Ярославна, стр. 15

І весело, хоч виходило дещо сумно, заспівала (не так, мабуть, до княгині, як сама до себе):

Єфросинія, думаючи щось своє, раптом відповіла:

Далі вони – молода княгинька і її старша дружка, посхилявшись одна до одної, співали в один голос, тільки чомусь журно:

А журитися Єфросинії було од чого, адже назавжди залишала рідний Галич, родину, для якої вона вже померла і мала їхати бозна-куди, у нову сім’ю, аби там заново відродитися, але вже з чоловіковим прізвищем, стати рідною дочкою в чужих батьків, забувши про своїх, Богом їй посланих при народженні.

А може, нових батьків їй посилав Господь?

А перед внутрішнім зором Єфросиньки стояв високий і вабний, тонкий станом юнак – той, що в Галичі якось приходив до неї у сон, – стояв у позолоченому шоломі, в броні на грудях, з мечем на поясі. Однією рукою він тримав свого аргамака за вуздечку, а другою легенько їй махав. І очі його голубі так ласкаво сяяли-світилися, що їй ні-ні та й хотілося сказати йому – як заспівати:

– Ладо моє…

Потім він зізнається – вже за сімейного їхнього життя, в одну із щасливих ночей (а всі їхні ночі будуть незмінно щасливими):

– Коли ти їхала до мене на Сіверщину весільним поїздом, часто вчувалося, як хтось лагідно казав мені – наче на вухо нашіптував:

– Ладо моє…

Я аж озирався, але поруч нікого ніколи не було. З вітром принесло, думав я тоді. І в душу мою приходила ліпота.

Та ще відчував, як співали дівчата дзвінкоголосі, чи, може, вітри пісню чиюсь на Сіверщину приносили:

II

…І збирався він стати змієборцем на Русі – як Кирило Кожум'яка

У ті часи слов’яни успішно просувалися вглиб степів – від Києва і далі, далі на південь, їм до того не знаний, але щедрий на родючі землі й пасовиська, до Азовського і Чорного, що колись звалося Руським, морів. Зрештою, проторили південно-східний торговий путь: від Києва до водорозділу Дніпра і Сіверського Дінця, і ще нижче, аж до верхів’я Кальміусу та до пониззя Дону. Шлях той звався Залозним і проходив територією донецького краю. А Залозний від того, що дорога йшла «за лози», себто за густо зарослі лозою плавні в районі Дніпровської луки. І все складалося добре, колонізатори вже вторували Залозний шлях, збираючись заселяти ті краї й освоювати землі, які мали б давати гарні врожаї, як зненацька з’явилися кочівники.

Кочівники, то й кочівники. Простори великі, можна помиритися, місця і тим, і тим би вистачило. Та і яке, здавалося б, лихо могло бути сусідам від прийшлих племен, бодай і чужомовних, і не схожих на тамтешніх аборигенів. Кочівники (кочовики) – народ, плем’я, що кочує. Часто переїжджає з місця на місце зі своїми житлами, майном…

Кочують, а не живуть, приміром, осідло, то й хай кочують – як кажуть, що не край, то звичай. Кочівництво пов’язане із частою зміною пасовища, стоянок, тощо. Аж ні. Не так сталося, як слов’янам гадалося.

До половців хто тільки не кочував у Дикому Полі – землях між Дніпром та Доном, від Сіверського Дінця й до Азовського моря, що й звалися тоді Диким Полем. Першими (принаймні відомими з історичних джерел) скрипіли кибитки кіммерійців – прадавнє кочове плем’я в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї (себто нинішня Донецька область), про яке писав ще Гомер.

Потім були скіфи, які витіснили кіммерійців. Це про них пророк Ієремія виголошував в біблійній книзі, як про варварів, про народ, який «здалека, народ сильний, народ давній, народ, мови якого ти не знаєш, і не будеш розуміти, що він говорить. Сагайдак його – як відкритий гріб, всі вони люди хоробрі. І з’їдять вони жнива твої і хліб твій, з’їдять синів твоїх і дочок твоїх, з’їдять овець твоїх і волів твоїх, з’їдять виноград твій і смокви твої, зруйнують мечем укріплені міста твої, на які ти покладаєшся…».

