Ярославна, стр. 66

Далі письменник розповідає про, здавалося б, безконечні пошуки загадкової річки Каяли в донецькому краї.

«Каких только научных предположений и догадок, и вероятных небылиц не высказывалось на этот счет! Даже как-то краеведы, увлеченные поисками реки Каялы, совершили конный переход верхом по предполагаемому пути следования Игоревого войска, при этом засекая время и вымеряя расстояния в верстах. И сошлись на том, что 11 мая 1185 года половцы разбили русичей где-то над речкой Макатыхой, прозванной летописцем Каялой…»

Ще одна здогадка, гіпотеза, яких і справді вже набереться чи не на окрему книжку. А результат?

«…битва Игорева полка была где-то совсем рядом… Однако велико и широко, и неоглядно Дикое Поле! И где-то затерялась в нем половецкая река Каяла, один Бог ведает. Утешением же для нас является то, что битва на этой реке, по словам Бояна, выявила не только слабость разобщенных междоусобицами князей всей Руси, а откликнулась и в сердце Игоря, и в сердцах его содружников зовом к единству и грядущим победам, к пиру-битве. И оттого река Каяла вызывает не только скорбь, жал ость и плач, а и чувство торжества от несгибаемого духа русичей, наших соплеменников».

Правда, чомусь в автора згадуваної праці – «Думы о Донбассе» – плач Ярославни лунає в… «граде Киеве» (стор. 24), де жона Ігоря Святославича ніколи не була, а плакала-тужила вона, як відомо, у Путивлі на валу. Але це вочевидь простий недогляд.

У Києві жила інша Ярославна – тільки на його мурах вона не плакала. Не було причини. Та й вдалася вона веселою життєлюбкою, відзначалася старанністю в науках, з охотою вчила грецьку мову – Анна, старша з трьох дочок Ярослава Мудрого (рік народження – за різними даними – 1024 або 1036). Вона й започаткувала когорту славних киянок – які були не тільки знані, а й народилися саме в Києві.

Серед давньоруських Ярославен Анна була першою, Єфросинії, яка плакала у Путивлі на валах, судитиметься стати другою.

Бог відає, закінчує свою розмову Іван Костиря, – де загубилася у донецькому краї (колишнє Дике Поле) річка Каяла.

Те ж можна сказати, зіславшись на Бога, і про другу трагічну річку в історії Давньої Руси, – Калка, де відбулася тяжка, трагічна і далеко не славна битва руських князів, яких роз’єднали чвари, із татаро-монголами у 1223 році.

Іван Костиря:

«Никто доподлинно никогда уже не узнает, на самом ли деле в то время так называлась река, у которой русичи сошлись в битве с татарами. Был ли это собирательный образ болотистой, топкой, с водой и тиной местности, или так был впоследствии обозначен черный, позорный день для русских князей. По-разному толкуют это слово этимологи и ономасты. Хотя на географических картах Донецкой области и по сию пору сохранились старинные названия, явно тюркского происхождения: Калка, Кальчик, Западный Кальчик, Калец, тот же Кальмиус, который до XVII века нарекался Калой. А может, это был и Каратыш, омывающий с востока Каменные Могилы. Бог ведает.

Ученые мужи ломают словесные копья, а о ту пору ломались копья со стальными наконечниками о грудь богатырей».

Ой, ламалися!

Той же Іван Костиря:

«Да вознесись моє сердце в даль поднебесную и окинь своим внутренним взором многострадальное Дикое Поле, сплошь погорбленное могилами отчаянных ратников, и славянских, и иноплеменных, усеянное при жестокой пахоте черепами и костьми русичей, половцев и татар, узри бесстрашно окропленный кровавой росой, а теперь уже давным-давно повыцветший до сивины ковыль в степи Половецкой!»

