Діти капітана Гранта (др. перевод), стр. 35

- А форт цей далеко відсіль? - спитав Гленарван.

- Ні, він розташований на Сьєрра-Танділь, миль за шістдесят.

- І ми прибудемо туди?..

- Позавтра ввечері.

Гленарванові було дуже прикро. Не знайти індіанців у пампі - хто міг би цього сподіватися! Звичайно їх тут бував навіть забагато. Очевидно, сталось щось особливе, раз вони зникли. Але коли Гаррі Грант був справді їхній бранець, конче треба було дізнатися, повели його на північ чи на південь? Це питання дуже непокоїло Гленарвана. Ні в якому разі не можна допустити, аби сліди загубились, і тому найрозважливіше послухатись поради Талькава й дістатись до селища Танділь. Там принаймні буде з ким говорити.

Близько четвертої години дня на видноколі показався горб, що на пласкій поверхні видався за справжню гору Сьєрра-Тапалькем; тут мандрівники стали табором на ніч.

Наступного дня вони перебрались через цю гору без жодних труднощів. Ішли піщаними пагорками, положистими схилами. Людям, які здолали вершини Кордільєр, цей перехід видався справжньою дрібничкою. Коні майже не уповільнювали ходи. Опівдні вони проминули занедбаний тепер форт Тапалькем - першу ланку в ланцюгу фортець, що простягся вздовж південного кордону, захищаючи його від індіанських наскоків. Та, на дедалі більший подив Талькава, індіанців і тут не було. Однак десь пополудні показалося три вершники, добре озброєні, на гарних конях; із хвилину вони роздивлялись на маленький загін, але не зважились підпустити його до себе близько і вмить зникли. Гленарван розлютився.

- Гаучо, - мовив патагонець, називаючи тубільців тим ім’ям, котре спричинилось нещодавно до палкої суперечки поміж майором і Паганелем.

- А, гаучо! - вигукнув Мак-Наббс. - Ну, Паганелю, адже сьогодні не дме північний вітер. Якої ви думки про цих мирних пастухів?

- Тої думки, що вони скидаються на відчайдушних розбишак.

- А від враження до дійсності, мій дорогий вчений?

- Один лише крок, мій дорогий майоре!

Всі голосно зареготали, але це анітрохи не збентежило Паганеля, і він зробив навіть дуже цікаве спостереження над зовнішністю цих індіанців.

- Я читав якось, - мовив він, - що в арабів риси рота виявляють жорстокість, а в очах світиться людяність. В американських індіанців якраз навпаки: очі в них надзвичайно злі.

Жодний знавець-фізіономіст не спромігся би влучніше визначити зовнішність індіанця.

Проте, за порадою Талькава, вершники їхали, тримаючись гурту; хоч і відлюдний цей край, слід було стерегтися несподіваного нападу. Але це була марна пересторога. Того ж вечора вони заночували у просторій покинутій тольдерії, де касик Катрієль збирав звичайно свої загони. Уважно оглянувши землю навкруг і не виявивши свіжих слідів, патагонець упевнився, що тольдерія давно вже стояла пусткою.

Назавтра шлях мандрівників знову слався через рівнину. Показались перші естансії, що прилягали до гірського пасма Танділь. Талькав порадив не зупинятися тут, а прямувати до форту Незалежний, де він сподівався дізнатися насамперед про те, чого це раптом вилюднів цілий край.

Знову показалися дерева; що так зрідка траплялися за Кордільерами, переважна більшість їх була посаджена вже після завоювання європейцями американських земель. Тут росли брусливові дерева, тополі, верби, акації, що вигнались вільно й швидко, без усякого нагляду. Звичайно вони оточували “коралі” - просторі обори для худоби, загороджені частоколом. Там паслися й відгодовувалися сотні биків, корів, коней і баранів, котрих пильнувала сила великих сторожових псів. Кожна худобина мала на собі випечене залізом тавро свого хазяїна. Солонуваті ґрунти, які тяглися до самого підгір’я, були дуже добрі для худоби, бо давали розкішну зелену пашу. Тому й розташовано тут великі естансії. Їх наглядають управитель і помічник, що мають в своєму розпорядженні пеонів, по чотири на кожну тисячу голів худоби. Ці люди живуть, як біблійні пастирі, їхні отари такі ж численні, а може, ще численніші, ніж ті, що вкривали колись долини Месопотамії. Але великим скотарським господарствам пампи бракує і пастухів, і старожитньої патріархальності, вони простісінько торгують собі худобою, та й по тому.

