Ярославна, стр. 102

От, мовляв, автор «Слова» і назвав дужого та сміливого князя туром буйним.

А виявляється…

По-тюркському «буй-туре» означає «високий пан», тобто – «високородний». [51] І підкреслювалася у «Слові» не сила, схожа з силою дикого тура, вола чи буйвола, а – знатність походження. (Подальша еволюція цього титулу: батур, боотур, богатур, богатир). А високородного Всеволода, як зауважив один дотепник, перекладачі перетворили… на дику яловичину!

V

І полетіла вона зигзицею над віками…

– Тепер мені нічого не залишається, як тихо вдовіти… То, може, краще було б піти з Ігорем на той світ?… По добрій волі, звісно, адже тепер, як колись, ніхто на силує вдову накласти на себе руки зі смертю мужа…

Чи вона думала так, чи вголос сама з собою ділилася своїми болючими думками?…

І було від чого.

Слов’янія, мати Русі, вже була десь далеко-далеко, в тому минулому, якому немає вороття, але на Русі ще пам’ятали…

І старі люди їй розказували.

Йдучи на той світ, слов’янські мужі неодмінно забирали з собою і власну жінку. Незалежно від того, хотіла вона того чи не хотіла.

Більшість хотіли – гірше було залишитися вдовою у цьому світі.

Чи давно се було? Мовби ж і не дуже. Але звичай, за яким вдови мали позбавляти себе життя, ще не постарів у пам’яті русів. Вони або спалювали себе самі, або їх силоміць умертвляли. Бо жона, ставши вдовою, у цьому світі вже нікому не була потрібна. Тож вдови по смерті мужів не хотіли залишатися без мужа, без захисту, без любові, зрештою. Розпалювали велике вогнище, на яке добровільно піднімалися – щоби разом з душею свого лада увійти до раю.

Звичай самовбивства або насильницького умертвіння вдів був широко розповсюджений в язичницькому світі – вдова мала супроводжувати мужа в загробне життя. Подібно до його бойового коня, якого теж умертвляли, зброї тощо. Цей звичай існував у скіфів, сарматів, фракійців, в інших германських племен. І цей звичай – самовбивства або убивства вдів – був поширеним і в слов’ян.

Візантійський імператор Маврикій (VI ст.) писав про слов’ян:

«Жінки ж їхні цнотливі над усяку людську породу, так що багато хто з них кончину своїх чоловіків вважає власною смертю і добровільно душить себе, не вважаючи життям існування у вдівстві».

Не вважаючи життям існування у вдівстві…

Чим значнішим був дружинник, тим почесніше було жоні позбавляти себе життя і супроводжувати його на той світ.

(Аль Масуд – X ст. – зазначав: якщо хто помирає парубком, його одружують посмертно, і жінки жадають бути спаленими, щоб із душами чоловіків увійти до раю).

Християнство, яке змінило на Русі язичництво, взяло під захист вдів, але вони все одно ще довго добровільно йшли в бушуюче полум’я, щоб, згорівши тілом, душею бути з чоловіком у тому світі.

Про це ні-ні та й думала тоді Ярославна. А деякі жінки – з тих, які так і не прийняли християнство, – осуджували княгиню: чому вона, ставши удовою, не пішла за чоловіком своїм, за Ігорем Святославичем у світ предків?

Там би їй було гарно, а що чекає її, удову, в цьому світі?

Тож княгиня ні-ні та й думала: зі смертю чоловіка їй нічого не залишалося, як удовіти. То, може, краще було б піти за Ігорем на той світ? Там, кажуть, рай. А тут, на землі, пекло. Та ще для беззахисної удови. То, може, і їй вибрати рай?

А з любим рай і на тім світі, без милого пекло на цьому світі.

Тільки Явдошка, добра її відьма, була проти.

– І не мисли так! Бог дав життя, Бог його і забере, коли треба буде. А поки – живи. У цьому світі. А той світ – всі ми смертні, – від тебе все ’дно – хочеш ти цього чи не хочеш, – ніде не подінеться…

Як 2 січня 1202 року Ігоря Святославича поховали в Чернігові, де він не встиг і місця нагріти, Ярославна недовго залишалася в Чернігові і невдовзі повернулася до Путивля. Чому так вчинила – і сама згодом не могла збагнути.

