Ярославна, стр. 109
Стоять вони, як ніби вчора поставлені, хоч і потемніли, потріскалися на спеці та морозі, на дощах та інших негодах, наче аж зсутулилися трохи, але все ще, мабуть, виглядають своїх людей… Над ними іноді прохурчать кам’яні куріпки – сторожкі птахи з родини фазанових, кеклики, прокричать до них на своїй, нам незбагненній, мові і зникнуть в сивій тирсі, а кам’яні баби знову самотні. Тиша. Сонце пряжить. Безлюддя. Ковила-тирса, типчак-тонконіг. Деколи пролетить у піднебессі степовий орел, нині вже рідкісний, оглядаючи з піднебесся свої володіння. А їм, кам’яним, здається, що ось-ось вигулькнуть з-за обрію галасливі кінні орди, заскриплять дерев’яними колесами повстяні кибитки на возах, і їм все ще – все ще! – здається, що
Та ще й сьогодні існують на Україні кілька сіл з назвою цього назавжди зниклого народу: Велике Половецьке, Мале Половецьке на Київщині, Половецьке на Житомирщині, Половці на Тернопільщині.
Та ще лишилося село на Полтавщині Полове, хоч із з близькою назвою – Полове, але ж його жителів і нині називають… половцями.
А колись і віки та віки тому ці степи повнились тупотом кінських табунів, над ними здіймалися нелічені дими кочових племен, скрипіли вози, колись тут рискали вовки, лисиці гавкали на черлені щити, та в піднебессі кружляли хижі птахи, і хмарами йшли незліченні орди половецьких ханів.
Багато віків пропливе, доки Половеччина нарешті стане Донеччиною, і донеччанин Володимир Сосюра напише, як на віки закарбує:
Його молодший побратим Станіслав Жуковський, до речі, лауреат премії імені Володимира Сосюри, про ті краї, про Донеччину і про всю Україну, напише на одному подихові:
І залишиться на віки в Історії фраза про те, що земля, яка вільно розкинулась між Дніпром і Доном, від Сіверського Дінця і до Азовського моря, колись називалася Диким Полем…
Епілог-3
Спасибі тобі, Ярославно, за плач, що серця окриля
Минуть століття, і на південному краю горба, де колись був первісний Путивль, званий Городком, на честь 800-річчя «Слова о полку Ігоревім» у 1982 році буде встановлена монументальна бронзова скульптура Ярославни (скульптор В.М. Клоков, архітектор С.Н. Миргородський).
Звернена на схід, княгиня застигла в позі Оранти, з піднятими руками, як уособлення жіночності, любові, вірності і мужності – вона благословляє захисників міста в ту лиху годину, коли князь був у полоні в половців, а половці підійшли ордою під вали міста…
Оранта (від лат. orans – яка молиться) – один з основних типів зображення Богоматері, що представляє її з піднятими і розкинутими в сторони руками, розкритими долонями назовні, тобто в традиційному жесті заступницької молитви.
Подібна молитовна поза відома з біблійних часів. Перші зображення Богородиці Оранти (без Дитяти) зустрічаються вже в римських катакомбах.
В апсиді (у християнському храмі – вівтарний виступ) Софійського собору (XI ст.) знаходиться одне із найвідоміших зображень Богородиці Оранти – висота фігури 5 м 45 см, один з епітетів, що присвоюються такому зображенню – «Нерушима Стіна».
Богородиця велична і монументальна. Її поза обмежено статична, композиція симетрична, що відповідає задумам стінових розписів і мозаїк, декоративно-прикладного мистецтва.
У візантійському і давньоруському церковному мистецтві був популярний образ Богородиці Оранти з Дитям Христом…
Особливо популярним культ Покрови Богородиці існував у «християнській республіці козаків». Столиця запорожців мала церкву Покрова Богородиці, де й зберігалася найбільша святиня козаків – ікона Богородиці. Вона була небесною заступницею козацького війська, до Богородиці козаки зверталися з молитвами, просили про допомогу в бою, про захист під час навали ворогів, яких тоді, звісно, не бракувало.
Нині «Покрова Богородиці» з портретом Богдана Хмельницького зберігається в Національному художньому музеї в Києві. Це чотирикутна ікона, з країв декорована наліпним орнаментом, а верхня частина оформлена у вигляді церковного аркоподібного входу.