Прорив блокади, стр. 2

Хоча з погляду благородних засад гуманізму, яким завжди слід віддавати перевагу над особистими інтересами, Вінсент Плейфер не мав права так говорити, у нього були цілковиті підстави розглядати події лише під кутом зору своєї комерційної вигоди. На товарній біржі Глазго бракувало найважливішого продукту американського експорту. «Бавовняний голод» - якщо вжити яскравий англійський вислів - ставав із кожним днем загрозливішим. Тисячі робітників залишились без діла і жили з милостині. У Глазго було двадцять п'ять тисяч механічних ткацьких верстатів, які перед громадянською війною в Сполучених Штатах виробляли шістсот двадцять п'ять тисяч метрів бавовняної нитки в день, тобто п'ятдесят мільйонів фунтів на рік. Ці цифри дають уявлення про те, як порушилася промислова діяльність міста, коли виникла гостра нестача текстильної сировини. Банкрутства відбувалися чи не щогодини. Всі фабрики закривали виробництво - цілком або почасти. Робітники помирали з голоду.

Саме видовище цього грандіозного лиха і навіяло Джеймсові Плейферу його сміливий задум.

«Я поїду по бавовну,- сказав він собі,- й привезу її, чого б це мені не коштувало».

Та оскільки він був «купцем» - і не меншою мірою, ніж дядько Вінсент! - то вирішив здійснити свій план у вигляді комерційної оборудки: обміняти товар на товар.

- Ось такий у мене задум, дядьку Вінсенте,- сказав він.

- Подивимось - побачимо, Джеймсе.

- Здійснити його вельми просто. Ми збудуємо корабель великої тоннажності і якомога швидкохідніший.

- Як буде треба, то чого ж - збудуємо.

- Ми навантажимо його зброєю, провіантом та амуніцією.

- Такий товар можна знайти.

- Я візьму на себе командування цим пароплавом. Якщо я зможу випередити в морі будь-який корабель військового флоту Північних штатів, я прорву блокаду одного з південноамериканських портів.

- І ти дорого продаси свій вантаж конфедератам, яким дуже потрібен такий товар,- підхопив дядько.

- А повернуся сюди з вантажем бавовни.

- Яку тобі віддадуть за безцінь...

- Достоту так, дядьку Вінсенте. Отже, ви згодні?

- Згоден. А ти певен, що прорвешся?

- Прорвуся, якщо в мене буде добрий корабель.

- Такий корабель ми тобі збудуємо. А де ти набереш команду?

- О, людей я знайду! Багато мені не треба. Аби корабель міг добре маневрувати, ото й усе. Я не збираюся воювати з флотом Північних штатів, моя мета - не підпускати їхні кораблі близько.

- Ти їх не підпустиш,- твердо пообіцяв дядько Вінсент.- А зараз скажи мені, Джеймсе, в якому місці Американського узбережжя ти хочеш причалити?

- На сьогодні, дядьку, кілька кораблів уже прорвалися крізь блокаду до Нового Орлеана, Уїлмінгтона й Саванни. Я візьму курс прямо на Чарлстон. Жоден англійський корабель ще не зміг пройти крізь ті фарватери, крім «Бермуди». Я піду за її прикладом і якщо моє судно матиме малу осадку, я проведу його там, де кораблі флоту Північних штатів не зможуть мене переслідувати.

- Вся суть у тім,- сказав дядько Вінсент,- що Чарлстон завалений бавовною. її там спалюють - аби спекатись.

- Так,- відповів Джеймс.- До того ж місто обложене майже з усіх боків. Борегарові бракує боєприпасів. Він заплатить за мій товар будь-яку ціну.

- Гаразд, племіннику. І коли ти хотів би вирушити?

- Десь через півроку. Мені потрібні довгі зимові ночі, щоб легше було ховатися.

- Будуть тобі довгі ночі.

- Отже, домовилися, дядьку?

- Домовилися.

- І нікому анічичирк?

- Авжеж, нікому!

Через п'ять місяці після цієї розмови і зійшов на воду із стапелів Келвін-доку пароплав «Дельфін». Тепер вам зрозуміло, чому ніхто до пуття не знав, з якою метою його збудовано.

