Тисячолітній Миколай, стр. 82
Цих трьох історія не цікавила. Не вони для історії, а вона для них. Стояли на білому тлі, мовби зависнувши в порожнечі, новісінькі мундири на них стоабурчилися, ніби щойно з цейхгауза, козирки високих кашкетів насунуто на самі очі, щоб підкреслити всю глибину зневаги, з якою ці троє дивляться на світ. Гауптман, майор і полковник, менші за званням з боків, полковник у центрі. В майора і гауптмана залізні хрести і медалі за Францію і за зимову кампанію на Сході, у полковника — якісь незнані мені відзнаки. Ну, що б, здавалося, знімок з якимись трьома німецькими офіцерами? Війна закінчилася, перемога за нами, і все це тепер суєта суєт і трин-трава. А я, взявши собі на долоню той знімок і глянувши на нього, мало не застогнав і не закричав, та все ж стримався і тільки скреготнув зубами. Тримаючи фотографію в руці, вискочив з будинку, побіг до гаража, в який Попов саме заводив свого «цеппеліна», гравій хрущав під моїми чобітьми, хапав за підошви, заважав бігти, не пускав.
— Попов! — гукав я ще здалеку. — Давай машину! Випустили ми власовця! Чуєш, Попов?
Чим подобався мені Попов найбільше — ніколи не вимагав зайвих пояснень. Так було й тепер. Почувши мій крик, Попов миттю розвернувся, вигнав «цеппеліна» до грибка, відчинив мені назустріч дверцята.
— Там? — тільки й спитав, вирулюючи на шосе.
— В бараці. Лопухи ми з тобою. Так званий обер-лейтенант — ось він!
І я тицьнув перед очі Попову фотографію гауптмана, майора і полковника.
— Ах, сволота! — вилаявся Попов. — Які ж ми ідіоти! Заради нього їхати і отак…
— Ти знав щось про нього? — не повірив я.
— Не зовсім точно, але знав. Вчора ми з Вірою заблукали до пивної в Бенсбергу і там я зустрів свого знайомого з американської військової розвідки. Він натякнув мені, що а Овераті для нас може бути крупна дичина. А ми з тобою кинулися ловити перепілок. Покажи ще мені цей знімок.
Вдруге дивитися не було потреби. В центрі знімка між німецьким гауптманом ф німецьким майором стояв наш знайомий обер-лейтенант Дремлер, але в полковницьких погонах, а на рукаві його офіцерського френча викрасовуаався трикольоровий щит з написом «РОА»: «Русская освободительная армия», тобто так звана армія тричі проклятого зрадника генерала Власова. Дремлер, чи як він там насправді звався, був точнісінько такий, яким ми його з Поповим бачили дві години тому в бараці для іноземних робітників на околиці Оверата: високий, худий, з сивою, довжелезною, розділеною навпіл «толстовською» бородою.
Ох, ця його борода! Я вже тоді, коли ми з Поповим опинилися в кімнатці так званого Дремлера, мав деякі підозри щодо справжності обер-лейтенанта. Бо де це бачено обер-лейтенанта німецької армії з такою толстовською бородою! Що це — декорація? За всю війну я не бачив жодного німецького офіцера з бородою, та ще такою, та ще в такому невисокому чині.
Однак підозра як народилася, так і вмерла. Бо, по-перше, німець, а яке мені діло до німців, чому я маю доскіпуватися до чиєїсь бороди? По-друге, тотальна мобілізація. Гітлер перед своїм крахом загріб до вермахту старе й мале, немічних дідів і чотирнадцятилітніх дітей. Може, цей Дремлер саме з тотального набору?
А він був власовський полковник, зрадник, негідник, шкура, і в душі знущався з моєї недосвідченості, з моєї наївної довірливості, з моєї смішної зеленості.
Капловухий тюхтій, тютя з полив’яним носом!
До самого Оверата ми з Поповим не перекинулися жодним словом. Що слова! Обох нас ошукав цей зовні такий благородний і пристойний дід, у якого борода світиться сріблом, а душа темна, як жужелиця. Мабуть, і бороду відростив для такого випадку, бо хоч у цій проклятій війні не було вже, здається, нічого такого, що здивувало б, знетямило людину, та цей зрадник все ж примудрився перелицюватися, з кривавого ката перевернутися на добропорядного старигана, замаскуватися під Льва Толстого чи якогось мало не святителя.
