Тисячолітній Миколай, стр. 117

Климушняк, мабуть, не знав, що таке метафізика (так само як і хто такий Шмальгаузен), але весь час лякав нас цим словом, щоразу вимовляючи його двома окремими вигуками: МЕТА-ФІЗИКА, МЕТА-ФІЗИЧНИЙ!

Я вже став забувати точне фронтове мовлення, але до тієї тріскотняви, яка запанувала довкола, звикнути не міг, тож і слова Климушняка в одне вухо впускав, а з другого випускав. Тоді, в сорок шостому, Климушняк теж отак приїхав, поторохкав з трибуни, сів у машину й покотив до свого кабінету, не знайшовши в нашому інституті ні ахматових, ні зощенків. Щоправда, кажуть, що в університеті все ж знайшли поживу і вчепилися в оповідання вчорашнього фронтовика Гончара, вмить звинувативши його в антипатріотизмі й відступництві. Журнал „Україна“, де надруковане було оповідання, з бібліотек зник, я не міг знайти його в усьому місті і тільки вже влітку під час канікул роздобув у своєму підземельному селі, прочитав, і оповідання перевернуло мені душу.

Тепер Климушняк шукатиме шмальгаузенів у нашому інституті, як тоді шукав зощенків в університеті, і я повинен вірити цьому чоловікові?

Але Климушняк був хоч дурний, та хитрий, він не назвав жодного імені, відбувся своєю „метафізикою“, прогримів костуром до столу президії, відітхнув, тоді скомандував секретареві парткому Михну:

— Ведіть збори далі!

І тут почалося те, що в давнину, мабуть, звалося стовпотворінням. Всі, хто сидів у залі (я теж), побито нахилили голови і вперлися поглядами в, підлогу, а на трибуну наввипередки подерлися асистенти, аспіранти і навіть доценти з ветеринарного факультету, з факультету механізації, з економічного — і всі називали ім’я професора Черкаса, і всі начіплювали на нього всі оті малознайомі і, власне, смішні для нас слова, які щойно вивергав на нас Климушняк: вейсманіст, морганіст, ідеаліст, метафізик, космополіт, імперіалістичний агент…

— А чому мовчить агрономічний факультет? — стрепенувся Климушняк. — Це ж там звив своє вороже кубло професор Черкас?

Люди в залі сиділи так само потуплено, ніхто не рвався захищати професора Черкаса, кожен з жахом ждав, чи не назвуть його імені, чи не розверзнеться земля під його ногами. І тому фактом незвичайної мужності слід було вважати вже те, що жоден з викладачів або студентів агрономічного факультету не приєднався до тих, хто наввипередки засуджував і обляпував грязюкою професора Черкаса.

Самого професора я не бачив на зборах. Його неодмінно посадовили б до президії: адже мішень для стрільби завжди виставляють перед очі. Я мовби чув його улюблений вислів: „Блажен муж, иже не идет на совет нечестивих“, чув грюкіт його сміху, бачив його присадкувату „чорноземну“ постать, постать чоловіка, який мовби щойно зродився з землі і тільки для того, щоб жити заради цієї землі, її здоров’я і збереження. Який же він у чорта ідеаліст? Що за маячня!

Я підвівся з такою рішучістю, що міг би не вибиратися в прохід між рядами, а переступати через ряди, через голови цих спаралізованих страхом людей, туди, де президії, до трибуни, щоб заступити професора Черкаса словом, грудьми, честю і життям своїм.

Але мене випередили.

З перших рядів тінню майнула невиразна постать, перед столом президії затрималася, але тільки на той час, поки Михно сказав: „Слово має студент третього курсу агрофаку Сирота“, — і мерщій пробралася до трибуни.

Ох, молодець Сирота! Такий же тихий та смирний, а бач, — випередив навіть мене. В тихому болоті… Ось тобі й сирота Сирота!

З Сиротою я познайомився два роки тому в цьому самому залі і, власне, на такому самому сабантуї з участю Климушняка, як і оце сьогодні.

Перше вересня сорок шостого року припало на недільний день, тому заняття в інституті починалися другого числа. Але замість занять оголошено було загальні інститутські збори для проробки партійної постанови про журнали „Звезда“ і „Ленинград“. Я не дуже рвався на ті збори, прийшов одним з останніх і був належно покараний за це: вільні місця залишалися тільки в двох перших рядах, де ти сидітимеш, як бевзь, і пастимеш очима начальство, а воно так само пастиме тебе. Я втиснувся в другий ряд, лозові стільці першого повоєнного року ще не мали диктових сидінь (не до дикту було!), а просто палички, сяк-так прибиті гвіздками, ті гвіздки миттю вчепилися в мої офіцерські штани з синьої діагоналі, я взявся визволяти свої штани, проґавив початок цієї дивної академії, а коли нарешті зміг слухати, то Климушняк уже розлягався на трибуні, громлячи безідейні вірші Ахматової. З одного боку біля мене стілець так і лишився вільний (нема дурних!), з іншого щось ніби сиділо, але таке непоказне і миршаве, що визнати його студентом я ніяк не міг.

