Ярославна, стр. 83

…І вернулися вони до себе…

І це в той час, як Кончак зі своєю ордою пустошив їхню батьківщину.

За яку вони були в одвіті. Навіть перед Богом. Не кажучи вже про свій народ. Але навіть загроза ворожої навали, навіть саме розорення рідного краю не об’єднало князів для відсічі, для захисту руської землі і люду свого.

Власні роздори їм були дорожчими, вони їм годили. Одне слово, «стався між ними розлад». Вічний на Русі розлад між своїми – як прокляття, що нависало над Руссю. Ворог жорстоко пустошить їхню землю, захоплюючи люд у неволю, а в князів – розлад.

Справді, це як прокляття, що висіло над Руссю з віку в вік.

«Того ж року, – зазначає далі літопис, – було знамення, місяця вересня в четвертий день. Тьма настала по всій землі, так що дивувалися всі люди, бо сонце зникло, а небо загорілося хмарами вогнесвітними».

Повне сонячне затемнення налякало князів, але й тільки. Розладу між ними і воно не припинило.

Правда, «тої ж зими, надумавши Святослав Всеволодович зі сватом своїм із Рюриком, послали оба чорний клобук і Романа Нездиловича воєводою на половецькі вежі за Дніпро. І взяли вони вежі за Дніпром, і вернулися до себе зі славою і честю великою: половці-бо пішли були за Дунай, і не було їх удома у вежах своїх…»

Виявляється, Святослав Всеволодович з Рюриком напали на незахищені становища половців, де були, вочевидь, самі жінки та діти зі старими, адже воїни в цей час ходили щось там пустошити на Дунаї. В той час, як руські князі попустошили їхні вежі. Це вже, як у прислів’ї: пішов по шерсть, а повернувся стриженим…

«Того ж року преставився галицький князь Ярослав, син Володимирів, місяця жовтня в перший день, а в другий день покладений був у церкві святої Богородиці.

Був же він князь мудрий, і красномовний, і богобійний, і поважаний в [усіх] землях, і славен військами, – бо де була йому обида, [то] сам він не ходив полками своїми, [а посилав їх з воє]водами. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і нищих годуючи. Чорноризький чин люблячи і честь [їм] воздаючи од могутності своєї, він в усьому сповняв закон Божий, до церковників сам приходячи і дбаючи добре [про них].

А перед кончиною своєю, од недуги тяжкої відчувши слабість, він скликав мужів своїх і всю Галицьку землю; позвав він також і духовенство все, і монастирі, і вбогих, і багатих, і простих і так говорив, плачучи, до всіх: «Отці, і браття, і синове! Осе вже одходжу я зі світу сього суєтного і йду до Творця свойого. Хай согрішив я паче всіх, як ото ніхто інший согрішив, але, отці і браття, простіте і даруйте!» І так плакав він три дні перед усім духовенством і передо всіма людьми, і повелів роздавати майно своє монастирям і вбогим. І, отож, давали [його] по всьому Галичу три дні і не могли роздати.

І се мовив він мужам своїм: «Я ось, однією простою своєю головою правуючи, вдержав усю Галицьку землю. А тепер я заповідаю місце своє Олегові, синові своєму меншому, а Володимиру даю Перемишль». І, урядивши їх, він привів Володимира до хреста і мужів галицьких на тім, що йому не домагатися од брата [города] Галича, – бо Олег був Настасьчич і був йому милий, а сповняв волі його, і через те він не дав йому Галича» – з Літопису Руського.

За дочку свою, яка жила в Новгород-Сіверську, забув, не згадав і нічого їй не заповів, та Єфросинія ні на що й не претендувала. Лише молила Бога, аби ще хоч якого віку послав батькові.

Ярослав Осмомисл помре 1 жовтня 1187 року і буде похований у центральному соборі Галича. Принаймні через віки та віки археологи вже нашої епохи знайдуть в руїнах кафедрального собору Галича чиєсь багате поховання. За всіма ознаками воно мало належати найзнаменитішому князеві – Ярославу. Чиє ж воно насправді – хто скаже.

Столицю його колись славного і грізного князівства, що підпирало Карпатські гори, зруйнують у 1241 році дикі орди татаро-монголів (свого найвищого на той час злету воно сягне перед тим, за Данила Галицького).

Місто занепаде і втратить своє значення. (Смертні не тільки люди, ай – цілі народи, цивілізації і, звичайно ж, міста, колись багаті і квітучі, що доходять до нас купою руїн).

