Коли впаде темрява, стр. 63
Я запевнила себе, що доїду тільки до Мосту Невдах — погляну на місце, де ми дітьми проводили такі щасливі дні, місце, де він позбавив себе життя, коли все щастя витекло з нього. Я запевнила себе, що цим поставлю крапку (це вираз із лексикону Джонні). Проте, звісно, під цією думкою приховувалася інша — про властивості якої, я певна, багато міг би розповісти Джонні, — і вона вела мене далі. Навіщо б я забирала ключ?
Тому що він лежав у його кабінеті. Не в тій шухляді, де я знайшла рукопис з його нотатками, а у верхній — у тій, що понад нішею для колін у письмовому столі. Там лежав також інший ключ — «для балансу», як він про це писав.
Чи послала б я тобі ключ разом зі скриптом, якби знайшла їх в одній шухляді? Не знаю. Ні. Але загалом я рада тому, як усе обернулося. Бо ти міг би піддатися спокусі поїхати туди. З чистої цікавості, або ще щось тебе могло туди потягнути. Щось потужніше. Хоча, мабуть, усе це маячня. Мабуть, я взяла той ключ, поїхала до Моттона і знайшла ту дорогу просто тому, що я, як писала тобі в попередньому листі, — дочка Пандори. Звідки мені знати напевне? N. не знав. Не знав і мій брат, до самого свого кінця, а він любив повторювати: «Я професіонал і не займаюся домашньою самодіяльністю».
У будь-якому випадку, не турбуйся про мене. Зі мною все гаразд. А якщо навіть ні, я вмію рахувати. Шейла Леклер має одного чоловіка і одну дитину. Чарлі Кін — згідно з тим, що я прочитала у «Вікіпедії», — має одну дружину і трьох дітей. Отже, ти маєш більше, чого втрачати. Крім того, може, я ніколи так і не пересилила того кохання, що колись відчувала до тебе.
За ніяких умов не приїзди сюди. Продовжуй займатися своєю роботою, розповідай людям про ожиріння, і залежність від сильних ліків, і про інфаркти в молодому віці, і про все таке інше. Нормальне.
А якщо ти не читав того рукопису (я сподіваюся на це, але не вірю; я певна, що в Пандори є також і сини), проігноруй і цей лист. Спиши його на рахунок істеричного стану жінки, яка передчасно втратила свого брата.
Там нічого цікавого.
Просто камені.
Я роздивилася усе на власні очі.
Присягаюся, там нема нічого, тож тримайся звідти подалі.
(1 червня 2008, «Демократ», видається в містечку Честерз Мілл)
Моттон. Після того як визначний психотерапевт Джон Бонсейнт трохи більше місяця тому вчинив у цьому місті Центрального Мейну самогубство, кинувшись з мосту через річку Бейл, його сестра Шейла, за свідченнями друзів, перебувала в замішанні й депресії. Її чоловік, Доналд Леклер, сказав, що вона була «цілковито пригнічена». Ніхто, додав він, не міг подумати, що вона планує самогубство.
Однак це трапилось.
«Хоча записки не залишилось, — каже окружний коронер Річард Чепмен, — є всі ознаки. Її машина була акуратно, згідно з правилами, припаркована на обочині дороги, що веде від мосту на Гарлов. Замкнена, на пасажирському сидінні лежав її гаманець, а поверх нього — водійська ліцензія».
Далі він повідомив, що черевички місіс Леклер стояли на парапеті, акуратно, рядком. Чепмен сказав, що тільки слідство встановить, втопилася вона чи розбилась.
Окрім чоловіка Шейла Леклер залишила семирічного сина. Дата заупокійної служби поки що невідома.
keen1981
15:44
5 червня 2008
Кріссі.
Будь ласка, скасуй усі зустрічі на наступний тиждень.
Я розумію, що трохи запізно повідомляю, і знаю, скільки атак тобі доведеться відбити, але на це нема ради. Маю термінові справи у себе на батьківщині, в Мейні. Двоє моїх старих друзів, брат і сестра, вчинили самогубство з невідомих причин… і в одному й тому ж бля…кому місці!
Судячи з дивного рукопису, який мені надіслала сестра, перед тим як скопіювати (очевидно вона його скопіювала) самогубство свого брата, я вважаю, справу потрібно розслідувати. Брат, Джон Бонсейнт, був моїм кращим другом, ми росли пліч-о-пліч, ми одне одного десятки разів виручали у шкільних бійках!