Про скіфів у донецькому краї писав і Геродот, який жив у V ст. до н.е.:

«Земля у них рівна, багата травою і добре зрошується: число річок, що протікають через Скіфію, хіба лише трохи менше за каналів у Єгипті. Четверта ріка Борис-фенес (Дніпро), на нашу думку, найбагатша корисними продуктами не тільки між скіфськими ріками, але й між усіма взагалі, крім хіба що єгипетського Нілу. Із інших рік Борисфенес найбільш прибутковий: він дає прекрасні й розкішні пастівники для худоби, чудову рибу у великій кількості, вода на смак дуже приємна, чиста… вздовж нього тягнуться чудові орні поля або росте дуже висока трава у тих місцях, де не засівається хліб, біля гирла ріки сама собою збирається сіль у величезних кількостях, в Борис-фенесі водиться велика риба без хребта, що називається антокаями, і йде на соління».

Про скіфів писав і Гіппократ, що не було у них постійних жител, жили вони буквально на колесах – в кибитках, перебираючись з одного гарного випасу на інший зі своїми стадами рогатої худоби, під прикриттям були діти і їхні матері, а воїни, хоч чоловіки, хоч жінки, більше знаходилися у сідлі. Скіфські племена ще називали «мешканцями повозок».

Потім у Дикому Полі були сармати, алани. У V ст. н.е. сюди забрели гунни, такі войовничі, що наганяли жах навіть на Римську імперію, вони й потіснили до Карпат готів.

Були авари, слов’яни-анти, болгари з ханом Кубратом, хозари, араби, мадяри, печеніги, торки, а вже тоді половці… (Після них у Дикому Полі будуть монголо-татари, ногайці, а вже тоді край цей почнуть обживати – надійно, на віки, – наші далекі предки-слов’яни). Край той був вартий того. Перський історик ал-Джузджані писав: «У всьому світі не може бути землі приємнішої за цю, води солодшої за цю, повітря кращого за це, луків і пастівників більше за ці…»

А потім з’явилися печеніги.

Кочівники виявилися не просто завойовниками, а – грабіжниками, які багнули жити за чужі статки, нажиті аборигенами тяжкою працею. Одним із таких завойовників були печеніги, які в кінці IХ століття хлинули з-за Волги і зайняли степи між Доном і Дніпром.

Літописець називає 915 рік, коли «придоша печенеги первое на русскую землю», хоч хозарам, іншим сусідам Русі – і ворогам її теж – вони були знайомі й раніше. У VIII і IX ст. між хозарами й печенігами велася постійна боротьба і перші з великими зусиллями відбивалися від других. А коли печеніги захопили простори між Доном і Дунаєм, всього лише один день путі відділяв їх від кордонів Київської землі.

І вони той шлях постійно долали. Імператор Костянтин – прийшлі племена дозоляли й Візантії, – говорив, що печеніги грабують Русь і завдають їй багато зла і збитків. (Інший імператор, Олексій Комнен, був доведений печенігами та турками мало не до відчаю. Благав Захід про допомогу: «Святійша імперія християн грецьких, – скаржився, – дуже притіснюється печенігами й турками. Вони грабують її щодня і відбирають її області. Убивства і наруги над християнами, жахи, які при цьому творяться, нелічені і такі страшні для слуху, що, здається, обуриться навіть саме повітря!..»)

Спершу руси старалися з прийшлими кочовиками жити в мирі (відома істина: навіть поганий мир краще хорошої війни), але… Печеніги багли не миру, а поживи за рахунок русичів. Вони відрізали русів від півдня і особливо від Царгороду, влаштовуючи на дніпровських порогах постійні засідки. Русь опинилася відрізаною від Руського моря.