Острів Дума, стр. 109
— Я теж це малював, — промовив я блякло.
— Знаю, — озвався Ваєрмен, — я бачив. Ти назвав свій малюнок «Хелло».
Я поліз глибше, поспішно риючись у товстих пачках акварелей і малюнків кольоровими олівцями, вже знаючи, що я врешті-решт знайду. І, так, біля самого дна я натрапив на перший, зроблений Елізабет, малюнок Персе. Тільки вона намалювала корабель новеньким, струнким трищогловим красенем з підібраними вітрилами, що стоїть на зелено-синій воді Затоки під фірмовим сонцем Елізабет Істлейк — тим, що пускає довгі веселі промені світла. Це була прекрасна робота, вона просто благала про саундтрек з музикою в стилі Каліпсо.
Проте, на відміну від інших її малюнків, цей бринів фальшю.
— Давай далі, мучачо.
Корабель... корабель... сім’я, всього четверо, стоять на пляжі з зімкнутими руками, мов ляльки-витинанки, і з тими самими елізабетівськими веселими посмішками... корабель... дім, а поряд фігурка негритосика, яких ставлять на галявинах, тільки тут він догори ногами... ще корабель — розкішний білий птах... Джон Істлейк...
Джон Істлейк кричить... кров тече в нього з носа і з одного ока...
Я дивився на цей малюнок, мов зачарований. Дитяча акварель, але виконана з диявольською майстерністю. Портрет чоловіка, котрий буквально вмирає від жаху й горя, від того й того разом.
— О Господи, — вимовив я.
— Дивися далі, мучачо, — нагадав Ваєрмен. — Там ще є.
Я відгорнув портрет нажаханого чоловіка. Старі акварельні фарби потріскували, мов кістки. Під переляканим батьком знову лежав корабель, і цього разу це був істино мій корабель, мій Персе. Елізабет намалювала його вночі, і не пензлем — серед вирування сірої і чорної фарб я розрізняв стародавні відбитки дитячих пальчиків. Здавалося, тут вона нарешті роздивилася крізь машкару образ справжнього Персе. Деревина потріскана, вітрила обвислі й повні дірок. Навкруг судна, синяві у світлі місяця, котрий не всміхався, не надсилав ніяких веселих променів, з води стирчали у драглистому салюті сотні кістлявих рук. А на носу стояло щось опецькувате, мертвотно бліде, ніби схоже на жінку у чомусь зогнилому, що майоріло чи то плащем, чи то саваном... чи, може, то був балахон. Червона мантія, моя червона хламида, тільки вид спереду. В лобі фігури зяяли три порожні очниці, а її посмішка — нелюдська суміш губ і зубів — виходила за межі обличчя. Ця річ справляла жахливіше враження, ніж мої картини серії «Дівчина і Корабель», бо вона била прямісінько в серце явища, не роблячи ніяких інтервалів, які б допомогли адаптуватися розуму. «Тут все жахливе, — промовляла вона. — Тут є все, чого ти завжди боявся зустріти в темряви Дивись, як у місячному світлі ця крива усмішка поривається з цього обличчя. Дивись, як потопельники салютують їй».
— Господи, — вимовив я, оглянувшись на Ваєрмена. — Коли це вона, як ти вважаєш? Після того, як її сестри..?
— Радше за все, так. Можливо, вона таким чином намагалася боротися з цим, а ти сам як гадаєш?
— Я не знаю. — Душею я линув до моїх доньок, а мозком забороняв собі згадувати про них. — Я не розумію, як дитина, будь-яка дитина, може з таким впоратися.
— Родова пам’ять, — промовив Ваєрмен. — Так сказали б юнгіанці.
— А яким чином я дійшов до малювання цього корабля? І, схоже, цієї ж клятої істоти, тільки зі спини? Є в юнгіанців якісь теорії щодо цього?
— На малюнку Елізабет нема імені Персе, — вказав Джек.
— Навіть якби їй було чотири роки, то й тоді вона навряд чи звернула б увагу на назву, — відповів я. І подумав про її попередні малюнки, ті, де судно являлося прекрасною білою брехнею, в яку вона якийсь час щиро вірила. — Особливо, коли вона уздріла, що воно таке насправді.
— Ти так говориш, ніби це реальна річ, — зауважив Ваєрмен. Мені пересохло в роті. Я пішов до ванни, наточив склянку води і випив її до дна.
— Не знаю сам, у що тут вірити, — сказав я, — але в моєму житті є загальне правило, Ваєрмене. Якщо щось бачить одна людина, це може бути галюцинацією. Якщо те саме бачать двоє, шанси реальності зростають експоненціально. І я, і Елізабет, обоє бачили Персе.
