Ярославна, стр. 57
Старий палицею перевернув важку грудомаху, з якої сочився смачний жир, і так пахтіло, що і язика можна разом із слиною ковтнути, і задоволено крекнув:
– Важенний вусань! Буде робота нашим зубам! Але хай ще трохи умліє.
– Кажуть, руси приходили, – озвався молодший, теж ковтаючи слину. – Два дні наші з ними билися.
– Приходили. Кза з Кончаком, хани наші славні, їх побили добряче! Затямлять руси, як у Куманію ходити!
– Хай наші на Русь бігають, – дивується молодий, – щоби добром поживитися. А чого їм не сидиться вдома?
– А того… Не інакше, як змієву доньку хотіли викрасти.
– Якого змія?
– А того, що в озері отім, – показав палицею кудись у темряву, – жиє. Отой, що з дванадцятьма головами. Він Русь пустошити часто літає.
– З дванадцятьма? – присвиснув молодий. – Нащо йому стільки голів? Та з ними одна морока. Як їм раду дати? Тут одній голові ради ніяк не даси, а то… дванадцять! Це ж треба ще й дванадцять ротяк нагодувати! Для такого і дроф у степу не вистачить.
– У нього всі голови вумні, тож і мороки не має. А в тебе одна і та дурна. От і маєш клопіт. А йому все ніпочім. Живе собі на дні Глибокого озера, і горя йому мало. Там у нього такий терем, як ото в руських. А в теремі тім царівна жиє, дочка його. Кра-асива! А що багата!.. Аж сім кибиток добра на придане має.
– Сім кибиток? От би таку собі запопасти.
– Де вже тобі, як за тебе й проста куманка не хоче йти – не маєш ти навіть воза свого. Замість шапки ганчіркою напинаєшся, а туди ж… Царівну забаг! Не для тебе царівна.
– А для кого ж тоді?
– Для добрих молодців! Хто її візьме, тому й сім кибиток із добром дістануться. От руси й приходили… Щоби змієву доньку викрасти і добром отця її поживитися. Але не змогли змія подолати. Кількоро голів йому зрубали, але не всі. Змій їх і попалив огнем з решти голів. А кого не спалив, в озері потопив! Щоби знали, як на його дочку-царівну зазіхати!..
В нічній пітьмі то там, то там хтось жалібно скрикував.
– То – душі їхні неприкаяні бродять, – сказав старий.
– Русичів?
– Атож… Їх потопили в озері, а душі їхні й колобродять степами, на долю свою скаржаться… Кажуть, і змієва дочка за ними плаче.
– Овва! А вона чого за ними сльозу пускає?
– А того… Добрі вони були молодці. Змієва дочка могла б з них собі хіба ж такого мужа-молодця вибрати. А їх побили й потопили в озері. А з наших до змія ніхто й не сунеться – тож і не випадає його дочці молодцем обзавестися… Доведеться їй вік без мужа кукукати… Чуєш, чуєш? То вона чайкою квилить над озером.
– Хто… вона? – молодик на всяк випадок ближче до вогню підсунувся.
– Та кажу ж, змієва дочка, яку батечко в теремі на дні озера тримає… Зразу видно, що в тебе одна голова – не дуже кумекаєш. От коби ти мав, як змій, кількоро голів, вумним був би. Не в пастухах безрідним бігав би, а ханом був. Отак!
