Острів Дума, стр. 108

— 8 —

— Конкретне мистецтво, — промовив я сухим, рипучим, не своїм голосом.

— Це все, що ти можеш сказати? — перепитав Ваєрмен.

— Авжеж, — літери неначе вихилялися в мене перед очима, я втерся рукою. — Графіті. Хлопці у «Ското» це оцінили б.

— Можливо, — відгукнувся Джек, — але все’дно це якесь лайно. Гидота.

Я був тієї ж думки. І це ж моя майстерня, чорти їх забирай, моя! Я заплатив за неї. Я зірвав підрамник з мольберта, на мить злякавшись, що мені зараз обпалить пальці. Ні. Кінець-кінцем, це було звичайне полотно. Я підбадьорився і поставив його обличчям до стіни.

— Так краще?

— Авжеж, краще, — сказав Джек, а Ваєрмен кивнув. — Едгаре.., якщо ті дівчатка дійсно були тут.., то хіба привиди можуть малювати на полотні?

— Якщо привиди можуть рухати ворожильні планшетки й писати на вкритих памороззю вікнах, чому б їм не пописати і на полотні, — сказав я. А відтак неохоче додав: — Але, якщо на те пішло, мені важко уявити духів, котрі б зуміли відімкнути двері й поставити підрамник на мольберт.

— Так це не ти його поставив? — здивувався Ваєрмен.

— Я певен, що ні. Всі чисті підрамники стоять он там, у кутку.

— Що це за сестра? — спитав Джек. — Хто ця сестра, про яку вони питають?

— Радше за все, Елізабет, — відповів я. — Вона єдина з сестер залишилася живою.

— Херня, — заявив Ваєрмен. — Якби Лора й Тесі перебували у щільно залюдненому потойбіччі, вони не мали б ніяких проблем з розшуками їхньої сестри, вона прожила понад п’ятдесят п’ять років тутечки, на Думі, а цей острів — єдине місце, яке вони знали.

— А як щодо інших? — спитав я.

— Марія й Ганна померли, — сказав Ваєрмен. — Ганна в сімдесятих, здається в містечку Оссинінг у штаті Нью-Йорк, а Марія на початку вісімдесятих, десь на заході. Обидві були заміжні. Марія двічі. Я довідався про це не від міс Істлейк, мені розповів Крис Шенінгтон. Вона іноді розповідала про її батька, але про сестер — ні. Після того як у 1951-му повернулася з батьком на Думу, вона відсторонилася від решти родини.

де наша сестра?

— А Адріана? Що з нею?

Він знизав плечима.

— Quien sabe? Її поглинув час. Шенінгтон вважає, що вона зі своїм чоловіком, скоріш за все, повернулася до Атланти, коли пошуки малих було припинено, на заупокійній службі її вже тут не було.

— Вона могла покладати вину на татуся за те, що трапилося, — зауважив Джек.

Ваєрмен кивнув.

— А може, їй просто набридло тут вештатися.

Я пригадав її вередливий — на кшталт «хотілося б мені бути деінде» — погляд на сімейному фотопортреті, і вирішив, що Ваєрмен, скоріш за все, має рацію.

— У будь якому випадку, — продовжував він, — вона зараз мусить бути вже також мертвою. А якщо ще жива, їй десь під сотню років. На це дуже мало шансів.

де наша сестра?

Ваєрмен вхопив мене за руку і обернув обличчям до себе. Його лице виглядало втомленим, постарілим.

— Мучачо, якщо щось надприродне вбило міс Істлейк, щоб змусити її замовчати, то, може, нам краще зрозуміти натяк і забратися геть з острова?

— Гадаю, вже пізно це робити, — відповів я.

— Чому?

— Бо вона знову прокинулася. Так перед смертю сказала Елізабет.

— Хто прокинулася?

— Персе, — сказав я.

— Хто воно таке?

— Не знаю, — сказав я, — але гадаю, ми мусимо знову занурити її в сплячку.

— 9 —

Новим пікніковий кошик був пурпуровий і майже не вицвів за своє довге життя либонь тому, що більшу його частину він простояв на горищі. Я розпочав з того, що спробував підважити його за одну дужку. Авжеж, чортів козуб дійсно виявився доволі важким, я вирішив, що в нім фунтів двадцять. Навіть його щільно сплетене дно трохи провисало. Я поставив кошик знову на килим, розвів по боках тонкі дерев’яні дужки і відкинув кришку, що тихо зойкнула своїми завісами.