— У вашій уяві, — нагадав Ваєрмен. — Ви бачили це у вашій уяві. Я вказав пальцем йому на голову:
— Тисам бачиш, на що здатна моя уява.
Він промовчав, тільки кивнув. Дуже блідий.
— Ви сказали: «Особливо, коли вона уздріла, що воно таке насправді», — заговорив Джек. — Якщо судно на цьому малюнку дійсно справжнє, то що ж воно таке?
— Гадаю, ти знаєш, — відповів Ваєрмен. — Гадаю, ми всі знаємо, цього знання важко позбутися. Ми просто боїмося назвати це вголос. Давай, Джеку. Бог ненавидить боягузів.
— О’кей, це корабель мертвих, — сказав Джек. Голос його прозвучав блякло в моїй чистенькій, яскраво освітленій студії. Він вхопився за голову, зануривши розчепірені пальці собі у волосся, від чого його зачіска стала ще безладнішою, ніж завжди. — А ще я ось що скажу вам, хлопці, якщо це та річ, що припливе по мене наприкінці, то краще б мені було не народжуватися взагалі.
— 10 —
Товстий стос рисунків і акварелей я поклав збоку на килим, з полегшенням прибравши з очей останні два малюнки. І аж тоді я подивився на те, що лежало на денці пікнікового кошика, на те, що робило його таким важким.
Там були боєприпаси для гарпунного пістоля. Я витяг один з кінчастих гарпунів. Він був завдовжки близько п’ятнадцяти дюймів і доволі важкий. Сталева, не алюмінієва, стріла — я взагалі не був певен, чи використовували алюміній у дев’ятсот двадцятих. Робочий кінець тригранний, і хоча грані потьмяніли, на вигляд вони залишалися гострими. Я торкнувся однієї грані подушечкою пальця, і на шкірі вмить виступила бусинка крові.
— Вам треба продезінфікувати ранку, — порадив Джек.
— Так, дійсно, — погодився я, повертаючи гарпун у косих променях сонця, від чого стінами побігли зайчики. Коротка стріла була по-своєму жорстоко красивою, цей парадокс підтверджується деякими видами бойової зброї.
— У воді ця річ не могла далеко дістати, — сказав я. — Занадто вона важка.
— Вас це може здивувати, — втрутився Ваєрмен, — але в пістолі спрацьовує пружина і заряд СО2. Лупить добряче. А в ті дні короткої дистанції було достатньо. В Затоці кишіло риби. Навіть на мілині. Якщо Істлейку хотілося чогось підстрелити, він міг робити це прямою наводкою.
— Мені незрозуміло, навіщо тут такі гостряки, — здивувався я.
Ваєрмен сказав:
— Мені теж. Разом з тими, які висять на стіні в бібліотеці, в неї було щонайменше дюжина гарпунів, але жоден не має таких гостряків, як на цих.
Джек сходив до ванни й повернувся зі слоїком перекису водню. Він взяв у мене з рук гарпун і тепер сам роздивлявся його наконечник.
— Що це, срібло?
Ваєрмен наставив на нього долоню з задраним великим і націленим вказівним пальцем:
— Карти в руки, але Ваєрмену здається, ти поцілив у яблучко.
— А ви цього не второпали? — спитав Джек.
Ми з Ваєрменом перезирнулися, а потім обоє подивилися на Джека.
— Ви дивитеся неправильні кіна, — пояснив він. — Срібними кулями треба стріляти вовкулаку. Я не знаю, чи діє срібло на вампірів, але вочевидь дехто вважав, що діє. Чи принаймні на це сподівався.
— Якщо ти хочеш сказати, що Тесі і Лора вампіри, — почав Ваєрмен, — то вони серйозно зголодніли від 1927 року. — Він подивився на мене, очікуючи на підтримку.
— Гадаю, Джек тут має рацію, — сказав я, взяв слоїк з перекисом, засунув у нього вколотий палець і пару разів струсонув слоїк.
— Не по-людськи, — скорчивши міну присоромив мене Джек.
— Ні, якщо ти не збираєшся звідси пити, — парирував я, на якусь мить Джек замислився, а відтак ми обидва вибухнули реготом.
— Га? Я чогось не второпав? — спитав у нас Ваєрмен.
— Не переймайтеся, — відповів Джек усе ще либлячись. Затим він знову посерйознішав. — Едгаре, але ж вампірів не існує. Хай будуть привиди, я на це погоджуюсь — гадаю, в існування привидів вірять майже всі, — але вампірів насправді нема. — Його чоло осяялось якоюсь ідеєю. — Крім того, вампіром хтось робиться тільки від вампіра. А близнята Істлейк потонули.