Діти капітана Гранта (др. перевод), стр. 103

- Сміливіше! Сміливіше! - кричав молодий капітан. - Беріться разом!

Під могутньою дією брашпиля трос і линва натяглись, наче струни. Обидва якорі тримали добре. Успіх операції вирішувала швидкість. Найвищий рівень води триває недовго, за кілька хвилин починається спад. Команда подвоїла зусилля. Вітер дмухав іще дужче, прибиваючи вітрила до щогли. Корпус судна почав тремтіти, здавалось, він ось-ось зрушиться з місця. Може, бракувало тільки одної пари рук, щоб зірвати бриг з піщаної мілини.

- Гелено! Мері! - крикнув Гленарван.

Молоді жінки кинулись допомагати своїм товаришам. Стопор брязнув востаннє, й брашпиль став.

Але це було й усе. Бриг не ворухнувся. Почався відплив, і стало очевидно, що такій малій команді не до снаги підняти судно, навіть за допомогою вітру й води.

Розділ VI

ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ЛЮДОЖЕРСТВА

Перший спосіб порятунку, до якого вдався Джон Манглс, зазнав невдачі. Доводилось негайно звернутися до другого. Очевидно, підняти “Макарі” з мілини неможливо, і так само очевидно, що їм залишається тільки одне - покинути судно. Незавбачливо й нерозумно було б чекати на борту брига малоімовірної допомоги. Перш ніж до місця аварії нагодиться якесь випадкове судно, “Макарі” обернеться на тріски! Досить, щоб знялася буря або лише захвилювалось море, - і бриг покотить піщаною мілиною, потрощить його, пошматує на скіпки й рознесе їх по всіх усюдах. Тому Джон Манглс хотів будь-що дістатися берега, перш ніж почнеться ця неминуча руйнація.

Він запропонував змайструвати пліт, доволі міцний, щоб перевезти на ньому до новозеландського узбережжя пасажирів і достатню кількість харчів.

Розмірковувати довго над цим за браком часу не випадало - треба було діяти.

Негайно взялися до праці й зробили вже чимало, коли її перервала ніч.

По вечері, о восьмій годині, коли Гелена й Мері Грант відпочивали в рубці на своїх койках, Паганель і його друзі, походжаючи палубою, говорили поміж себе про свої важливі діла. Роберт не схотів їх покинути. Відважний хлопчина жадібно слухав розмову старших, готовий виконати кожне доручення, зважитись на будь-яку небезпеку.

Паганель розпитував Джона Манглса, чи не зміг би пліт, замість висаджувати пасажирів на новозеландську землю, плисти з ними понад берегом до Окленда. Джон відповів, що на їхній хисткій споруді такий переїзд неможливий.

- А його можна зробити на човні? - спитав Паганель.

- Лише в крайньому разі, - відповів Джон Манглс, - і то за умови пливти вдень, а вночі ставати на якір.

- Отже, ці мерзотники, які нас покинули...

- Ну, вони ж були п’яні як чіп, і я боюся, що такої непроглядної темної ночі вони заплатили шиттям за свою підлоту,

- Тим гірше для них, - мовив Паганель, - але тим гірше і для нас, бо той ялик нам би дуже придався.

- Чого ви ще хочете, Паганелю, - сказав Гленарван. - Адже й на плоту ми дістанемось до берега.

- Саме цього я хотів би за всяку ціну уникнути, - відповів Паганель.

- Як! Невже нас, загартованих у мандрах людей, післй того, що ми зазнали в пампі і перетинаючи Австралію, можи злякати подорож в якихось двадцять миль!

- Друзі мої, - відповів Паганель, - я не маю сумніву ні в вашій витривалості, ні в мужності наших супутниць. Двадцять миль! Це дрібниця для будь-якої іншої країни, крім Нової Зеландії. Сподіваюсь, ви не маєте мене за боягуза. Адже я перший заохочував вас перейти Америку, перетнути Австралію. Але тут я ще раз повторюю: все що завгодно, тільки не подорожувати цією підступною країною.

- І все ж таки краще така подорож, ніж певна, невідворотна загибель на аварійному судні, - заперечив Джон Манглс.