— Ти хто такий? — спитав я пошепки.

— Сирота, — прошелестіло воно.

— Ну, хто тепер не сирота? Я тебе питаю, чого ти тут?

— Я студент Сирота з агрономічного факультету. Взагалі ж я і сирота, бо мої тато й мама загинули під час війни.

— Під час війни чи на війні?

— Тато поліг у боях, а маму вбили окупанти.

— Співчуваю. Давай знайомитися. Микола Сміян. Теж з агрономічного.

— Дуже приємно.

— Я запізнився, не знайшов ніде місця. А ти чого сюди вискочив?

— Щоб краще чути.

— Нащо воно тобі?

— Може пригодитися. Студент повинен усе знати.

— Ти про Ахматову хоч щось чув?

— Ні, не чув. У нас у селі її віршів не було.

— А ти вірші читаєш? Які тобі поети подобаються? Малишка читав коли-небудь?

— Малишко — сурмач.

— Хто, хто?

— Сурмач.

— Та ти не сирота, а просто професор! А Тичина тоді хто?

— Тичина — співець революції.

— А Сосюра?

— Сосюра — натхненний лірик.

— Хіба ненатхнениі лірики бувають?

— Я ще не знаю, — скромно потупився Сирота, а згодом, несміливо ковзнувши оком по іконостасу на моїх грудях, тихенько поцікавився:

— Ти хіба теж студент?

— Ну! А хто ж, по-твоєму?

— В тебе стільки орденів, і ти — тільки студентом?

— А ким же мені—директором інституту?

— З такими орденами люди знаходять набагато кращі місця.

— Уяви, що в тебе такі ордени. Ти б теж шукав тепленького місця?

— Я що? Я — сирота, — зітхнув студентик.

— Слухай, ти мені подобаєшся! — легенько стусонув я Сироту під бік. — Ти де живеш?

— В інститутському гуртожитку. Мені дали, як сироті.

— Ну, я не в гуртожитку, а в підвалі, але не біда!

— Ти ж фронтовик! Мабуть, інвалід? Тобі ж належиться гуртожиток в першу чергу.

— До інваліда я не дотягнув. Деяка побитість в організмі наявна, але для суворих лікарів цього недосить. А з гуртожитком не вийшло, бо я не сам, а з дружиною. Найняли куток у підвалі, будем жити! Сьогодні, між іншим, моя Оксана варить гречані галушки. Ти їв коли-небудь гречані галушки?

— Не пам’ятаю. Мабуть, не їв. Я ж сирота.

— Тоді запрошую!

Галушки Оксана приготувала знаменито. Замісивши за своїм рецептом (точніше: за рецептом матері Марфи) і зваривши галушки в каструлі, вона вийняла їх з юшки, підсмажила з салом і цибулею, виклала в череп’яну миску — круглі, апетитні, здоровенні, як горнята, — облила гарячим жиром, поставила посеред столу, а тоді кожному налила в тарілку юшки — запивати. Хазяйчині діти Ніна і Вова насилу піднімали над мискою своїми тоненькими рученятами важезні гречані гранати. Сирота, помуркуючи, лигав галушки, тьопав юшку наввипередки з голодними дітьми, і мені він теж видавався нещасним дитям війни, як і мій братик Марко, як мільйони його однолітків.

— До таких би галушок годилося сто грам наркомівських, — зітхнув я, — та, на жаль, ми з Оксаною не передбачали в себе гостей.

— А ми їх і так, — облизав масні губи Сирота, — такі галушки гріх псувати. Гріх і негоже.

Він довго витирав губи, ще довше прицілювався до звабливо-голих рук Оксани, тоді скромненько цмакнув їй руку вище ліктя і одразу ж пояснив:

— Точно в передпліччя. Бо в плече — це занадто фамільярно, а нижче — негоже, бо віддає спадком рабських епох.

Я аж рота роззявив од такої вишуканості в мовленні, а Сирота, мовби заповзявшись здивувати мене ще більше, на прощання став розкланюватися і розшаркуватися і ніяк не міг дістатися до дверей, а вже щоб переступити поріг, то нічого й казати. Звідки б у нещасного сільського сироти така поведенція? Начитався Гоголя, вирішив я, стоять йому й досі перед очима Чичиков і Манілов, от він і маніжиться. Оксані Сирота зовсім не сподобався.