Тисячолітній Миколай, стр. 122

В цьому химерному світі мудрих книжок, загадкових рослин і геніальних ґрунтів, які дають початок усьому на світі, професор Черкас жив одноосібно, бо жодна жива істота, як він стверджував, не змогла б звузити свої життєві функції лише до служіння цим, власне, мертвим символам пропагованої такими диваками, як він, цивілізації. Ось тут професора Черкаса можна було б звинувачувати в ідеалізації, а коли казати точніше, — то в індивідуалізмі, бо він своїм побутуванням заперечував основи розвитку людства, відкидав категорію паристості, вперто стояв на позиції числа непарного, гордої одиниці, яка дає початок усьому, але не має кінця, тобто є наочним знаком і втіленням вічності.

Але звинувачувати в ідеалізмі вченого, який усе своє життя буквально грібся в землі, ламав голову над тим, як краще й доцільніше обробляти землю, як зберегти її для прийдешніх поколінь, як прихистити в її могутньому лоні людину, мов дитя в сповитку? І коли ґрунтознавець Черкас ідеаліст, то як же тоді назвати всіх отих яровізаторів, яких проклинали мільйони селян за безглузде перелопачування зерна в надії на перетворення озимого хліба в яровий, всіх, хто задурював голови гіллястою пшеницею, так само безглуздою, як на вербі груші, всіх „майстрів високих врожаїв“, про брехливість яких знав увесь народ, але мовчав, гаразд відаючи, що голосу його ніхто не стане слухати.

Все це я міг би сказати на тих інститутських зборах, де принесено в жертву професора Черкаса, але не сказав тоді нічого, ставши після підлого виступу Сироти одноосібною армією Черкаса і, таким чином, втративши право захищати свого професора, бо треба було захищатися самому, як того вимагала логіка климушняків, моя ж чорноземна душа не могла принизитися до рівня середнього і нижче середнього і втримала мене на тих висотах, яких я заслуговував коли й не власними стражданнями, то стражданнями всього мого роду.

Кафедра ґрунтознавства і далі була на замку. Я пішов до деканату, там тільки замдекана Охомуш, розстеливши на столі розклад факультетських лекцій, повзає по ньому і відчаєно щось креслить.

— Петре Петровичу, що з професором Черкасом?

— Що, що? Вашому професорові добре — його звільнили, тепер гуляй душа, а мені ось викреслюй його лекції, шукай заміну.

— Звільнили? Гуляй душа? Та як ви можете таке казати?

— Слухайте, студенте Сміян, ви де знаходитесь? Може, ви забули, що знаходитесь у радянському вузі?

— І що переді мною замдекана агрономічного факультету Петро Петрович Охомуш? — я хряпнув дверима деканату, вискочив у коридор. Куди податися? До директора, в партком? Але згадалися збори, Климушняк, Сирота, ганебна принишклїсть залу, і я гірко усміхнувся: знайшов де шукати правду! Давно треба було провідати професора Черкаса — це єдине, що я міг зробити і що зробити повинен. Звичайно, викладацький будинок це страшенна нудьга, та тут не до радощів, до того ж у тому будинку все ж є світла особистість, цілком можливо, що єдина на весь дім — хіба не досить?

„Трипільська стоянка“ була замкнена точнісінько таким самим замком, як і кафедра ґрунтознавства. Я навіть розгубився. Трохи постояв, як то кажуть, „поцілував замок“, тоді наважився постукати в двері сусідньої квартири. Двері відчинилися вмить, ще й кісточки моїх пальців не відсмикнулися од них, на порозі, в смугастій піжамі, стояв наш замдекана Охомуш і з неприхованою ненавистю гриз мене очима.

— Студент Сміян, ви ще й тут?

— Пробачте, Петре Петровичу, я тільки хотів спитати: ви не знаєте, де професор Черкас?

— Не знаю, не знаю, не знаю!

— Може, він поїхав кудись?

— Він мені не доповідає!

— Може, взагалі виїхав?

— Може, може, може! З такими людьми, як ваш професор Черкас, все може бути!

— Пробачте, Петре Петровичу.

— Пробачаю.

Я спускався сходами і думав: що б могло означати слово „охомуш“, звідки воно? Чи принесене колись на багатостраждальну нашу землю дикими ордами, а чи калікувато виплодилося в надрах прекрасної української мови, як кара за недбальство і нехтування нею та ще для того, щоб приліпитися до такої нікчемної істоти, як наш замдекана.

