Приватне доручення, стр. 26

На впізнанні він пильно оглянув трьох вохрівців і впевнено сказав:

— Того тут немає!

Не витримавши, майор крякнув. Карпенко лише покосився на нього.

— Немає його тут, — повторив Смутек, — той був красунь, Дуглас Фербенкс. Дівчатам для відкриток його фотографувати. А ці… Ні!..

Все стало догори ногами. Підполковник Карпенко молив бога, щоб майор не став виправдовуватись, інакше він не зміг би поручитися за себе. Той, мабуть, зрозумів, і несміливо вийшов з кабінету.

А Ігор, пожбуривши порожню пачку з-під цигарок, підійшов до вікна. Треба трохи заспокоїтись.

Якщо «кореспондент» не «Начальник», тоді хто ж він? Але вбивця лейтенанта Громова не поспішав відповідати на це запитання.

Розділ XII

НА 107-МУ КІЛОМЕТРІ

Якщо починаючи з ночі 8 липня справа, що нею був зайнятий Степаничев та його помічники, навально, як грудка снігу, пущена згори, обростала новими подіями, то вже до середини дня 10 липня все зайшло в тупик. «Начальник» зник. Випередивши їх не на багато, він швидко змінив явку, відвів переслідувачів на фальшивий шлях, попередив і переставив людей.

Не була зрозумілою в цій справі і роль вбивці лейтенанта Громова: на допитах він вперто мовчав. Шукати «Начальника» можна було лише в тому разі, коли знайдеться Коломийчук.

Карпенко схилився над великою картою району, що в ньому діяла оперативна група. В окремі кружальця, що означали населені пункти, були ввіткнуті пришпилені до шпильок картонні прапорці-фішки з написами: «Начальник», «Коломийчук».

В разі потреби ці папірці переколювалися з одного кружальця в інше, а вслід за ними Ігор креслив червоні лінії, що означали шляхи руху ворогів. Тут же на столі лежали дві коробочки з-під цигарок. На одній з них рукою Карпенка було виведене слово: «уже»; на денці цієї коробки лежали прапорці з написами: «Глухонімий», «Ярема», «Вбивця Громова», «Феофанов» (?). В іншій коробці фішки були чистими.

Хтось з друзів Карпенка, сміючись, сказав: «Ігор грається в фанти». Але поступово всі звикли до цього. Хтось останнього разу в день народження Ігоря подарував йому коробку, перев'язану вишуканим блакитним бантом, яка по вінця була наповнена прапорцями.

Потім друзям набридло, і вони залишили його в спокої.

Докресливши останню лінію, Ігор відклав карту набік і дістав тоненьку папку з написом: «Особиста справа».

Розкрив картонну обкладинку. З невеликого фото на нього дивилося похмуре обличчя Коломийчука. Всі графи в листку по обліку кадрів були заповнені без клякс косим, нерівним почерком. Нічого особливого в його біографії не було. «Коломийчук Степан Федорович, рік народження 1915, народився на Волині в Горохові, неодружений…» і т. д.

За анкетою йшла медична карточка, куди вносилися дані медичного огляду, що практикуються на залізниці.

Тут були вказані зріст, обсяг грудної клітини й інші дані, а також — хвороби, що їх переніс коли-небудь Коломийчук.

В карточку був вклеєний рентгенознімок.

Продивившись його на світло, Карпенко зрозумів, що це знімок легенів.

В одній графі значилося, що у Коломийчука правосторонній туберкульоз, і потім ішли специфічні назви тих операцій, яким піддавався хворий в лікарні.

Всі ці закапелки чужого життя треба було обнишпорити, і не просто обнишпорити з звичайної цікавості, а зупиняти свою увагу на кожній дрібниці.

Карпенко перелистав до кінця різні довідки, вшиті в особисту справу, ще раз поглянув на фото Коломийчука і закрив папку.

«Особиста справа є, а самої особи немає», подумав він. Нахилився і почав зав'язувати шнурок від черевика. Після відпочинку хотілося з новою енергією взятись за працю, але працювати не було над чим.

В цей і наступний два дні майже нічого було робити. Нові дані не надходили. Степаничев мовчав.

Карпенко вважав, що місцевий пошук, контроль, нагляд, агентурний пошук — все це волок, яким ловили рибу в незнайомій місцевості і, врешті-решт, з розрахунком на сліпе щастя. Одного цього недостатньо, щоб спіймати таку щуку, як «Начальник».