– Де вже нам, – зітхнув молодий. – Ми люди прості… Нам і однієї голови на плечах вистачить. Та й одного рота легше прогодувати… Діставай уже вусатого птаха, вечеряти будемо, бо в кишках наче орда товчеться…
А в нічній пітьмі сюрчали коники, свіркали на далеких небокраях блискавиці, та хтось над Зміїним озером чайкою жалібно кигикав… Мабуть, на долю свою скаржився. А швидше всього – на недолю. Може, то змієва донька – красуня з красунь – за руськими молодцями побивалася. Жаль їй було – такі молодці до неї приходили, а їх побили, потопили… Хто ж тепер до неї в Куманію свататись прийде – вік їй зозулею самотньою кукукати. Навіть маючи сім кибиток добра у придане…
А над річкою, над Каялою, званою в тюрків Сюурлій, блукали тумани, наче сиві діди ходили зсутулившись і щось шукали, і не могли знайти…
Може, й річку Каялу…
Може, й річку Сюурлій…
А над Руссю, над південним її порубіжжям, де сусіди лихії, воріженьки тяжкії, здіймалася Хала – багатоголовий змій-зміюка, тугарин степовий, товстий і довжелезний, з крилами під колінами і кінськими очима…
Хвіст змія, Хали проклятої, по землі волочиться, а голова у хмарах небесних. Може вона, Хала лиха, впасти на землю густою їдучою млою або туманом – щоби в русичів хліб не вродив. Трудно з нею боротися – Хала володіє незбагненною силою й ненаситністю, коли пожирає чужі життя. Вона верховодить чорними тучами, градоносними хмарами, знищує посіви й сади, сонце затінює своїми крильми – тяжко з нею боротися. Але діватися нікуди, треба. Якщо хочеш жити на своїй землі.
Вона й вихори такі закручує, що потрапить у неї людина – поминай, як її звали!
Тримаймося, тримаймося, ми ж бо русичами прозиваємось. А Русі до гаддя крилатого, вогнедишного не звикати. Влаштуємо нечисті халазію, гаддя подолавши, русичами й далі будемо.
Трималася Русь.
Не вперше.
Не востаннє.
І літає над Руссю гамаюн – ви бачите, ви чуєте? – птиця райська, птиця віща. То здіймається в піднебесся, то опускається до землі, в серця вість добру посилаючи. І надію, і сподіванки…
1 кричить вона, птиця-гамаюн, щастя Русі віщуючи.
Вистоїмо, вистоїмо, це ж бо не вперше.
Це ж бо не востаннє.
О, Руська земле!
Чи вже ж ти за горою, чи вже ж ти за шелом’янем?
Але що та гора, що та шелом’янь – не зупинить вона зміїв гориничів, зміїв тугаринів. Не перетне їм шляху.
Раді, що русичі розбиті, чорним хмаровинням здійнялися в небо змії крилаті і на Русь полетіли – Київщину пустошити, Переяславщину, Чернігівщину на порубіжжі. Нема Ігоревого війська, нема кому й Сіверщину захистити. Де ті новітні Кирили Кожум’яки? Де ви, богатирі руські?
О, Руська земле!
Це ж не вперше.
І це ж бо не востаннє.
Частина третя
За водою горе не пливе, горе з нами живе…
Звідтоді й по наші дні, як пишуться ці рядки – 2010 – минуло 825 років, стільки ж весен і стільки ж літ, а тайна загадкової Каяли все ще залишається нерозгаданою, її все ще шукають в Україні, шукають серед неозорих донецьких степів.
Чи справді вона текла колись Диким Полем, загадкова Каяла з тюркським йменням, а чи її створив у своїх піснях віщий Боян, і вона стала символом на віки?
І
Путивль – місто на путі. І лунає голос Ярославни у Путивлі на валу…
Цю пісню, що обезсмертила її, вона сама й написала – Марусенька, Маруся Чурай, легендарна українська співачка і піснярка, поетеса і гарна дівчина з Полтави. Діялось се в Україні, коли вже Русі не було, як не було і воїв-дружинників, а замість них з’явилися козаки в середині сімнадцятого століття, як полки, очолювані Богданом Хмельницьким, у році 1648-му вирушили на Визвольну війну українського народу – за волю, за кращу долю…
Маруся Чурай проводжала на війну свого коханого – на війну, не на весілля. Проводжала, як проводжали – зі сльозами, з плачами й голосіннями, – інші жінки й дівчата своїх батьків, братів, коханих…
Проводжаючи плакали.
Плакала й Марусенька.
Тоді ж і склала пісню «Засвіт встали козаченьки», що її швидко підхопить все військо Богдана Хмельницького, вся Україна, і співає й досі, хоч звідтоді й минуло чи не півтисячоліття.
Тоді ж вона, Марусенька, й заплакала свої ясні очі.
А що лишалося їм, козачкам, які проводжали на війну своїх козаків?