II. ПЕРЕД ВІДПЛИТТЯМ

Оснащення «Дельфіна» не забрало багато часу - власне, він був уже оснащений, лишалося тільки доробити дещо. На ньому поставили три щогли - хоча потреби в них по суті не було. Корабель мав відриватися од крейсерів військового флоту Північних штатів завдяки своїй потужній паровій машині, а не розраховуючи на силу вітру. Та й розраховувати на машину було надійніше, ніж на вітер.

Наприкінці вересня «Дельфін» ввійшов у затоку, куди впадав Клайд, і там відбулися його випробування. Важко сказати, хто був більше задоволений своїм кораблем - його конструктор чи капітан. Новий пароплав мав справді чудовий хід, і лаг [1] показував сімнадцять миль [2] на годину - такої швидкості досі не розвивав жодний з англійських, французьких чи американських кораблів. Безперечно, що «Дельфін» виграв би перегони у змаганні з найшвидко-хіднішими тогочасними суднами.

25 грудня «Дельфін» причалив до пароплавної пристані, трохи нижче мосту Глазго-брідж, останнього, що перетинає Клайд перед його впадінням у затоку! Там на молі були складені величезні запаси амуніції, зброї та провіанту, які швидко завантажили до трюмів пароплава. Природа вантажу ясно свідчила, для чого призначено корабель, і фірма Вінсента Плейфера не змогла далі приховувати свою таємницю. Втім, «Дельфін» не збирався баритись із виходом у море, та й жодного американського військового корабля не було помічено в англійських водах. До того ж настав час набирати команду, і зберігати мовчанку про призначення судна стало просто неможливо. Ніхто не вербує матроса, не пояснивши, які обов'язки йому доведеться виконувати. Кінець кінцем, ішлося про неабиякий ризик, а коли людина збирається ризикувати своєю шкурою, вона завжди хоче знати, які небезпеки на неї чигають і чому вона повинна на них наражатися.

Та перспектива ризику не злякала нікого. Платню давали добру, а в разі успіху операції кожному пообіцяли ще й певну частку від прибутків. Тому матроси приходили юрмами - і найдосвідченіші. Джеймс Плейфер мав один тільки клопіт - відібрати кращих серед найкращих. А відбирати він умів, і через добу в списках команди «Дельфіна» було вже тридцять матросів, які зробили б честь яхті її величності королеви британської.

Відплиття призначили на 3 січня, але вже 31 грудня «Дельфін» був готовий вийти в море. Його трюми ломилися від амуніції та провіанту, а вугільні ями - від вугілля. Ніщо більше не затримувало його в порту.

2 січня шкіпер востаннє оглядав свій корабель доскіпливим капітанським оком, коли в отворі, з якого спускався трап, з'явився незнайомець і сказав, що хоче говорити з капітаном. Один із матросів провів його на ют.

То був здоровенний чолов'яга, широкоплечий, з рум'яними щоками - награний тупуватий вираз обличчя погано приховував веселе лукавство його вдачі. Мабуть, він був не дуже обізнаний з морськими звичаями, бо озирався навкруг себе з виглядом людини, що їй Нечасто доводилося ступати на палубу корабля. І водночас намагався вдати із себе морського вовка, поглядаючи на такелаж очима знавця та йдучи перевальцем, як ходять матроси.

Коли його підвели до капітана, він подивився на нього пильним поглядом і спитав:

- Ви капітан Джеймс Плейфер?

- Так, це я,- відповів шкіпер.- Навіщо я тобі потрібен?

- Найміть мене матросом на ваш корабель.

- Вакансій більше у мене нема. Я вже набрав команду.

- О, одна зайва людина вам не завадить. Навпаки.

- Ти так думаєш? - мовив Джеймс Плейфер, глянувши співрозмовникові просто у вічі.

- Я цього певен,- відповів матрос.

- А хто ти, власне, такий? - спитав капітан.

- Моряк, бувалий у бувальцях, відчайдух і хлопець, на якого можна покластися. Пара дужих рук, які я маю честь запропонувати вам, згодяться та ще й як згодяться на борту корабля.

- Але «Дельфін» - не єдиний корабель у порту, а Джеймс Плейфер - не один на світі капітан. Чому ти прийшов саме сюди?

- Бо я хочу служити тільки на «Дельфіні» й лише під орудою капітана Джеймса Плейфера.

- Твої послуги мені не потрібні.

- Чоловік дужий завжди стане в пригоді, а якщо хочете випробувати мою силу, зведіть мене з трьома-чотирма найміцнішими хлопцями з вашої команди, я готовий.