Коли впаде темрява, стр. 80

Чоловік на ношах дивився на мене затуманеними очима, його зламана шия вигиналася від потилиці, мов якась дивна, обтягнута шкірою дверна ручка.

— Я не можу поворухнути пальцями на ногах, — прошепотів він.

Я поцілував його в куток рота (схоже, в мене вже виробився власний стиль) і вже рачкував звідти, коли якийсь із санітарів ухопив мене.

— А що це ви тут, питається, з біса, робите? — спитав він.

Я показав на годинник, що лежав тепер поруч з ношами.

— Це валялося у траві, я гадав, йому не хотілося б його втратити.

На той час, коли водій «Ескорту» зможе сказати, що це не його годинник і що вигравірувані на внутрішньому боці кришки ініціали ні про що йому не говорять, ми вже зникнемо звідси.

— А ви знайшли свій браслет?

Медик скривився.

— Там якась бляшанка лежала. Забирайтеся звідси! — А потім уже не так роздратовано: — Дякую, а ви ж могли забрати цю річ собі.

Так, справді. Я любив цей годинник. Але… виклик моменту. Що було робити?

— У тебе кров на тильному боці долоні, — повідомив екс-морпех, коли ми їхали з ним додому. Їхали його машиною, невизначеного типу седаном «шевроле». На задньому сидінні в нього лежав собачий повідець, а з люстерка заднього виду на срібному ланцюжку звисав медальйон святого Христофора.

— Змиєш, як дістанешся додому, — сказав він.

Я відповів, що так і зроблю.

— Ми більше не побачимося, — сказав він.

Я згадав, що тоді сказала негритянка про Аяну. Не згадував про це вже багато років.

— Мої сни закінчилися? — спитав я.

Він поглянув здивовано, відтак знизав плечима. Сказав:

— Твоя робота скінчилася. Про твої сни мені нічого не відомо.

Перш ніж він висадив мене і ми розпрощалися назавжди, я поставив йому ще три запитання. Не сподівався, що він відповість, але він відповів.

— Ті люди, що я їх цілував, — вони будуть ходити до інших людей? Цілуватимуть їхні вавки і зцілятимуть їх?

— Дехто, — відповів він. — Коли це діє. У декого не виходить. — Він знизав плечима. — Або вони не хочуть. — Він знов знизав плечима. — Усе залишається, як було.

— Ви знаєте дівчинку на ім’я Аяна? Хоча вона зараз мусить бути вже зовсім доросла.

— Вона померла.

Серце мені обірвалося, хоча впало неглибоко. Здається, я здогадувався. І знову я пригадав маленьку дівчинку в кріслі-візку.

— Вона поцілувала мого батька, — промовив я. — Мене вона лише торкнулась. То чому ж вибрали мене?

— Бо ти годився, — промовив він, зупиняючись біля моїх воріт. — Ось ми й прибули.

Мені спливла до голови цікава думка. Бозна-чому вона здалася мені розумною.

— Приходьте на Різдво, — запросив його я. — Приходьте на різдвяну вечерю. Гарно посидимо. Я скажу Рут, що ви мій кузен з Нью-Мексико.

Бо ж я ніколи не розповідав їй про відставного морського піхотинця. Знаючи, що з неї було досить і історії з моїм батьком. Навіть задосить.

Колишній морпех усміхнувся. Можливо, й не вперше, але це була його перша усмішка, яку я запам’ятав.

— Гадаю, мені доведеться просачкувати. А втім, все одно дякую. Я не святкую Різдва. Я атеїст.

От усе і скінчилося, гадаю, так — хіба що залишилося ще поцілувати Труді. Я розповідав вам, що вона з’їхала з глузду, пам’ятаєте? Альцгаймер. Ралф зробив розумну інвестицію, тож вона усім забезпечена, і діти впевнилися, що вона потрапила до гарного закладу, коли вже неможливо було її тримати вдома. Ми з Рут відвідували її разом, поки з Рут не стався той інфаркт на підльоті до денверського аеропорту. Невдовзі після цього я поїхав до Труді вже сам, бо почувався самотнім і зажуреним, мені хотілося хоч якось повернутися у колишні часи. Але вигляд Труді, якою вона тепер стала, як вона дивиться не на мене, а у вікно, жуючи собі нижню губу, тим часом як слина котиться їй з куточків рота, іще погіршив мені настрій. Це ніби поїхати до рідного міста, щоб подивитися на будинок, у якому ти виріс, і побачити на тому місці порожню ділянку.

