Відродження, стр. 81

— Ти збираєшся… ти справді збираєшся… — Закінчити я не зміг. Стояв як батогом угрітий.

— Так. Щоб дійти до цієї віхи, знадобилися роки досліджень та експериментів, але так. Використовуючи блискавку як дорогу до таємної електрики, а таємну електрику — як магістраль до potestas magnum universum, я планую повернути Мері Фей до певної форми життя. Я хочу з’ясувати правду про те, що чекає на тому боці дверей, які ведуть у царство смерті. І довідаюсь я про це з вуст людини, яка там побувала.

— Ти божевільний. — Я повернувся до дверей. — Я відмовляюся брати в цьому участь.

— Якщо ти справді надумав піти, зупинити тебе я не зможу. Хоча виходити надвір у таку грозу — вкрай нерозсудливо. А чи залишишся ти, якщо я скажу, що можу продовжити й без тебе, та тоді життя міс Ноултон опиниться під загрозою так само, як і моє власне? Яка іронія для неї — загинути так скоро після зцілення Астрід.

Я обернувся. Моя рука вже лежала на ручці дверей, а з того боку в них гупав дощ. Блискавка на кілька миттєвостей накреслила на килимі синій квадрат.

— Ти справді можеш дізнатися, що сталося з Клер. — Голос у нього звучав тихо, був м’яким і шовковим. Голос Пастора Денні в моменти найбільшого красномовства.

Вкрадливе нашіптування диявола.

— Ти, може, навіть дістанеш змогу поговорити з нею… почути, як вона каже, що любить тебе. Правда ж, це було б прекрасно? Звісно, за умови, що вона ще існує як окрема свідома сутність… та й невже ж тобі не хочеться знати?

Знов спалахнула блискавка, і в скриньці червоного дерева, крізь дірочку в защіпці, на мить прозирнуло ядуче зеленкувато-пурпурове світло. Блимнуло й пропало.

— Якщо тобі від цього полегшає, скажу, що міс Фей дала свою згоду на цей експеримент. Усі документи в зразковому порядку, включно з нотаріально завіреною заявою, яка дозволяє мені на власний розсуд припинити так звані надзвичайні заходи. А в обмін на нетривале й цілковито шанобливе використання її решток, син Мері одержить щедру суму грошей у вигляді трастового фонду, завдяки якому буде забезпечений аж до досягнення дорослого віку й далі. Джеймі, ніхто в цій історії не стане жертвою.

«Це ти так кажеш, — подумав я. — Це ти так кажеш».

Прогарчав грім. І цього разу, перед самим ударом блискавки, я почув невиразне клацання. Джейкобз теж.

— Назріла пора. Заходь зі мною в кімнату або йди геть.

— Я зайду. І молитимуся, щоб нічого не сталося. Бо це не експеримент, Чарлі. Це диявольське чортзна-що.

— Думай що хочеш і молися скільки влізе. Може, тобі пощастить більше, ніж мені за все моє життя… у чому я сильно сумніваюся.

Він відчинив двері, і я зайшов за ним у кімнату, де померла Мері Фей.

XIII. Відродження Мері Фей

У смертній кімнаті Мері Фей було велике вікно, що виходило на схід, але гроза накрила нас майже з головою, і за склом я бачив лишень тьмяну сріблясту запону дощу. Хоч на столі й горіла лампа, у кімнаті кублилися тіні. Лівим плечем я зачепив бюро, про яке казав Джейкобз, однак про револьвер у верхній шухляді навіть не згадав. Усю мою увагу було прикуто до непорушної фігури, що лежала на лікарняному ліжку. Я міг добре її роздивитися, бо всі монітори було вимкнено, а штатив для крапельниць Дженні відкотила в куток.

Вона була прекрасна. Смерть стерла всі сліди, вирізьблені хворобою, що пожирала її мозок, і те звернуте до стелі обличчя — алебастрова шкіра в обрамленні розкішної маси темно-каштанового волосся, — було досконалим, немов камея. Очі заплющені. Густі вії майже торкалися щік. Губи злегка розтулилися. Простирадло накривало її аж по плечі. На ньому, над опуклістю грудей, лежала одна її стиснута рука. На згадку мені спали рядки поезії, щось із уроків англійської в дванадцятому класі, й мелодійно задзеленчали в голові: «Тонкий твій лик, волосся пишне чорне… До статуї подібна…» [176]

Біля не потрібного вже апарата штучної вентиляції легенів стояла Дженні Ноултон і заламувала руки.

Спалахнула блискавка. У її нетривкому світінні я побачив залізну щоглу на Вершині неба, щоглу, яка стояла там вже бозна-скільки років і зухвало кидала виклик кожній грозі, щоб та не соромилась і шаленіла на повну міць.

