Ярославна, стр. 51

Доля у них спільна і теж, як і в матері їхньої, Почайни, печальна.

Сетомль. Відома за літописами під роками 1036, 1046, 1150. Текла заливними луками Оболоні. Була досить серйозною водною перепоною, якщо після розгрому Ярославом Мудрим печенігів у 1036 році, багато їх, втікаючи з поля битви, потопилися в Сетомлі під час переправи… Зникла безслідно.

Сама Глибочиця загнана в колектори. На місці Сирця – однойменний житловий масив. Як на місці Клова – Кловський провулок, а на місці Киянки – Киянівський провулок. Спасибі, що хоч імена загиблих річок зберегли.

Всі вони мали нещастя текти тією територією, на якій пізніше виріс Київ і зжив їх зі світу білого. Як то, приміром, сталося і з літописною Лтавою. Вона мала необережність текти там, де пізніше виникне Полтава, місто взяло собі в назву ймення цієї симпатичної річки, а саму річку, щоб не заважала, загнало під землю – в колектори… Як то в Києві загнано в колектори теж літописно-поетичну Либідь…

Та що там… Така печальна доля, за словами поетеси, Почайни. Але тут хоч можна зрозуміти (не виправдати, ні) – ці річки і справді заважали мегаполісам. А кому заважали степові річечки, що їх ми зжили зі світу білого – тисячі й тисячі! Кому заважають ті поетичні річки й річечки, що їх ми продовжуємо успішно зживати зі світу білого і нині?

Виходить, як у Василя Юхимовича у щемкій його поезії на цю болючу тему:

То що там казати про Каялу-річку, вона ж, можливо, Сюурлій, як ми навіть не знаємо, де вона текла у сиву давнину – якщо текла. Але – віримо, вона колись текла!

Як у Леоніда Глібова (ще раз процитуємо):

Цій безіменній річці з відомої пісні ще й пощастило – що вона «кудись біжить»…

А ось Каяла вже й не біжить – побігши перед тим у нікуди. І не блищить. Хоча…

А раптом вона десь притаїлася? Хоча б під іншим йменням? Якщо, звичайно, вона не зникла не лише із своєї долини, а й взагалі зі світу білого. Як тисячі й тисячі інших річок!

Ті річечки, які стали – встигли стати! – нашою долею. Як то у пісні про Рось О. Білаша на слова В. Ковтуна:

Мабуть, отак хтось колись і про Каялу казав (половець чи хтось інший з тюрків-торків, чи русич): моя ж ти Каяла, Каяла-Сюурлюй… Але…

Але дозорці вже доповіли:

«Бачились ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять…» Супротивників вже побачив і князь Ігор Святославич, який ще в дитинстві мріяв стати знаним на Русі змієборцем – як ото Кирило Кожум’яка…

ІV

Умикали русичі красних дівиць половецьких і добра багато взяли. І пастка захлопнулась

«А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору, зустріли вони полки половецькі, – бо ті приготувалися були до їхнього приходу: вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшися од малого і до великого, стояли на тій стороні Сюурлію…» (Руський літопис).

У русичів в наявності було шість полків (проти половецьких орд вельми мала сила). Розгорнули їх у бойову лінію так: полк Ігоря, як найбільш надійний, зайняв позиції посередині, праворуч вишикувався полк брата його Всеволода, ліворуч – Святослава полк, синівця Ігоря (племінника). Попереду ж Ігоря стали син Володимир і другий полк, Ярославів, та ковуї, [32] що були з Ольстином, і третій полк – стрільці, зібрані од усіх князів і виведені наперед.

Ось тоді Ігор і звернувся до свого воїнства, до братів своїх:

– Браття! Сього ми шукали єсмо. Тож ударимо!

І рушили вони на ворога, як зазначає літописець, «поклавши на Бога уповання своє».

Рушили злагоджено, чітко. Йшли, як на єдиному подихові, коли їхні серця билися в унісон, як одне.

Йшли неспішно, спокійно і цією неспішністю й спокоєм наганяли жах на ворогів.

Руський літопис:

«І коли прибули вони до ріки до Сюурлію (ця загадкова річка, якої мовби й немає на мапах України, таки «плуталася» під ногами в русичів!), то виїхали з половецьких полків стрільці і, пустивши по стрілі на русь, так і поскакали. Руси ж не переїхали були ще ріки Сюурлію, як поскакали й ті половці… котрі ото здалеку од ріки стояли.

(Це був початок пастки, русичі цього не збагнули). Тоді Святослав Ольгович і Володимир Ігоревич, і Ольстин з ковуями, і стрільці кинулися вслід за ними, а Ігор і Всеволод помалу йшли оба, не розпустивши війська свого. (Можливо, вони насторожились і подумали: чи половці їх бува не заманюють?) Передні ж ті руси били їх, брали, і половці пробігли вежі (пожертвувавши ними, аби заманити супротивника – В.Ч.) а руси, дійшовши до веж, набрали полону. Другі ж уночі приїхали до полків з полоном».

Ще з Літопису Руського:

«І коли зібралися війська всі, то сказав Ігор до братів і до мужів своїх: «Осе Бог силою своєю наслав на ворогів наших біду, а на нас – честь і славу. Та ось бачили ми війська половецькі, що їх багато є. Але ж чи вони тут усі зібралися? Нині ж поїдемо вночі. А хто поїде завтра вслід за нами, то чи всі вони поїдуть? (Йдеться про половців). Тільки луччі кінники переберуться, а з самими ними як нам Бог дасть!» І сказав Святослав Ольгович обом стриям своїм: «Далеко я гонив услід за половцями, і коні мої не можуть. Якщо мені нині поїхати, то доведеться мені тільки в дорозі одстати». І піддержав його Всеволод, щоб ото стати тут, і сказав Ігор: «Та негаразд, браття, розуміючи все, померти».

Однак вони стали тут…»

Русичі повірили, що половці, їх злякавшись, утекли – і пастка захлопнулась.

Зовні здавалось, що перша сутичка – вельми незначна, – принесла русам велику побіду. А кочовики всього лише піддалися, аби заманити полки Ігоря вглиб степу – до полків Кзака, що вже чекали дружинників.

Київський літопис: «Половці побігли до веж (своїх стійбищ). Руські воїни дійшли до веж і взяли полонених. Інші ж уночі приїхали до полків з бранцями».

Це була перша перемога русичів, така бажана і така утішна! Всю ніч полки святкували перемогу. Горіли багаття, пирхали коні, весело перегукувалися воїни. А що було за відблисками вогнищ і що там ховалося в пітьмі ночі, що підстерігало переможців?

Тут нас чекає ще одна загадка, – вежі виявилися навдивовиж багаті (а де вони знаходились, русичам підказали самі половці). У них було «злато», «паволоки», «оксамити», срібна зброя, багатий одяг, «всякое узорочье половецкое», але чомусь не було там того, чим зазвичай «ополонялись» руські князі в степу – худоби і табунів коней. До всього ж, половецькі воїни випустили лише по одній стрілі і зникли в степу. Чи то дружина Ігоря знайшла всю скарбницю половців у степу, чи ті вежі були зарані приготовлені – як западня. Ігор спершу насторожився і навіть запропонував було відійти назад, до Дону, але інші князі наполягали – ніч-бо, мовляв, варто зупинитися саме тут на відпочинок. А вранці русичі побачили, що вони оточені з усіх боків.