Отже, через століття на його руїни прийдуть археологи. Розкопки, проведені у 1939 – 41, 1951 – 52 роках і в 1955-му виявлять дитинець і ремісничо-торговий центр, багато залишок кам’яних споруд, що були укріплені ровами та валами. (В околицях Галича в сучасному селі Шевченкове збереглися до наших днів залишки столичної церкви Пантелеймона).

Пізніше на території дитинця і відкриють залишки Успенського собору, збудованого у 1157 році за Ярослава Осмомисла, а під мозаїчною підлогою виявлять багатий саркофаг з чиїмись останками. Ймовірно, його будівничого – Ярослава Володимировича Осмомисла, котрий все встигав: і князівство зміцнювати – сказано ж, підпер гори Карпатські, – і винами смакувати у дружніх застіллях, і гарних жінок кохав…

У Татищева збереглася така характеристика Ярослава Володимировича: «З усіма князями він жив у злагоді і раді, особливо дбав про порядок [своєі] землі і тому всім сусідам був страшний. Ніхто не смів на нього нападати, тому що воєводи [його], безперестану грекам, уграм і чехам допомагаючи, були умілі в ратних справах і хоробрі в битві. Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилася в людях, тому що вчені умільці і ремісники з усіх країн до нього приходили і городи населяли, котрими збагачувалася земля Галицька в усьому. По Дунаю він городи укріпив, купцями населив; тим, які торгували через море в Греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маєтностей допомагав. Він був щедрим, милостивим і правосудним, через те безліч іноземців йому служило. Навчений був мов, багато книг читав, у церковному чині багато що виправляв, і клір влаштовуючи і навчаючи, зловір’я скореняв, а мудрості і правдивої віри навчав і вчити спонукав. Монахів же і їхні прибутки призначив для навчання дітей».

VII

Ось тільки жити йому залишалося всього нічого…

Чи повернувся брат у Галич до батька, вигнаний з Новгород-Сіверська князем Ігорем за спробу вчинити заколот і захопити владу, Ярославна довго не відала. Як і те, чи простив його батько – якщо Володимир все ж повернувся додому. Князь Ярослав тоді тяжко недужав і вже доживав чи не останні дні у світі цьому.

Аж ось літописці запишуть (осінь 1187 року) – таки повернувся Володимир у Галич, хоч з батьком, вочевидь, не помирився.

«По смерті ж Ярославовій був заколот великий в Галицькій землі, бо галицькі мужі, надумавши з Володимиром і переступивши хресне цілування, вигнали Олега з Галича – якому князь передав владу, – і втік Олег звідти в город Вручий до Рюрика Ростилавича, а Володимир сів у Галичі на столі діда свойого і отця свойого».

Таки домігся свого, хоч батько й був проти нього. Отож…

По смерті Ярослава у його князівстві розпочнуться смути – як писатимуть згодом історики, воно вступило в гостру політичну кризу. Буцімто причиною цього стало те, що князь віддав перевагу своєму позашлюбному синові Олегу від Настаски, яку в Галичі все ще пам’ятали і все ще вороже про неї, спалену, говорили. Віддавши перевагу «нагуляному» синові Олегу, князь обійшов права старшого сина, і це раптом викликало в Галичі мало не бунт. Олег був зміщений з князівського столу, а на ньому галичани утвердили Володимира.

Справедливість нарешті відновили, але… Спокою це князівству не принесло. Як запевнятиме літописець, Володимир не справдив сподівань, покладених на нього галичанами. Він навіть ставши князем, не міг позбутися своїх негарних звичок, чинив на свій розсуд, що хотів і як хотів. Особливо галичан обурювали його пиятики та розпусність. Правда, він і раніше був таким, але галицькі бояри все ж вибороли йому стіл, а тепер повстали проти його моральних якостей.

Літопис Руський:

«Урік 6696 [1188]. Коли Володимир [Ярославич] княжив у Галицькій землі, то любив він пити багато, а думи не любив із мужами своїми. А взяв він [був ще раніш] у попа жону і зробив собі жоною, і родилося в неї два сини, [Василько та Володимир-Іван]. І Роман Мстиславич володимирський сватався з ним, і оддав дочку свою [Федору] за сина його за старшого [Василька]. Та ось, коли довідався Роман, що мужі галицькі недобре живуть із князем своїм, про його насильство, – тому що, уподобавши де жону або чию дочку, він брав [її] насильно, – то слав Роман [послів] без опасу до мужів галицьких, підбиваючи їх на князя свого, щоб вони його вигнали із отчини його, а самого б прийняли на княжіння.