Передачу про цукор у крові може зробити Гейден. Я знаю, він боїться, але він зможе. А якщо й ні, я все одно мушу їхати. Джонні і Шейла були мені не чужі.
І ще: не хочу здаватися лицеміром, але з цієї історії може вийти цікава передача. Про обсесивно-компульсивний синдром. Не так, можливо, захопливо, як миготіння радару в передачі про рак, але хворі на цю штуку могли б тобі розповісти чимало лячного.
Дяк., Кріссі.
Чарлі
Пекельний кіт
Гелстон вирішив, що чоловік в інвалідному кріслі має вигляд хворої, переляканої, готової вмерти людини. Він мав великий досвід спостерігання таких явищ. Смерть була професійним заняттям Гелстона; він уже заподіяв її вісімнадцятьом чоловікам і шести жінкам упродовж своєї кар’єри вільного вбивці. Він знав, як виглядає смерть.
У домі — по суті, особняку — було холодно й тихо. Тільки глухе лускання дров, палаючих у великому кам’яному коминку, та замогильне завивання листопадового вітру надворі.
— Я хочу, щоб ви вчинили вбивство, — промовив старий. Голос у нього виявився деренчливо тонкий, сварливий. — Я розумію, що саме цим ви займаєтеся.
— З ким ви розмовляли? — спитав Гелстон.
— Із чоловіком на ім’я Сол Лоджіа. Він каже, ви його знаєте.
Гелстон кивнув. Якщо посередником виступає Лоджіа, все гаразд. А якщо у кімнаті був жучок, усе, що каже цей чоловік — Дроган, — пастка.
— Кого вам треба ліквідувати?
Дроган натиснув кнопку на вбудованій у поруччя його крісла консолі й під’їхав упритул. Зблизька Гелстон відчув жовтий запах страху, старості й сечі, три в одному. Йому стало бридко, але виду він не показав. Обличчя залишалося спокійним, беземоційним.
— Ваша жертва знаходиться просто позаду вас, — м’яко промовив Дроган.
Гелстон рухався миттєво. Його життя складалося з рефлексів, а вони завжди звірялися зі спиляним запобіжником. Він зіскочив з канапи, в оберті припав на одне коліно, рука всередині спортивного, спеціального крою плаща вхопила руків’я короткоствольного гібриду 45 калібру, що висів у нього під пахвою в пружинній кобурі, яка з першого дотику викидала пістолет йому в долоню. Вмить зброя була оголена й націлена… на кота.
Якусь мить Гелстон з котом дивилися один на одного. Для Гелстона це був дивний момент, він був людиною, позбавленою як уяви, так і забобонів. Тієї миті, коли він укляк на коліні, цілячись у кота, він відчув, що цей кіт йому знайомий, хоча якби він коли-небудь побачив кота такої незвичайної масті, то напевно б його запам’ятав.
Писок у нього було поділено навпіл: на білу й чорну рівні половини. Роздільна лінія йшла абсолютно прямо: від верху плаского черепа по носу й до рота. У напівтемряві очі в нього були великі, і в кожній майже круглій зіниці плавала призма коминкового вогню, мов дві жарини ненависті.
І думка луною відгукнулася в Гелстоні: Ми знаємо одне одного, ти і я.
Відтак це минулося. Він сховав зброю і підвівся з коліна.
— Я мусив би вбити вас за таке, діду. Я не сприймаю жартів.
— А я не жартую, — сказав на це Дроган. — Сідайте. Погляньте-но сюди.
З-під ковдри, якою були закутані його ноги, він дістав товстий конверт.
Гелстон сів. Кіт, що був чаївся на спинці канапи, легко сплигнув йому на коліна. Він поглянув угору на Гелстона великими темними очима, зіниці яких обрамляли тоненькі зеленаво-золотисті кола, потім вмостився й почав вуркотіти.
Гелстон запитально подивився на Дрогана.
— Він вельми дружелюбний, — сказав Дроган. — Спершу. Ласкавий дружелюбний котик вбив трьох людей у цій садибі. Залишилося ще мене. Я старий, я хворий… я волію вмерти власною смертю.