Там лежали кольорові олівці, здебільшого сточені аж до цурпалків. Там також лежали малюнки, зроблені дівчинкою-вундеркіндом понад вісімдесят років тому. Маленькою дівчинкою, котра дворічною випала з запряженого поні візка і забила собі голову, а прокинулася з судомами й чарівним хистом до малювання. Мені це було зрозуміло навіть попри те, що на першому аркуші малюнок зовсім не був малюнком, а лише оцим:

Я перекинув перший аркуш. Під ним було отаке:

Після цього малюнки стали малюнками, техніка й сюжети ускладнювались з неймовірною швидкістю. Неймовірною, якщо не брати до уваги досвід Едгара Фрімантла, котрий тільки й умів, що шкрябати каляки-маляки, аж поки не луснув його череп, завдяки аварії на будівельному майданчику, де він позбавився руки і мало не розпрощався з самим життям.

Вона малювала краєвиди, пальми, пляж. Було гігантське чорне обличчя, кругле, як баскетбольний м’яч з усміхненим червоним ротом — можливо, портрет Мельди-доморядниці, хоча ця Мельда більше скидалася на перерослу дитину, намальовану в максимальному наближенні. Далі йшли ще звірі — єноти, черепаха, олень, рись — ці вже були в натуральних пропорціях, але вони або літали в небесах, або ходили по морській поверхні. Я наштовхнувся на ідеально, до деталей виписану чаплю — птах стояв на поруччі балкону рідного дому художниці. Прямо під цією лежала інша акварель того ж птаха, тільки тепер він ширяв догори ногами над басейном. Його очі-буравчики були одного тону з поверхнею басейну. «Вона робила те ж саме, чим займався я, — подумалось мені, і шкіра знову взялася морозом. — Намагалася переосмислити звичайне, оновити його, перетворивши на сновидіння».

Якби ці малюнки побачили Даріо, Джимі й Аліса, вони, певне, покінчали б собі в штани? Я не мав щодо цього жодних сумнівів.

Були тут і дві дівчинки — безперечно Тесі й Лора — з широкими гарбузовими посмішками, які були навмисно виведено за межі їхніх облич.

Був тут і татусь, більший за дім, поряд з яким він стояв, — напевне ж, це було перше Гніздо Чаплі — він палив сигару розміром з ракету. Колечко диму від сигари обрамляло місяць над його головою.

Були тут і дві дівчини в темно-зелених блузках на ґрунтовій дорозі, балансуючи, вони несли стоси підручників на головах, як деякі африканки носять посуд. Це були, поза всякими сумнівами, Марія і Ганна. Позаду них вервечкою йшли жаби. У віддаленій перспективі жаби не зменшувались, а навпаки — ставали більшими.

Далі в Елізабет пішов період Усміхнених Коней. Їх було більше десятка. Перегорнувши їх, я знову повернувся до одного і ткнув у нього пальцем:

— Це той малюнок, що його було сфотографовано для газетної статті.

— Давай, рийся глибше, — сказав Ваєрмен, — ти ще не бачив головного.

Знову коні.., знову члени родини, зображені то олівцями, то вуглиною, то веселими акварельними фарбами, майже завжди зі зчепленими руками, мов ляльки-витинанки.., а ось і буря, вода в плавальному басейні шаліє хвилями, продраними прапорами тягнеться за вітром листя пальми.

Загалом там лежали сотня з гаком малюнків. Хоч яка не мала, але вона також була нерозпечатаною художницею. Ще пара-трійка малюнків бурі... може, урагану Аліса, що розворушив Істлейкову скарбницю, може, просто сильної грози, напевне сказати було неможливо... далі Затока... знову Затока, цього разу з летючими рибами завбільшки, як дельфіни... Затока з пеліканами, котрі тримають у дзьобах щось схоже на веселки... Затока в призахідному освітленні... і...

Мені перехопило дихання.

Порівняно з тими, які я вже передивився, цей малюнок був нібито елементарним, просто силует корабля на тлі вечірньої зорі, втоплений на тонкій межі між днем і темрявою, але саме ця простота наділяла його силою. Незаперечно, саме ця думка осяяла мене, коли я намалював точно таку картинку у свій перший вечір у Великі Ружі. Був тут і той самий трос, туго натягнутий між бушпритом і тим, що в часи Елізабет називалося вежею Марконі, він створював яскраво-оранжевий трикутник. Були ті самі штрихи світла знизу вгору — від помаранчевого до синього. Тут був навіть той недбало, майже будь-як покладений штрих, яким і створювався сам корабель — він був ажурніший за мій — що примарою рухався на північ.