Діти капітана Гранта (др. перевод), стр. 127
- Чи можна мені уникнути цього допиту? - спитала Гелена. - Приздаюся вам, любий Едварде, мені було б дуже прикро побачити цього нещасного”
- Я хочу звести його віч-на-віч із тими, кому він заподіяв лихо, - сказав Гленарван. - Дуже прошу вас, Гелено, залишіться. Треба, щоб Бен Джойс зустрівся лицем у лице з усіма своїми жертвами.
Ці міркування змусили леді Гелену погодитися. Вона й Мері Грант сіли біля Гленарвана. Поруч розмістилися майор, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Вільсон, Мюльреді, Олбінет - всі ті, кому зрада каторжника завдала стільки лиха. Команда яхти, ще не розуміючи усієї важливості того, що відбувалось, стояла мовчки навколо них.
- Приведіть Айртона! - сказав Гленарван.
Розділ XVIII
АЙРТОН ЧИ БЕН ДЖОЙС?
Айртона привели. Він упевненим кроком перетнув палубу й зійшов сходами на ют. Погляд у нього був похмурий, зуби зціплені, кулаки судорожно стиснуті. Його постать не виявляла ні зухвальства, ані приниженості. Опинившись перед Гленарваном, він схрестив на грудях руки й мовчки, спокійно чекав його запитань.
- Айртоне, - мовив Гленарван, - ось ми з вами й на “Дункані”, котрий ви хотіли віддати каторжникам Вена Джойса.
Губи в боцмана злегка затремтіли. Його завжди байдуже обличчя на мить спалахнуло. Та зашарівся він не від гризоти сумління, а з сорому, що зазнав невдачі. Він став в’язнем на яхті, якою прагнув володіти, і за кілька хвилин його долю буде вирішено.
Однак він нічого не відповів. Гленарван терпляче очікував, але Айртон так само вперто мовчав.
- Кажіть-бо, Айртоне, - врешті мовив Гленарван. - Що ви можете мені відповісти?
Айртон завагався; зморшки на його лобі позначились чіткіше. Врешті він проказав спокійно:
- Мені нічого говорити, сер. З дурного розуму я попався вам до рук. Тепер чиніть, як знаєте.
По цих словах боцман втупив погляд у береги, котрі тяглися на заході, вдаючи цілковиту байдужість до того, що відбувалося навкруг. Здавалося, все це анітрохи його не обходить. Але Гленарван поклав собі набратися терпіння. Він був надзвичайно зацікавлений дізнатися про деякі деталі таємничого минулого Айртона, зокрема про те, що стосувалось Гаррі Гранта й “Британії”. Тому він повів допит далі, ховаючи під лагідним тоном і зовнішнім спокоєм обурення, що клекотіло в його серці.
- Я гадаю, Айртоне, - сказав він, - ви відповісте на деякі питання, що я хотів би вам поставити. Насамперед, як маю вас називати! Айртон чи Бен Джойс? Чи служили ви справді боцманом на “Британії”?
Айртон так само байдуже дивився на берег, мовби й не чуючи запитань, Гленарванові очі спалахнули гнівом, але він стримав себе і питав далі:
- Коли саме ви покинули “Британію”, яким побитом опинилися в Австралії?
Та сама німотність, той самий байдужий погляд.
- Вислухайте мене уважно, Айртоне, - провадив Гленарван. - Говорити - у ваших власних інтересах. Вашу долю може полегшити тільки цілковита відвертість. Востаннє питаю вас - ви даватимете відповіді?
Айртон повернув голову й глянув Гленарванові просто в очі.
- Я не відповідатиму, сер. Хай правосуддя само викриває мене!
- Довести провину буде дуже легко, - зауважив Гленарван.
- Дуже легко, сер? - глузливо перепитав Айртон. - Мені здається, ви надто поквапились із цим висновком. Запевняю вас, що найдосвідченіший суддя добре поморочився би з моєю справою. Хто скаже, чому я опинився в Австралії, скоро тут немає капітана Гранта, щоб це пояснити? Хто доведе, що я отой Бен Джойс, якого розшукує поліція, коли вона ніколи в очі мене не бачила, а мої спільники на волі? Хто може, крім вас, звинуватити мене не в злочині навіть, а в якомуеь непорядному вчинкові? Хто може довести, що я нібито хотів захопити це судно й передати його каторжникам? Ніхто, чуєте, ніхто! Ви маєте підозру, хай так. Але щоб засудити людину, потрібні докази, а вам їх бракує. Доки не доведено супротивне, я - Айртон, боцман з “Британії”.