«Цеппелін» ревів уже й не кінськими, а дикими буйволячими силами, Попов розігнав машину так, що здавалося: не вправиться з нею, вріжеться в отой триклятий барак, і ми знищимо його, згинувши й самі в несамовитому вибуху.
Але Попов погамував розклекотаних буйволів у нутрощах сталевої потвори, він пожбурив «цеппелін» з шосе просто під самі двері бараку, в гуркоті й скреготі загальмував саме тої миті, коли на порозі з’явилася знайома нам обом постать.
Так званий обер-лейтенант Дремлер, в тому самому німецькому офіцерському мундирі, що й кілька годин тому, в тьмяних, ніби вилитих з гуми, офіцерських чоботях, з туго напханим військовим ранцем за плечима, але в цивільнім тирольськім капелюсі і вже й з геть невійськовою сучкуватою палицею в руці, спокійно відчинив двері і вже заніс був ногу, щоб переступити поріг, як тут перед самими східцями загриміло сталево-сіре чудисько і ведмедкувата волохата постать викотилася з нього, стрімко злетіла на східці, а тоді — чорний «парабеллум» під бороду, під носа, межи очі і голос зривистий од ненависті:
— Ах ти ж негіднику власовський, ах ти ж гад фашистський! В машину, падлюко!
Дідові забракло якихось трьох хвилин. Надто довго збирався і, видати, надто певний був, що ніхто не зірве з нього машкару. Не було б нас з Поповим, спокійно промарширував би так званим обер-лейтенантом на той бік шосе, подолав невеличку відстань до лісу, а там тільки непорушні примхливі тіні та пташиний гамір, а більше нічого, і де тільки й ховатися таким темним душам, для яких серед людей не зосталося місця.
Дід, як мірився неквапно спускатися вниз, так і потупав поперед Попова, не змінюючи темпу, не пробуючи ні обурюватися, ні протестувати, ні дивуватися хоча б. Я відчинив перед ним задні дверцята, він скинув ранець, поклав його на сидіння, тоді мовчки всунувся до просторого салону сам, міцно всівся, прилаштував свою півпудову патерицю між кістлявими колінами, нахабно задер бороду. Все це робив з таким урочистим спокоєм, ніби цю машину спеціально подано для нього, а ми — його підлеглі.
Так-то воно, та не зовсім так!
— Нам відомо, хто ви такий, — сказав я. Дід мовчав.
— Ми прекрасно знаємо, яке ти падло, — просичав Попов, вмощуючись за кермом, — і ти повинен дякувати богові, що капітан Сміян ще кудись тебе везе. Щодо мене, то я пристрелив би тебе отут, як собаку, щоб не паскудити своєї машини!
Дід не зворухнувся. Дивився поперед себе, понад нами, поза нами, дивився вдалину, хоч мав би озиратися на всі ті кладовища, які полишив позад себе за чотири роки війни.
Ми полетіли назад з такою самою несамовитістю, як летіли й сюди, до Оверата. Як ми змогли встигнути? Чому дід збирався з таким спокоєм, з такою повільністю? Адже досить йому було вийти з барака, перетнути шосе — і вже збавчий густий ліс, якому ні краю, ні кінця. Все-таки, мабуть, є на світі справедливість, а я ж все-таки мав усі підстави вважати себе представником справедливої армії.
Дід нарешті заворушився, дістав з кишені френча пачку американських сигарет із зображенням жовтого верблюда, розгублено вертів у пальцях сигарету, мабуть, не маючи вогню. Я клацнув запальничкою, подав дідові прикурити.
— Якнайпокірливіше дякую! — вишуканою російською мовою сказав дід.
Здається, мені ще ніколи в житті не дякували так витончено. Та й які там подяки на війні? Хіба що від Верховного Головнокомандуючого в урочистій формі, однаково на всі армії і фронти. А від своїх командирів — тільки круті слова, приперчені такою міцною приправою, що хоч кривися, хоч чхай, хоч гопки бий. З яких же епох вистрибнув цей дід і чому він опинився серед власовців? Може, він ще дореволюційний полковник, був у еміграції і пішов проти радянської влади з ідейних міркувань?
— Нам відомо, що ви полковник власовської армії,— сказав я.
Дід мовчав.
— Вас судитимуть як військового злочинця.
Відповіді я не отримав, та не дуже й сподівався отримати. Вишукані слова подяки вирвалися в діда цілком випадково, завчена форма, і більш нічого, нутром же своїм лишався він і далі запеклим моїм ворогом і ненавидів мене, Попова, всіх нас — переможців, ненавидів і зневажав.