Перш ніж піти геть, я поцілував її в куточок уст, та, звісно ж, нічого не трапилось. Чудо не діє без чудотворця, і мої чудесні дії вже позаду. Окрім тих ночей, коли я не можу заснути. Тоді я спускаюсь вниз і дивлюся який-небудь фільм. Навіть порнографічний. У мене супутникова антена і та штука, що називається «Глобальне кіно». Я навіть можу слідкувати за кар’єрою «Піратів», якщо замовлю собі пакет Вищої бейсбольної ліги. Але зараз я живу на фіксований прибуток і, хоча мені вистачає, мушу контролювати непередбачені витрати. Про «Піратів» я можу прочитати і в Інтернеті. Мені вистачає вже й такого чуда, як кіно.

Дуже тісний кут

Кожного ранку Кертіс Джонсон проїжджав п’ять миль на велосипеді. Після того як померла Бетсі, він припинив на якийсь час цим займатися, але потім зрозумів, що без вранішніх поїздок смуток гризе його дужче. Отже, почав їздити знову. Тільки й тієї різниці, що тепер надягав велосипедний шолом. Він проїжджав дві з половиною милі по Морському бульвару, а потім розвертався і їхав назад. Завжди тримаючись велосипедної смуги. Житиме чи загине — це його не турбувало, але до законів і правил він ставився з повагою.

Морський бульвар був єдиною дорогою на Черепаховому острові. Він пролягав повз цілий ряд будинків, що належали мільйонерам. Кертіс не звертав на них уваги. По-перше, він сам був мільйонером. Заробив свої гроші у старомодний спосіб, граючи на біржі. По-друге, він не мав проблем з жодним із тих людей, що мешкали в будинках, повз які він їздив. Єдиний, з ким у нього були проблеми, це Том Грюнвальд, він же Том Мазефакер, але Грюнвальд жив у протилежному напрямку. Не на останній ділянці на Черепаховому острові перед Денним каналом, а на передостанній. Остання ділянка на острові й була тією проблемою (однією з проблем). Ця ділянка була найбільшою, з найкращим видом на затоку, і єдиною, наразі ще не забудованою. Все, що там було, — це осоково-злаковий хмизняк, морський овес, пальми-недоростки та кілька австралійських сосен.

Найприємнішим, най-найприємнішим елементом його вранішніх поїздок була відсутність телефону. Він офіційно перебував поза доступом. Щойно він повертався, як майже не випускав телефон з долоні, особливо коли ринок був відкритим. Він був спортивним чоловіком; міряв кроками дім з бездротовою слухавкою в руці, щоразу повертаючись до кабінету, де на екрані комп’ютера прокручувались цифри. Іноді він виходив з будинку, щоб прогулятися по дорозі, й тоді брав з собою мобільник. Зазвичай він повертав направо, в бік короткого відтинку бульвару. В бік дому Грюнвальда. Але не заходив аж так далеко, щоб той міг би його побачити; Кертіс не дозволив би цьому Мазефакеру такого задоволення. Він доходив тільки туди, звідки міг глянути, чи не наклав Грюнвальд своєї лапи якимсь шахрайським способом на ділянку Вінтона. Звісно, Мазефакеру не вдалось би провести непомітно повз нього важку техніку, навіть вночі — відтоді як Бетсі вже не лежить поряд, Кертіс почав спати чуйно. Проте все одно перевіряв, як правило, виглядаючи з-за останнього дерева у тінистому ряду двох десятків пальм. Просто для певності. Бо знищення пустих ділянок, поховання їх під тоннами бетону було для клятого Грюнвальда бізнесом.

А Мазефакер був хитруном.

Та наразі все йшло нормально. Якщо Грюнвальд спробував би шахрувати, Кертіс був готовий викинути тузи (в легальному сенсі). Тим часом Грюнвальд мусив відповісти за Бетсі, і він відповість. Навіть при тому, що Кертіс майже втратив бажання вв’язуватися в битву (він сам собі не зізнавався в цьому, але правду знав), він ще побачить, як Грюнвальд відповість за неї. Мазефакер ще взнає, що у Кертіса Джонсона щелепи з хрому… щелепи з хромованої сталі… і коли він у щось вчепився, то вже не випустить.

Повернувшись саме в цей четвер додому, за десять хвилин до того, як на Волл-стріт мав прозвучати дзвоник до відкриття, Кертіс, як він це робив завжди, перевірив, чи є нові повідомлення в його телефоні. Сьогодні їх було два. Одне від «Серкіт Сіті», либонь, якийсь торговець волів би продати йому щось нове, прикриваючись тим приводом, ніби бажає пересвідчитись, що він задоволений своїм настінним пласким екраном, придбаним ним усього місяць тому.