Загалом кажучи, недовченому агрономові та ще підвішеному на ідеологічний кремпіль годилося б найперше думати не про долю тих чи інших слів, а про долю тої ж таки агрономи, рослинного світу, на який звідусюди наповзають загрози, та не забувати й про себе.

Підвал, у якому ми з Оксаною наймали куток у тьоті Тоні, мав таку конструкцію. Струхлявілі дерев’яні сходи, наполовину перекреслюючи вікно кімнати, що виходила в двір, вели до вузького, темного, як камер-обскура, коридору. В кінці коридора були двері нашого житла, яке двома вікнами виходило на вулицю (вікна „стояли“ на тротуарі, я дивився на тисячі ніг, що проходили по ньому, і сумно усміхався: чому вибрав професію агронома, а не ортопеда?), у правій стіні був вхід до тої кімнати, що дивилася вікном у двір. Темрява в коридорі панувала однакова вдень і вночі, в неї треба було поринати з заплющеними очима, як у чорну воду, і, простягнувши руки, мерщій до своїх дверей. „Мерщій“ стосувалося найперше мене, бо в бічній кімнатці жили дві молоді регулювальниці — старшина Галя і сержант Маня, обидві фронтовички (Галя навіть стояла на посту біля Бранденбурзьких воріт у Берліні), вони досить вільно орієнтувалися у заплутаному світі військових звань, рангів і субординацій, незабаром „розшифрували“ і моє колишнє звання і тепер часто, коли були вдома і помічали мою тінь на їхньому вікні, рвучко відчиняли двері в густу темряву, крізь яку я саме проринав, і шепотіли з глибини свого таємничого притулку:

— Капітане, зайшов би, ну!

Світло з дверей засліплювало ще дужче, ніж пітьма, я кляв крізь зуби, боляче бився плечем об свої двері, гарячково нишпорив, шукаючи клямку. А за мною гнався, переслідував мене дівочий сміх, вабливий, розчарований, знущальний. Коли ми йшли разом з Оксаною, регулювальниці сиділи в своїй норі тихо, як миші. Не чіпали вони мене й тоді, коли в них гостювали офіцери міліції, два старші лейтенанти, чи то начальники Галі й Мані, чи просто знайомі на ґрунті, сказати б, душевних інтересів.

Сьогодні вікно на сходах не світилося, мабуть, регулювальниць не було вдома, я мав надію спокійно проринути крізь тунелк темряви, та щойно ступив до коридору, як мені в очі вдарив сніп різучого світла і грубий голос скомандував:

— Стій! Хто такий?

Це вже не схоже було на регулювальницькі жарти, і отой грубіян дорого б заплатив мені за нахабство, але я не бачив його, а він тримав мене на прицілі цього клятого рефлектора та ще й не знати, чи все обмежувалося тут самим ліхтариком.

— Що таке? — обурився я. — Я тут живу.

— Сміян?

— Ну!

— Проходь!

Невидима рука відчинила двері, я опинився в своїй кімнаті, в якій краще б мені на той час і не опинятися взагалі. Хазяйка й перелякані діти тулилися за ситцевою ширмочкою, що розгороджувала наше убоге житло, а в нашому з Оксаною кутку порядкувало два добряче вгодованих типи. Все було перевернене, розшарпане, розтерзане, — щастя, що Оксана ще не повернулася з роботи.

— Ви хто такі? — закричав я до тих двох з порогу. — Що тут шукаєте?

— Вже знайшли, — спокійно повідомив товщий і нижчий з двох, може, й старший за званням чи посадою — тут не розбереш, бо обидва в цивільному і якісь однаково-сірі, мов одштамповані. Різняться тільки калібром.

— Хто вам дав право? — далі обурювався я, викладаючи весь арсенал обурень, які мали б виказувати гордість і недоторканість вільного радянського громадянина, а насправді свідчили тільки про мою розгубленість і абсолютну недосвідченість.

— Про право питають не нас, питаємо ми, — холодно заявив товщий, і з цими словами розстебнув портфеля, що лежав на столі, добув з його глибин такий знайомий мені „вальтер“ з руків’ям вишневого кольору і суворо спитав: —Ваш пістолет?

— На ньому написано, що мій. Яке ваше діло до мого пістолета? Хто ви такі?

— Хто ми такі? А ось хто. Остапчук, покажи посвідчення!

Сам він тицьнув мені межи очі якусь книжечку, згорнув її так швидко, що я не встиг і прочитати в ній що-небудь, та, власне, я не дуже й рвався читати в тих книжечках.