Ярославна, стр. 95
І чим закінчилася січа на річці Калці – відомо добре.
«І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й дійшли до Новгорода Святополкського, а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх».
В нещасливій битві на Калці (1223 р.) Юрій Кончакович разом з русичами потерпить нищівну поразку. Після неї могутність половців буде назавжди підірвана, а їх самих монголи розсіють по світу (частина з них увійде до складу імперії переможців).
Потерпівши поразку на річці Калці разом з руськими князями, Юрій Кончакович покине своїх союзників, хоч це його вже й не порятує. Половці тоді рятувалися хто як міг. Значна частина їх піде на захід, за Дніпро й Дунай, а Юрій Кончакович, ніде не знаходячи виходу, подасться до Криму. Але й там його супроводжуватимуть невдачі, – монголи увірвуться в Крим (переслідуючи Юрія) і захоплять Судак, де він на той час перебував. Чи встиг хан втекти з Судака (але куди?), чи його захопили монголи й стратили разом з іншими половецькими ватажками, які воювали на боці руських князів, історія даних не зберегла.
Швидше всього, він потрапив до монголів і як хан був страчений без пролиття крові. Себто задушений.
В історії залишився лише один рядок: загинув в протистоянні монгольському корпусу під керівництвом Джебе і Субедея у 1223 році, у зв’язку з чим згаданий руським літописом як найсильніший половецький хан.
Через два роки його дочка (ім’я її не збереглося) буде видана за Ярослава, сина Всеволода Велике Гніздо.
На цьому половецький рід, колись такий могутній, – Шарукана-Атрака-Кончака-Юрія Кончаковича – назавжди припинить своє існування. Як, між іншим, і весь половецький народ.
А разом з половецьким народом зник і край його, званий Половецькою землею. А колись же, а колись… Яку територію Половеччина займала між Дунаєм та Волгою, разом з Кримом та басейном Дону і Сіверського Дінця!
Там галасливими ордами віками кочували половці, які називали себе то кипчаками, то куманами.
А коли їх об’єднав хан Кончак і почав з них, войовничих, але розрізнених, створювати чи не державу, то здавалося, що й віку їм не буде.
І де нині та Половецька земля?
Хоч і лишилася вона на місці, бо край той між Дунаєм і Волгою, з басейном Сіверського Дінця й Дону, як був, так і є, а ось Половеччина зникла.
Що про неї часто співав сумних і тужливих, як поминальних, пісень хан Кончак. Наче що передчував…
III
«Свиснув Овлур за рікою…»
Як уже мовилося раніше, Овлур – це його половецьке ім’я.
Після охрещення в Путивлі він візьме собі християнське ім’я – Лавр.
Під цим християнським ім’ям половець і в літописі згадується:
«Коли він (Ігор) був у половців, знайшовся там муж, половчанин родом, ім’я йому Лавр; той узяв добру думку і сказав (князеві): «Піду з тобою на Русь». Ігор спочатку не вірив йому…»
Це була розумна обережність (не можна половцям вірити), хоч Овлур йому й сподобався – той, який до його раті ще на Дінці перебіг, заявивши, що він «рус» і хоче повернутися на Русь.
Проте воєвода тоді радив Ігореві не дуже довірятися половцеві, який вдає з себе русича. А раптом він підісланий?
– Для чого? – запитав князь.
Воєвода стенув плечима.
– А Господь його знає… Мо’ що й замислили половці. От і випустили наперед свого – під машкарою перебіжчика. А він і заспівав: моя рус! Моя на Русь хоче… А сам – половець половцем! їхній він, вилитий степовик.
Ігор тоді нічого не відповів воєводі, але Овлура запримітив. Вже в ставці Кончака в нього відбулася вирішальна розмова з Овлуром – це як він нарешті вирішив тікати на Русь. З допомогою, звичайно, Кончака. Але щоби зовні це мало вигляд, ніби втечу він задумав сам.
Потрібен був супутник, бажано, бувалий у бувальцях, який добре знав степи і дорогу на Русь.
Ось тоді він і згадав про Овлура.
Половця (чи хто там він насправді, може, й русич, як вдає з себе) вмовляти не довелося.