Джейкобз простягнув мені скриньку.

— Джеймі, допомагай. Треба поквапитись. Візьми й відкрий. Решту я зроблю сам.

— Не треба, — озвалася зі свого кутка Дженні. — Заради Господи Бога, дайте їй спочивати з миром.

Крізь барабанний дріб дощу й завивання вітру Джейкобз міг і не розчути її слів. А я розчув, однак вирішив пустити їх повз вуха. Отак, знаєте, ми й накликаємо на себе власне прокляття — не слухаючись голосу, що благає нас зупинитися. Зупинитися, поки ще є для цього час.

Я відкрив скриньку. Всередині не було ні стрижнів, ні пульта керування. Їхнє місце займала металева смужка-пов’язка на голову, тоненька, немов перетинка на бальній туфлі якоїсь юнки. Джейкобз обережно — навіть поштиво — підняв її та поволі вийняв. Я побачив, як пов’язка розтягується. І коли сяйнув новий удар блискавки (цього разу йому передувало те слабке клацання), я побачив, як уздовж смуги мертвого металу затанцювало зелене світіння, від чого вона одразу наче перекинулася на щось інше. Може, на змію.

— Міс Ноултон, підніміть їй голову, — попросив Джейкобз.

Дженні так сильно затрясла головою, що волосся підлетіло догори.

Він зітхнув.

— Джеймі. Тоді ти.

Рухаючись немов уві сні, я підійшов до ліжка. Думав про Патрицію Фармінгдейл, яка засипала собі очі сіллю. Про Еміля Кляйна, що їв землю. Про Г’ю Єйтса, на чиїх очах віряни в наметі Пастора Денні перекинулися на велетенських мурах. «За кожне зцілення треба розплачуватися», — подумав я.

Знову клац, а слідом за ним — сяйво блискавки. Проревів грім, струсонув будинком. Лампа на тумбочці біля ліжка згасла. На якусь мить кімната занурилася в напівтемряву, а потім грімко ожив генератор.

— Швидко! — Голос Джейкобза був сповнений болю. На обох його долонях проступили опіки. Але пов’язки він не впустив. То був його останній провідник, канал до potestas magnum universum, і я тоді подумав (та й досі так вважаю), що навіть смерть від електричного струму не змусила б його ту річ кинути. — Швидко, поки блискавка не влучила в щоглу!

Я підняв голову Мері Фей. Каштанове волосся темним потоком потекло з тієї досконалої (та досконало непорушної) голови й зібралося на подушці. Чарлі вже стояв поряд зі мною. Він нахилився і хрипко, схвильовано дихав. Його віддих тхнув старістю й неміччю. Мені подумалося, що ще кілька місяців — і він би особисто дослідив те, що чекало на іншому боці дверей. Але, звісно ж, йому не цього було треба. В осерді кожної усталеної релігії лежить священна таємниця, що живить віру та стимулює відданість, яка межує з мучеництвом. Чи хотів він взнати, що лежить за дверима смерті? Так. Та чого йому хотілося ще дужче (я всім серцем своїм у це вірю), то це порушити ту таємницю. Витягти її на світло й піднести догори з вереском: «Ось воно! Ось заради чого були всі ваші хрестові походи та вбивства в ім’я Господа Бога! Ось воно! І як вам це подобається?»

— Волосся… підніми їй волосся. — Джейкобз осудливо повернувся до жінки, що зіщулилася від страху в кутку. — А щоб тобі, я ж казав обрізати!

Дженні не відповіла.

Я підняв волосся Мері Фей. М’яке й важке, наче відріз шовку. І я зрозумів, чому Дженні його не обстригла. Просто не наважилася.

Джейкобз опустив тонку смужку металу на лоб померлої так, щоб вона щільно облягла скроні.

— Отак, — мовив він і випростався.

Я обережно поклав голову мертвої назад на подушку, і коли дивився на ті темні вії, що ледь торкалися щік, виникла втішна думка: нічого не вийде. Зцілювати — це одне, а повернути до життя жінку, яка померла чверть… ні, вже майже півгодини тому, — геть інше. То було щось неможливе. І навіть якщо розряд блискавки, вжаривши мільйонами вольтів, якось і подіє — наприклад, пальці в мертвої смикнуться чи голова повернеться, це означатиме не більше, ніж, наприклад, посмикування лапи в дохлої жаби, коли її б’ють струмом з гальванічного елемента. Чого Джейкобз сподівався досягти? Навіть якби за життя мозок у неї був цілковито здоровим, то тепер він уже розкладався в черепі. Смерть мозку остаточна й безповоротна, навіть мені це було відомо.