Як наче внутрішній голос їй велів: повертайся до Путивля!

Вона й повернулася.

Може, тому, що на відміну від Чернігова, який був і залишався для неї чужим, Путивль, де вона стільки переплакала-перетужила-переспівала на валах, виглядаючи Ігоря з походу, видався їй чи не рідним градом.

Навіть у Галич, де вона народилася і виросла, її так не тягнуло, як у Путивль. Казала сама собі (поволі почала звикати, що гомонить сама з собою):

– У Путивлі на валу виглядатиму своє ладо. Не довго й удовою побуду. До Путивля Ігор повернеться.

І сама до Путивля повернулася. Удовою. Хоч до свого нового статусу не встигла звикнути. До нього взагалі неможливо звикнути.

Вдова… Жінка, яка після смерті чоловіка не одружується вдруге.

Вона вже була такою жінкою. І не збиралася вдруге одружуватися, адже після Ігоря вдруге Ігоря не може бути.

А вдова – як сова. Так люди кажуть. А люди все знають, бо все пережили. І все переживуть, що б їм не випало.

Звідтоді, як у далекій-далекій в часі Русі овдовіла Ярославна – рік 1202-й, – і до мого дитинства, що припало на Другу світову, минуло 743 роки.

І кожен з тих 743-х років не був без вдів – спершу на Русі, потім в Україні. А в деякі роки їх особливо рясно з’являлося – війни протягом цих 743-х років не затихали. Як не затихали вони й до того. Невже ми, люди планети Земля, роковані на безконечні убивства один одного, на руйнацію і знищення того, що встигали створити і збудувати?

Пригадую 1945 рік. Тільки-но відшуміла Друга світова війна, що забрала мільйони й мільйони. За її роки – 1941–1945 – в моє рідне полтавське село Заїченці (не таке вже й велике, радше, скромне) не повернулося з війни 120 моїх односельців. А замість них до села в супроводі криків і плачу прилетіло 120 похоронок.

І з’явилося в селі 120 вдів.

У них були діти – в якої одне дитятко, а в якої і двоє-троє. І вдови самотужки мали рятувати дітей своїх, в самотині й бідності повоєнній ставити їх на ноги.

Забрала війна і мого батька, старшого лейтенанта Луку Макаровича Чемериса.

Став і я сином удови. Як кажуть, не перший, але, на жаль, і не останній. І зростав я з семи років без батька. Навіть не знаючи, що це таке – рідний батько, хоч так хотілося, аби він був.

Рідко-рідко у кого в ті часи у селі був батько, і ми, вдовині діти, заздрили… Тим, у кого були батьки – хай і покалічені війною, але ж – батьки.

Я виріс, так і не спізнавши, що таке рідний батько – лише у сни він іноді до мене приходив, і я був радий тому. А мати… Мати, як би не старалася, але батька в сім’ї ніколи не могла замінити. І всі мої друзі, потім однокласники, теж були, як і я, – дітьми вдів.

І було в селі таких безбатченків, удовиних синів і дочок за двісті.

Тяжким було дитинство без батькових крил – та ще у бідному повоєнному селі, у колгоспі, де тільки працювали, майже нічого не отримуючи навзамін за свою тяжку підневільну працю.

Сто двадцять вдів (чоловіків, в основному дідів, у селі було мало, тож село трималося на жіночих плечах) – це здавалося аж занадто багато – як для одного села. Може, воно й так.

Але згодом, уже дорослим, я виявив, що моєму селу ще й «повезло» – всього лише 120 вдів!

Був у мене друг (лише на рік старший, він вже давно на тому світі), поет Олександр Зайвий. Для мене просто Сашко.

Родом він з села Могилів Царичанського району, Придніпров’я. Теж син удови. Село його Могилів старовинне і чимале. Але ж і похоронок туди прийшло!

В одній із своїх поем про подвиги земляків (Сашко був чудовим поетом! А втім, чому був, таким він і залишився) він написав, як на віки закарбував: