Ярославна, стр. 49
Для багатьох, можливо, й навічно.
– О, Руська земле, вже ти за горою, – замислено промовив і князь. – Але… Геть жур з голови! Тільки вперед! Прискорити похід, маємо грозою пронестися Половеччиною і спопелити ханські вежі!.. До мене гінця! Двоє коней йому найкращих, щоб міняв їх в дорозі. Аж до Путивля. Гей, гінцю! Понесеш вістку княгині: руські полки вже в Половеччині. Скажеш: князь думає про свою княгиню. Хай чекає нас, ми швидко впораємось і повернемось.
Нарочитого було споряджено, виділено йому двох коней, і гонець, подолавши брід, помчав Руською землею до Путивля, де на валах виглядала князя Ярославна, рано-вранці співаючи і тужачи за своїм ладом:
А русичі тим часом чекали супротивника. Де він? Прийшли в його край, а господарі десь пощезали. Розбіглися? Поховалися й причаїлися? З ляку чи… Чи готуючись до раптового нападу?
Русичі були певні: кумани й справді, загледівши їх, порозбігалися по своїй Куманії, може, й за Дон повтікали. Тепер задача: знайти їх, викурити з укрить і розбити.
Ось тоді й зітхнули воїни, як поминали гору Шелом’янь: О Руська земле, ти вже за горою!
Як казатиме колись Цезар: рубікон перейдено!
Попереду або слава переможців їх чекатиме, коли Ігор приломить списа і зачерпне своїм шоломом води з Дону, або…
Про друге «або» русичі – і Ігор теж – не думали.
Вірили: за Шелом’янем у степах їх чекатиме лише перемога.
Але як скаже «Слово», «жадоба напитись з Дону знехтувала мудрість в ньому…» А простіше: «слава розум заступила у степу за Шелом’янем».
Себто погоня за славою…
III
«Бачились ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять…»
І всі вірили, що так і буде. Тільки б знайти ворога, а розбити його – то вже діло друге.
Аж тут до табору примчали розвідники (за літописом: сторожа), які були послані пошукати половців і взяти язика. Примчавши, вони сказали: «Бачилися ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять. Тому, або ви поїдете борзо, або вернімося додому, бо не наша є пора». (Так за Руським літописом).
Вчувши таку пораду, Ігор ледь чи не спалахнув.
Проте стримано мовив:
«Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сорому нам буде гірше смерті. Хай як нам Бог дасть!»
І велів ратникам оконюватися (сідати на коней) і вирушати на пошуки супротивників. Їхали увесь вечір і всю ніч.
Автор «Слова», розповідаючи про той похід, яких тільки жахів не нагнітає!
Йшли й уранці, аж до обіду – доки не дійшли до річки з такою вже явно неслов’янською назвою (хоч і поетичною) – Сюурлій.
«А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору зустріли вони полки половецькі… бо ті приготувалися були до їхнього приходу, вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшись од малого і до великого, стояли на тій стороні річки Сюурлій…»
Сюурлій, Сюурлій…
Ігор ворушив сухими, як спеченими губами (дозоляла спрага, та й степи були гарячі, а вітер сухий, війне – наче з печі дихне), повторюючи про себе ймення незнаної йому половецької річки: Сюурлій, Сюурлій…
Не чув раніше про таку Сюурлій. Не руська назва, а бач – звучить лепсько. Хоч пісню про неї співай: Сюурлій, Сюурлій…
Згадав про пісню, і в душі щось ніжно-ніжно забриніло, і перед його внутрішнім зором з’явилася в легкому туманці Єфросинія. Прісенька його люба. Ось хто б склав пісню про річку Сюурлій. Єфросинія без пісні й дня не проживе. І півдня. Все співає. А як пісень у неї не вистачає – сама їх складає. Та гарні такі. Як… як справжні. Тож певний був: коли б княгиня його побачила цю річку, що так гарно зветься, то одразу б про неї пісню склала.
І на мить йому здалося… Ба-ба, вчулося, що десь уже співає його княгиня, Єфросинія його, про річечку оцю, про Сюурлій…
Її ще чомусь називали Каяла. Теж лепсько, але вже ніби по-нашому.
А так річка як річка. Не вузька, але й не широка, неспішна степова річка, звивисто біжить собі та й біжить. Синя-синя річечка в зелених берегах у зеленій долині… Там і там старі поважні верби стоять задумливо, якесь птаство в їхньому вітті галасує. Та на річці риба сплескує – аж кола розходяться. Побіля очеретів та лозняків туманці стоять. Місцями вже кугою заросла. Кругле листя латаття вільно на воді гойдається, по ньому бігають довгоногі кулики…
Зозуля десь кує. І кому вона літа дарує? Не інакше як половцям.
Сюурлій, Сюурлій…
Так ось де чекає його слава.
Чи – неслава. На берегах незнаної йому Каяли, вона ж Сюурлій…
Він заходився намугикувати: Сюурлій, Сюурлій… Сторожа, що його супроводжувала і застигла позад нього, готова до будь-яких несподіванок, вчувши голос князя, нагострила вуха, прислухається. Чому це князь повторює ймення половецької річки? Річка вона як річка, на Русі таких багато. Хоча хто знає, що князь має на мислі.
Від річки війнув вітерець – легкий, прохолодний, приємний. Прямо ліпота. Князь зняв двома руками важкий позолочений шолом, званий на Русі шишаком (він і був із шишаком) і підставив вітерцю запітніле лице і голову.
Полегшено зітхнув і…
І збагнув, що зняв шолом зарано – по той бік Сюурлія на обрії почали з’являтися чужинські вершники. Вони носилися сюди й туди, наче щось шукаючи, а нові все вигулькували з-за обрію й вигулькували…