І останній акорд (жаль, що в історії це рідко буває – останній акорд безконечним війнам):

«Долго граяло жадное воронье над Половецкой степью, где отгремела кровавая битва – им было чем поживиться и неделю спустя, и две, и три… Да орел-стервятник, широко распахнув огромные крылья и зорко поводя красными гла-зами, высматривал с высоты поживу и затем камнем падал вниз, распугивая воронов и всякую живую тварь. Волки, те поначалу набрасывались на убиенных, а когда от них вернуло смертным духом, разбрелись кто куда в поисках иных новых жертв.

Потом хлынули ливни, припекло солнце, задул с моря жаркий ветер, и на поле брани забелели кости да черепа человеческие. И в них закопошились змеи – играли свои змеиные свадьбы, свертываясь в нерасторжимые клубки».

А щодо місця знаходження Калки, багато дослідників упевнені: Калка – це нинішня річка Кальчик – права притока Кальміусу, басейн Азовського моря. Назва від тюрк. кала – «лійка, коло». [39]

У Кальчика є «син», Малий Кальчик, ліва притока великого. Можливо, саме там і відбулася тяжка для Русі битва, де стільки полягло наших пращурів.

«Битва та (на річці Калці – В.Ч.) аукнулась великим плачем по всей земле русичей – плакали матери, плакали жены и сестры, плакали дети, горестный вопль стоял во всех городах и селах.

Оплачем же и мы, сердце, своих соплеменников, воинов Руси-Украины! А заодно выроним хотя бы скупую слезу и по неприятелям нашим, безрассудно отдавшим жизни невесть за что. Потому как заповедано же от сотворения мира и во имя того же мира меж людьми любить даже врага, яко ближнего своего… И помолчим, точно над могилой, в печальном раздумье: «Отчего же все неймется здравомыслящему люду? Отчего испокон веков враждуют меж собой и бьются насмерть отнюдь не боги бессмертные, а что ни на есть смертные люди, да еще на таком коротком веку, какой отведен свыше для радостей земных?»

Отец Всевышний, не отнимай у нас остаток разума!

Пусть и не видишь нашим грехопадениям конца-краю, все же не отнимай. Авось образумимся».

Отче Всевишній, батьку наш, не віднімай у нас останньої надії. Може ж таки, ачей і ми колись прийдемо до розуму.

СХАМЕНЕМОСЯ…

Частина четверта

І тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною

І

«І зібрали половці увесь свій народ на руську землю»

«…Майже все військо загинуло в бою, а князі на чолі з Ігорем потрапили до полону. Ігор бився хоробро, й половці взяли його пораненим. З великою ордою Кончак напав на Переяславщину одразу по перемозі над Ігоревим військом. Святослав Всеволодович зміг захистити Київ з Правобережжям Дніпра, але половці розграбували Лівобережжя аж до Переяслава. Нерозумні, азартні й спонтанні дії новгород-сіверського князя та його родичів погіршили становище Київської Русі в її протистоянні зі степом», – М.Ф. Котляр.

Хоч як це не дивно і не парадоксально звучить – та ще у світлі всього написаного про «Слово о полку Ігоревім» – ціла бібліотека дослідницьких праць! Значна бібліотека! [40] – коли вже й канонічні, ледь чи не сакральні оцінки виставлені, і всі крапки над «і» поставлені, але автор все ж зважується на свою, а відтак, може, й крамольну думку: не проти половців, як ворогів Русі, ходив Ігор Святославич у свій славетний, героїчний – з одного боку, – і авантюрно-нещасливий з другого – похід до Дону великого.

Попри «Заспів» до «Слова», який починається з «пісні слави», звичайно ж, «про сина Святослава, князя Ігоря, війну», це пізніше автор поеми на віки та віки «застовбує» у «Слові» тезу про те, що князь Ігор «розум укріпивши й одвагою серця свого погостривши, був уже готовий до січі, смерті на бранному полі сміливо глянути в вічі. І військо повів він – дружини, хоробрі полки свої гожі за Руськую землю в Половецькії землі ворожі…» – Попри, попри ці надто лобові, прямолінійно-публіцистичні пасажі.