Паганель звернув увагу своїх супутників на цікаве явище - міражі, звичайні на цих пласких рівнинах: здалеку естансія здавалась великим островом, а рядки тополь і верб неначе відбивались в прозорій воді, котра весь час тікала, відступаючи перед мандрівниками. Ілюзія була така повна, що очі знову й знову піддавалися цій омані.

Протягом дня 6 листопада мандрівники проминули кілька естансій і одну-дві саладеро. Тут ріжуть худобу, відгодовану на соковитих пасовиськах. В саладеро також засолюють м’ясо тварин. Ці бридкі роботи починаються звичайно наприкінці весни. “Саладероси” йдуть до коралів, спритно ловлять худобу за допомогою ласо й ведуть до саладеро. Тут забивають сотні биків, волів, корів і баранів, здирають з них шкуру, зрізають м’ясо з кісток. Проте бики часом опираються, і тоді живолуп обертається на тореадора. В цьому небезпечному реместві саладероси виявляють вправність і разом з тим надзвичайну жорстокість. Взагалі ця різанина- жахливе видовище. Ніщо не може бути відворотні-ше околиць саладеро. Із цих страшних загород здіймаються, разом з смердючими випарами, люті крики різників, зловісний гавкіт собак, жалібний стогін конаючих тварин, а урубу й аура, величезні шуліки аргентинських рівнин, що злітаються сюди без ліку за два десятки льє, видирають з рук різників ще трепетливі нутрощі їхніх жертв.

Але о цій порі саладеро стояли пусткою, тихі й мовчазні. Час великого забою ще не настав.

Талькав підганяв мандрівників. Він хотів цього ж вечора прибути у форт Незалежний. Коні, заохочувані вершниками й прикладом Тауки, мчали рівниною крізь високі злакові трави. Вони минали ферми, оточені позубленими парканами й глибокими рівчаками. Вгорі кожного Дому була тераса, з якої його мешканці, завжди готові до бою, могли палити з рушниць у грабіжників. Можливо, Гленарван здобув би тут відомості, що його цікавили, але безпечніше було їхати До селища Танділь. Вони ніде не зупинялись. Довелось переїхати бродом річку Гуесос і далі за кілька миль - Ріо Чапалеофу. Невдовзі гірські кряжі Танділь розстелили під ногами коней свої перші порослі зеленою травицею положисті схили, і за годину в глибині вузької ущелини показалося селище, над яким підносилися зубчасті мури форту Незалежний.

Розділ XXI

ФОРТ НЕЗАЛЕЖНИЙ

Сьєрра-Танділь здіймається над рівнем моря на тисячу футів. Цей гірський ланцюг - первинного походження, тобто він утворився ще до виникнення органічного життя на землі, і відтоді його будова й склад поволі відмінялися під впливом підземного жару. Він являє собою безперервну низку гнейсових горбів, вкритих зеленим килимом трав. Округа Танділь охоплює весь південь провінції Буенос-Айрес і одмежовується від неї спадистим схилом, на його узбіччях беруть початок численні річечки, що збігають на північ.

В окрузі, де живе близько чотирьох тисяч мешканців, за центр править селище Танділь, яка розкинулось в підгір’ї північних схилів Сьєрри рід захистком форту Незалежний. Чималенька річка Чапалеофу надає місцині мальовничості. Селище має одну особливість, котрої не міг не знати Паганель: тут живуть самі французькі баски та італійські колоністи. Справді, перші чужоземні поселення в долішній частині Ла-Плата заснувала Франція. 1828 року зведено під наглядом француза Паршапа форт Незалежний, що мав захищати цей край від безнастанних нападів індіянів. Паршапові допомагав Алсід д’Орбіньї, відомий французький вчений, який чудово знав, вивчив і описав у своїх працях що частину Південної Америки.

Селище Танділь - чималий торговельний пункт. На “галерас” - високих візках, запряжених биками і добре при-. стосованих до пересування по степових дорогах, - звідти можна доїхати до Буенос-Айреса за дванадцять днів. Це зумовлює досить жваву місцеву торгівлю. Мешканці селища відвозять до міста худобу з своїх естансій, засолене м’ясо з саладеро й дуже своєрідні вироби індіанського ручного промислу - бавовняні тканини, вовняні килими, вишукані плетива із шкіри тощо.