Ярославна, стр. 104

Ярославна уві сні посміхалася – щаслива, щаслива! Певна була – Ігор її забере.

– Забере, забере, – підтверджувала і Явдошка. – Як відживеш своє, княгине, у світі цьому, так і забере тебе ладо. Де ти дінешся? Не ти перша, не ти остання. Всі там будемо – тіко в різне времня, визначене нам Господом. На тім світі й зустрінеш свого Ігоря, і вас вже тоді ніхто не розлучить. Така вже доля удови – лише на тім світі і чекає її стріча з коханим…

Але ні-ні та іноді на неї така туга находила, така печаль, що межувала з відчаєм, що навіть Явдошка не могла її розвіяти. І Ярославна не знала, де їй подітися і як далі жити. У який куток не гляне, все їй здавалося, що там Ігор стоїть. Живий, здоровий, молодий. І – такий рід-ний-рідний…

Задумавшись, зверталася до нього як до живого. Іноді кидалась до нього і застигала з розпростертими руками – в кутку нікого не було.

У неї й руки опускалися. Немає Ігоря в цьому світі, немає, ніц! В мармуровому саркофазі у храмі він покоїться. І не повернеться до неї ладо. З Половеччини він ще міг повернутися, але з того світу вороття немає.

Але так вона була певна день-другий, а тоді раптом починала метушитися. Наче шукала щось і не могла знайти. У відчаї піднімалася на міські вали – звідти ладо, як колись, виглядала.

Рано-вранці піднімалася на заборола, до болю в очах вдивлялася в далекий небокрай – звідти, на її думку, і мав повернутися Ігор.

Все було, як і тоді, коли вона виглядала коханого з Половеччини.

Як і перше, як і тоді, коли виглядала його з походу, знову на валу прохала вітра, Славутича-Дніпра, прохала сонце ясне…

– Поверніть мені ладо моє!

Іноді їй привиджувалося, як вдивлялася у далечінь: десь далеко-далеко, аж за Сеймом, за долиною з гаями та луками й озерами, бачила двох вершників, які вчвал мчали до Путивля.

– То вони! – кричала збуджено. – Овлур і князь повертаються!..

І ладна була полетіти їм навстріч птахою, чайкою-зигзицею.

Металася на валах.

– Ладо, ладо моє! Я тутечки… Я тебе чекаю. Повертайся, повертайся хутчій – нема мені життя без тебе!

Вірна Явдошка завжди була поруч.

Втішала:

– Живи і радуйся, княгине, що колись ти помреш.

– Чого ж тут радуватися, Явдошко?

– А того… Тільки тоді ти зустрінеш ладо своє – на світі тому. І більше ніколи не буде змії-розлуки між вами.

Ярославна звідтоді й радувалась. Що вона колись таки помре. І полетить її душа на той світ, до лада свого. І вже тоді вони будуть завжди-завжди разом… І будуть молодими, бо там і справді молодість ніхто не відбере, а старість туди ніхто не впустить…

Тієї ночі Ярославна проснулась раптово. Від якоїсь незвичайної тиші, що оповила княжий терем. Вона – тиша та, – як наче б кричала, волала…

Явдошка схопилася на своєму рундуку – від тиші, що аж у вухах дзвеніла, зайшла до спочивальні, оглянулась… Княгині там чомусь не було.

Але постіль була акуратно заслана.

Вже світало.

Ранок з трудом пробивався крізь слюдяне віконце терема. Відчувши щось неладне, Явдошка так і вискочила з терема, поспіхом перейшла майдан і скрипучими дерев’яними східцями піднялася на вал.

І побачила княгиню.

Вона непорушно стояла, наче статуя, вдивляючись в засеймову далину.

Та ось вона звела руки вгору і зробила крок…

«Господи, – прошепотіла Явдошка, – що вона надумала?»

Зойкнула. Кинулась до княгині, але спіткнулась. А коли випросталась, княгині на валу вже не було. А там, де вона мить тому стояла, жива й у плоті, здіймалася над валом якась птаха…

З-за далеких луків, з-за озер сходило сонце і озерця заблищали, а Сейм спалахнув живою водою.

Білий птах вже був далеко, здіймаючись над Сеймом все вище й вище, аж доки й не розтанув у високості…

– До Ігоря, до лада свого зигзицею полетіла, – тільки й прошепотіла Явдошка, дрібно-дрібно хрестячись.

І так воно, мабуть, і було.

– Полечу, – каже, – зигзицею,

Зигзиця і нині в небі, і політ її до річки Каяли, до річки Сюурлій, ніколи не урветься. А до того часу, як вона бронзовою рвійно застигне на Замковій Горі Путивля, залишалося ще більше восьми століть.

Кажуть, той, хто йде зі світу цього, із світу живих, залишається у ньому згадкою. Але залишається доти, доки живі його пам’ятатимуть по смерті. А щоб живі пам’ятали – довго-довго пам’ятали, – треба щось по смерті своїй залишити в цьому світі – починаючи з доброго імені. Творіння якесь.

І доти, доки пам’ятатимуть того, хто пішов в інший світ, йому там, у тому світі, буде добре і затишно.

Що він не дарма жив, лишив по собі добре ім’я і добре творіння. І може й не повертатися у цей світ. Де його так добре пам’ятають. А тільки почнуть у світі людей забувати – чи й забудуть, – треба йому сюди спішно повертатися. Щоб знову в цьому світі залишити про себе пам’ять – життям своїм добрим, ім’ям своїм добрим, творінням значним.

Безсмертну сутність людини називають душею, «божеською іскрою», «вищим» або «останнім Я». Вона невмируща і по кончині фізичного тіла перевтілюється знову і знову (в тіло дитини, що народжується, чи іншої якої живої істоти), щоби знову повернутися до життя на Землі і зробити те добре, чого людина не встигла звершити за першого тут перебування. Зробити те, за що її будуть ще і ще пам’ятати у світі живих.

Ярославна за час свого першого перебування на Землі плачем-тужінням, як та зигзиця, чайка-жалібниця, принесла стільки поезії для життя нашого і для душ наших, що переповнена незвичайною чарівливістю і сильним почуттям, стала символом вірних дружин, тож їй не скоро випаде потреба повертатися на Землю, аби вдруге нагадати про себе. Нащадки русів вже ніколи не забудуть її, ту, чиє ім’я таке хвилююче – Ярославну.

Як співається у пісні, все коли-небудь кінчається. Це так. Але кінчається, щоб ніколи не… скінчитися. Бо тільки забринить, залунає безсмертне: «Чи не добре б було, браття, складом бранних оповідань, як велось у давнину, розпочати пісню слави нам про сина Святослава, князя Ігоря війну? І почнеться хай наш спів не з Боянових задумів, а з повісток наших днів», так ясно стане: це ж і про неї, княгиню, в дівоцтві Єфросинію Осмомисл, в заміжжі і навічно – Ярославну.

По мові – післямова

Епілог-1

Кінець князівства Ігоря Святославича

Як відомо, вислів цей із «Слова о полку Ігоревім», що звідтоді став крилатим, означає сигнал до дії.

Гай-гай, скільки після того на Русі свистів Овлур, застерігаючи: тривога! Треба спішно рятувати рідний край!

Овлур свистів і свистів – у яке століття нашої історії не заглянь, і все марно. На його свист, що означав сполох, тривогу, на Русі не звертали уваги. Князі боролися за владу, йшли оружною силою один проти одного. Старшого на Русі вже мовби й не було, кожен з удільних князьків уявляв себе владарем.