– Я тікай на Русь сам-один, – як завжди, жестикулюючи, скоромовкою почав той дивний половець. – До тебе пристав. Моя казала тобі: давай, коназ, разом на Русь тікати. Ти з неволі на волю, а я… Моя теж з неволі. Куманія для мене неволя. Не хочу я більше бути в куман. Хочу, як і ненька моя, русичем бути. Я обіцяв їй перед смертю. На Русь повернутися. Русичем стати. Моя знай степи. Приведу тебе на Русь, а ти зробиш мене русичем.
Цього кумана тоді звали Овлуром. Це було ім’я того народу (в Куманії воно вельми поширене), представником якого і був його батько.
У «Слові о полку Ігоревім» він згадується двічі.
«Свиснув Овлур за рікою – князю звістку посила…»
І вдруге:
Хоча втікали вони – князь і половець, – в однакових умовах, де верхи на конях, де налягаючи на власні ноги (в Овлура вони були витривалішими, і він перед вів, підбадьорюючи й Ігоря), в однім і тім же степу, обидва хоч і належали до різного стану, але були однаковими – рабами, але…
Ігор все ж був князем, тож йому й годилося за його високим статусом пролітати, як про те писатиметься в «Слові», «соколоньком білим». Не міг же князь бігти якимось вовком сірим. Та ще й босим (хоча Ігор розбив чоботи ще в перші дні втечі і далі біг босим, як і його супутник, збиваючи до крові ноги, незвичні до такого способу пересування), але бігти вовком годилося – за його й статусом, – рабу чи слузі. Або й простолюдину, яким власне й був Овлур. Тому в «Слові» вони бігтимуть, як наче б нарізно: князь Ігор «соколоньком пролітатиме», а Овлур сірим вовком поруч хекатиме. Хоча він був далеко витривалішим. Його міцні ноги із зашкарублими підошвами, схожі на шкуру бика, були добре пристосовані до такого способу пересування, і половець від того, що біг босим, навіть не відчував незручностей. А що вовком… Так Овлур цим звіром завжди пишався, вважаючи – як і його народ по батькові, – сіроманця своїм предком. І не мерз він так ночами біля схованого в ямці багаттячка, як Ігор, який прохолодними ночами просто давав дрижака. Овлур все життя пастушив – звик. І до сонця, і до мокви, до мряки осінньої й до холодів. Тож сірячину, яку мав, уночі накидав на князя. І князь вже не так тоді трусився. А що спав ночами під сірячиною раба – не звертав уваги. Не до тих умовностей тоді було – уціліти б. Дістатися Русі пошвидше. Тож біг він, як і Овлур, сірим вовком, а вже потім, коли творилося «Слово», і було для вящої краси вставлено оте – буцімто він і не тікав, як раб якийсь, а пролітав «соколоньком білим». Змучений довгою дорогою, виснажений, із збитими ногами… Гай-гай, не схожий тоді був Ігор на «соколонька білого». Та й «соколоньком» він би не вирвався з полону – з нього можна було вирватися лише вовком сірим…
Квапно гризучи на привалах (а часто й на бігу) напівсире (чи напівзасмажене) м’ясо з кров’ю, невідомо яких птахів, не звертав уваги, їстівні вони чи ні. Для Овлура, який виріс у степу під зорями, все, що бігало по землі, плавало у воді чи літало в небі, було їстівним. Маючи лук і десяток стріл, Овлур ухитрявся щось там добувати в заплавах Дінця чи в болотах, мимо яких вони «пробігали», і князь мовчки і якось аж затято глитав те несмачне м’ясо, відрази не відчуваючи. Та й постійно був голодним – одинадцять днів втечі лише до Дінця треба було якось протриматися. Тут вже їдлом гребувати не будеш, бо інакше й ноги протягнеш. Треба було побільше їсти – про це йому нагадував Овлур – аби зберегти сили і не пристати в дорозі…
Подальша доля Овлура, як він прибився на батьківщину матері, склалася загалом удало. Можна б сказати, щасливо. Будучи половецького походження, він на Русі швидко став русичем, тільки трохи вузькуваті очі і жовтувата шкіра видавали його істинне походження.