуття, що навіть така дія займе забагато часу.

— Я можу це зробити, — промовив я, але зі справжньою надією.

«Звісно, що зможеш, — озвався Камен. — Яка в тебе вага?»

Я важив сто сімдесят чотири фунти, тоді як найменшою нормою для дорослого чоловіка вважається сто п’ятдесят [359]. Я побачив ці цифри внутрішнім зором: 174150. Вони були червоні. Відтак п’ять з них, одна по одній, перетворилися на зелені. Не розплющуючи очей, я вхопив олівець і записав їх у нотатник: 40175.

«А який номер твоєї соціальної страховки?» — питався мене далі Камен.

Яскраві червоні цифри виринули з темряви. Чотири з них позеленіли і я додав їх до вже записаних. Розплющивши очі, я побачив надряпаний кривим почерком п’яниці номер 401759082.

Все точно, я впізнав його, але не вистачало ще одної цифри.

«Це не має значення, — промовив голос Камена у мене в голові. — Кнопкові телефони — це чудовий дар для тих, в кого проблеми з пам’яттю. Викинь усе з голови і натискай цифри, які вже маєш, остання з’явиться сама собою. Її тобі підкаже м’язова пам’ять».

Сподіваючись на його правоту, я знову натиснув ЛІНІЯ-1 і ввів код Род-Айленда, затим 759-082, а далі останню цифру, перед якою мій палець не затримався.

— 6 —

— Хел-ло... хто... це?

На коротку мить я злякався, що набрав зовсім не той номер. Голос прозвучав жіночий, але був старшим, ніж в моєї дочки. Набагато старшим. І під снодійним. Я відкинув виникле бажання сказати «вибачте, помилка» і відключитися. «Голос в неї втомлений», — сказала мені Пам, але якщо зараз мені відповіла Ілса, то голос в неї був більш ніж просто втомлений. Це був голос смертельно виснаженої людини.

— Ілса?

Довга пауза. Я вже вирішив, що безплотна істота десь там, у Провиденсі, повісила слухавку. Я усвідомив, що упрів, я вкрився потом так сильно, що відчував свій запах, мов від мавпи в джунглях. А відтак той самий рефрен:

— Хел-ло... хто... це?

— Ілса?

Даремно. Я відчув, що зараз вона дійсно відключиться. За стінами ревів вітер і гупали хвилі.

— Міс Булочко! — закричав я. — Міс Булочко, ти навіть і не думай покласти слухавку.

Це подіяло.

— Тат...ту?

В цьому короткому слові вмістилося стільки чуда.

— Так, сонечко, це тато.

— Якщо ти насправді тато... — Довга пауза. Я побачив її в її кухні, босою (як того дня в Малій Ружі, коли вона дивилася на зображення ляльки з напливаючими тенісними м’ячиками), голова опущена, волосся звисає на обличчя. Збентежену, аж до втрати глузду. І з цього моменту я почав ненавидіти Персе з такою ж силою, як боявся її.

— Ілсо.., міс Булочко.., я хочу, щоб ти мене вислухала...

— Скажи, який в мене нік. — Тепер в її голосі прозвучало шокуюче лукавство. — Якщо ти справді мій тато, скажи, який в мене нік.

Я зрозумів, що якщо не пригадаю її мережевий нік, вона відключиться. Бо щось її дістало. Щось її дурить, точить на неї пазурі, снує навкруг неї павутиння. Ні, не якесь щось. Це ВОНА.

Мережевий нік Іллі.

Його я теж не міг пригадати одразу.

«Ти можеш це зробити», — промовив Камен, але Камен був мертвий.

— Ти не... мій тато, — проговорила збентежена дівчинка на протилежному кінці лінії, знову опинившись за мить від відімкнення.

«Думай бічними шляхами», — спокійно порадив Камен. «Таки-так, — подумав я, сам не розуміючи, чому ця фраза промайнула в голові. — Так-таки-так, отак-то...»

— Ти не мій тато, ти — вона, — промовила Ілса. Цей тягучий, наркотичний, зовсім не її голос. — Мій тато мертвий. Я бачила його уві сні мертвого. Проща...

— Отака-то! — заволав я, не хвилюючись про те, що можу розбудити Ваєрмена. Не думаючи навіть про Ваєрмена. — Ти Отака-то-Дівчинка!

Довга мовчанка на тому кінці. Відтак:

— А решта?

Мене знову охопило отупіння, а потім я подумав: «Еліта Кіз [360], клавіші рояля...»

— 88, — промовив я. — Ти Отака-то-Дівчинка88. Наступна пауза була довгою-предовгою. Здавалося, вічною.

А потім вже вона почала плакати.

— 7 —

— Тату, вона сказала, що ти мертвий. Це єдине було, чому я повірила. Не тому, що мені це приснилося, а тому, що подзвонила мама і сказала, що помер Том. Мені приснилося, що ти печальний зайшов у Затоку. Приснилося, що відбійна течія тебе вхопила і затягнула під воду, і ти втопився.

— Я не втопився, Ілсо. Зі мною все гаразд. І буде, обіцяю тобі.

Її оповідь вимальовувалася з фрагментів, переривалася слізьми й заходила на манівці. Було ясно, що, почувши мій голос, вона підбадьорилася, проте не зцілилася. Вона дивно плуталася в часі, згадуючи про вернісаж у «Ското», немов він відбувся тиждень тому, і не довершила речення, почавши розповідати, як її подружку арештували за кропінг [361]. Розреготалася дико, мов п’яна або обдовбана. Я спитав її, що означає той «cropping», та вона відповіла, що це неважливо. Сказала, що це їй, либонь, наснилося. Відтак вона знов заговорила тверезо. Тверезо, але... не нормально. Сказала мені, що ВОНА — це голос у неї в голові, але іноді він буває звучить також з унітазу або вмивальника.

Посеред нашої розмови в кухню явився Ваєрмен, увімкнув верхнє флуоресцентне світло і сів до столу, поклавши перед собою гарпун. Він не промовив ні слова, тільки слухав мою балачку.

Ілса розповіла, що почала дивно почуватися — «страшно-жахно», ось як вона це назвала — з моменту, як переступила поріг своєї квартирки. Спершу в неї було просто відчуття «ульоту», але невдовзі почалася ще й нудота — схожа на ту, як того дня, коли ми з нею намагалися проїхати на південь по єдиній дорозі острова Дума. Їй ставало гірше й гірше. Жіночий голос говорив до неї з мийки, запевняв, що її батько мертвий. Ілса сказала, що після того вона вийшла прогулятися, провітрити собі голову, але одразу вирішила повернутися.