Хоча б приблизно дізнатися, з якою метою його сюди послали. Це вже визначило б напрям пошуків.

Минав другий день вимотуючого чекання. Друзі сиділи за шахами. В номері було незатишно: великий стіл, невідомо для чого тут поставлений, займав півкімнати. Грати за таким столом було незручно і Карпенко обперся коліном на стілець.

— Ігор Олександрович, чи не здається тобі, що «Начальник» занадто вже крутиться біля залізниці? — Лосько крутив у пальцях короля чорних, Вже годину вони грали в шахи, але було зроблено всього кілька ходів — думками були далеко. — Адже ти сам звернув увагу на те, що четверо з п'яти відомих нам осіб так або інакше зв'язані в залізницею» П'ятий — Ярема — в рахунок не йде. Він, за ідеєю, не повинен брати безпосередньої участі в цій справі. Він — явочник. Дивись; Коломийчук — працював на залізниці, «Глухонімий» — «спеціаліст» по залізничних диверсіях, цей «кореспондент» з бритвою і сам «Начальник» переодягаються в командирів залізничної охорони.

Карпенко відірвав погляд від дошки.

— Ти б, Стасю, поставив мого короля на місце. Мені без нього якось трудно грати. — Ігор насупив брови, схилився над дошкою, але так і не походив: звівся і йшов до тумбочки за попільничкою. — Кажеш — на залізниці? Можливо. Але це не вирішення завдання, а приблизне визначення місця дії. Нам же треба знати об'єкт, Сама по собі залізниця в цьому випадку навряд чи може бути таким об'єктом. Ну, зруйнують вони колію, ну, навіть висадять якийсь міст — який ефект? Хочуть пустити поїзд під укіс? Можливо, що й це. Але будь-який поїзд чи якийсь наперед визначений? Часи комариних «укусів» минули. Вже якщо вони ризикують такими кадрами, як «Глухонімий» і «Начальник», то, мабуть, задумана велика диверсія.

Тут може йти мова про об'єкт величезного значення. А залізниця може бути лише зручним місцем для того, щоб перехопити цей об'єкт. Зручним, але не єдиним. Ми не можемо приковувати всю свою увагу до залізниці, тим більше, що «Начальник» вже знає про нашу деяку обізнаність. От як. А поки що тобі мат. — Карпенко поставив королеву, підтриману конем, перед королем чорних.

Лосько свиснув і подивився на «поле бою», з'ясовуючи, чому програна партія. Потім зітхнув і став збирати шахи.

— Ігор Олександрович, а якщо диверсія можлива не лише на залізниці і навіть не в цьому районі, то на якого біса ми тут з тобою сидимо? Треба вияснити, які вантажі будуть рухатися в цьому напрямі в найближчий час; в разі чого виставити посилену охорону і все. Не будуть же вони полювати за пасажирськими поїздами! Треба…

— Треба нам, Стасю, сидіти тут і чекати, що накаже начальство. Ти що думаєш, ми вдвох лише сушимо голову над цим «Павлом Леонтійовичем»? Юрій Кирилович всіх поставив на ноги. Так давай поки що думати про те, що доручено нам. — Карпенко дістав товсту книжку і перелистав її.—Ти не виймав звідси заставки? — Закривши книгу, він подивився у вікно. — Взагалі, старий повинен би тримати мене в курсі подій.

За вікном згущались сутінки. Починалася третя ніч їхнього перебування в Стопачах.

В двері обережно постукали. Цей стукіт аж ніяк не відповідав виглядові сержанта-вахтера. що збуджено зупинився на порозі. Він ледве стримував подих, очі в нього блищали, але в присутності старших по званню він намагався зберегти спокій.

— Товаришу підполковник, майор просив вас і капітана негайно прибути на станцію. Він там чекає на вас.

Вахтер облизав губи, наче вгамовував бажання ще щось сказати.

Лосько поглянув на годинника: 22–30 — і швидко накинув піджак.

— «Рахівник» щось намацав, — прошепотів він Карпенкові.

Але Ігор, не поспішаючи, причісувався перед дзеркалом. Лосько непомітно посміхнувся. Ігор Олександрович не змінився. Недаремно ж колись в бригаді говорили, що коли комроти Карпенкові хочеться бігти, то в присутності підлеглих він буде йти повільно, навіть не розмахуючи руками, мабуть, для того, щоб стримати ноги.