Айртон розпалився, говорячи, але враз по тому знову, збайдужів. Він гадав, напевно, що його виступ покладе край допитові, але Гленарван знову звернувся до нього:
- Я не слідчий, Айртоне, котрому доручили довести вашу провину. Це анітрохи мене не обходить. Йдеться пре те, щоб певно визначити наші стосунки. Я не питаю у вас нічого, що могло б вас скомпрометувати. То справа правосуддя. Але ви знаєте, які я проваджу розшуки, і одне ваше слово могло б навернути мене на загублені мною сліди. Ви згодні говорити?
Айртон похитав головою, як людина, що вирішила мовчати.
- Чи ви скажете мені, де капітан Грант? - спитав Гленарван.
- Ні, сер, - відповів Айртон.
- Чи ви скажете мені, де загинула “Британія”?
- Також ні.
- Айртоне, - промовив Гленарван майже благальним голосом, - коли ви знаєте, де капітан Грант, то скажіть це хоча б його нещасним дітям, вони ж чекають з ваших уст бодай єдиного слова!
Айртон завагався. Обличчя йому враз перекривилося. І все ж таки він стиха пробурмотів:
- Не можу, сер.
І зараз же додав гостро, наче докоряючи собі за хвилинну слабкість:
- Ні! Ви нічого від мене не дізнаєтесь! Звеліть мене повісити, коли хочете!
- Повісити! - вигукнув Гленарван, охоплений раптовим гнівом.
Та одразу опанувавши себе, він мовив повагом:
- Айртоне, тут немає ані суддів, ані катів. На першій же стоянці я передам вас до рук англійської влади.
- Я тільки цього й хочу, - відповів боцман.
По тому він спокійно повернувся до каюти, що правила йому за в’язницю. Біля її дверей настановили двох матросів, наказавши пильнувати кожен його рух.
Свідки цієї сцени розійшлися обурені й водночас; пойняті розпачем. Не добившись од Айртона відповіді, що мав тепер Гленарван робити? Очевидно, здійснити ухвалений ще в їдені план - повернутися до Європи, перервавши на деякий час ці невдалі розшуки. Адже сліди “Британії” загублені без вороття, а документ не припускав жодного іншого тлумачення, і всі країни, що лежали на тридцять сьомій паралелі, уже досліджено, - тож “Дунканові” залишалось тільки вертати додому.
Після спільної наради Гленарван докладно обміркував із Джоном Манглсом питання повороту до Шотландії. Капітан оглянув трюми. Пального могло вистачити щонайбільше на два тижні. Отже, запаси вугілля годилося поновити на першій зупинці.
Джон запропонував Гленарванові йти до бухти Талькауано, де “Дункан” уже поповнював якось свої склади, вирушаючи в подорож навколо світу. Це був прямий шлях, що йшов саме уздовж тридцять сьомої паралелі. Поробивши потрібні запаси, яхта попрямувала б на південь, обігнула мис Горн і повернулась Атлантичним океаном до Шотландії.
Урадивши цей план, дали наказ механікові підкинути в топку палива. За півгодини яхта, взявши курс на Талькауано, вже пливла спокійним океаном, справді гідним своєї назви Тихого, і о шостій вечора останні гори Нової Зеландії зникли на обрії, повиті гарячим туманом.
Так-от почався поворот додому. Сумна подорож для цих мужніх людей, що розшукували Гаррі Гранта й повертадиг ся без нього! Команда яхти, така радісна, певна свого успіху в час відплиття, тепер пригнічена й занепала духом, подалась у зворотну путь до Європи. Жодного поміж цих славних матросів не вабила надія швидко побачити рідну країну, усі згодні були ще довго змагатися з небезпеками океану, аби знайти каштана Гранта.
На зміну радісним вигукам, які нещодавно зустрічали Гленарвана, прийшли зневіра й смуток. Не було більше жвавого спілкування поміж пасажирами, цікавих розмов, що звеселяли їх колись у подорожі. Кожний тримався осібно, охоче залишаючись на самоті у своїй каюті й лише зрідка сходячи на палубу.
Людина, яка надто бурхливо виявляла звичайно спільні всім почуття, чи то радісні, чи то сумні, що здатна була в кожного відродити надію, - Паганель став тепер похмурий і мовчазний. Географа майже не бачили на судні. Його природна балакучість і жвавість зникли, їх заступили німотність і пригнічення. Здавалось, він більше занепав духом, ніж його товариші. Коли Гленарван починав говорити про поновлення розшуків, Паганель заперечливо хитав головою, як той, хто ні на що вже не сподівається й переконаний в загибелі всієї команди “Британії”.