- А чого, власне, нам треба стерегтися в цій Новій Зеландії? - спитав Гленарван.

- Дикунів, - відповів Паганель.

- Дикунів! - вигукнув Гленарван. - Хіба ж не можна уникнути зустрічі з ними, йдучи понад берегом? До того ж напад кількох жалюгідних дикунів аж ніяк не може стурбувати десятьох європейців, добре озброєних і готових до захисту.

- Йдеться не про кількох жалюгідних дикунів, - відповів Паганель, похитуючи головою. -Новозеландці об’єднані в грізні племена, що борються проти англійських загарбників, частенько їх перемагають і завжди поїдають убитих!

- Людожери! - вигукнув Роберт. - Людожери!

По тому він ледь чутно прошепотів:

- Моя сестра! Пані Гелена!

- Не бійся, Роберте, - мовив Гленарван, аби заспокоїти хлопчика. - Наш друг Паганель перебільшує.

- Ні, я не перебільшую, - заперечив учений. - Роберт довів нам, що він цілком змужнів, і я розмовляю з ним, як з дорослим, не ховаючи від нього правди. Новозеландці найжорстокіші й, можна сказати, найпрожерливіші з канібалів. Вони поїдають усе, що потрапляє їм до рук. Війна для них лише полювання на ласу дичину, яка зветься людьми, і, треба визнати, це єдина логічна до кінця війна. Європейці вбивають своїх ворогів і їхні трупи ховають. Дикуни так само вбивають своїх ворогів, але пожирають їх; як влучно сказав мій краянин Туснель, зло не стільки в тому, що засмажують уже вбитого ворога, як у тому, що його вбивають тоді, коли він не хоче вмирати.

- Паганелю, тут є про що посперечатися, - мовив майор, - та суперечка зараз не на часі. Логічно чи не логічно, щоб нас пожерли дикуни, та ми цього не хочемо. Але як же це християнство досі не спромоглось викоренити тут людожерські звичаї?

- Невже ви гадаєте, нібито геть усі новозеландці - християни? Обернених у християнську віру - жменька, і дотепер часто-густо жертви цих звірів - самі місіонери. Ще торік жахливої смерті зазнав місіонер Волкнер. Маорійці його повісили. Їхні жінки видерли йому очі, випили його кров, з’їли мозок. Цей злочин стався 1864 року в Опотікі, за кілька льє від Окленда, так би мовити, на очах англійської адміністрації. Друзі мої, щоб змінити людську природу, потрібні століття. Маорійці ще довго залишатимуться такі, які вони є. Вся їхня історія просякнута кров’ю. Скількох матросів-європейців вони забили й пожерли, починаючи від команди Тасмана й до моряків “Гоуса”! І не білошкірі прищепили їм смак до людського м’яса. Задовго до прибуття європейців вони вбивали людей, аби задовольнити свою ненажерливість. Чимало мандрівників, котрим довелось жити поміж них, були присутні на бенкетах цих людожерів, влаштованих лише заради того, щоб поласувати вишуканими стравами - жіночим чи дитячим м’ясом.

- Ба! - сказав майор. - Чи не виникає більшість цих оповідань в уяві самих мандрівників? Кожному хочеться похвалитися, що повернувся з небезпечних країв, мало не з шлунка людожерів!

- Може, в таких оповіданнях і є перебільшення, - відповів Паганель. - Але про це розповідають і люди, гідні цілковитої довіри, як місіонери Кіндал та Марсден, капітани Діллон, Дюрвіль, Лаплас і деякі інші, і яне можу не йняти їм віри. Новозеландці мають хижу вдачу. Коли вмирає їхній ватажок, вони приносять людські жертви. Цими спокутними пожертвами вони прагнуть вгамувати гнів небіжчика, що може впасти на живих, і водночас дарують йому слуг для потойбічного життя! Та вони одразу ж з’їдають цих майбутніх слуг, і тому можна припустити, що тут головним поштовхом є не забобони, а вимоги шлунка.

- Однак мені здається, - зауважив Джон Манглс, - релігійні забобони грають неабияку роль у фактах людожерства. Ось чому, коли зміниться релігія, повинні змінитися й звичаї.

- Любий Джоне, - відповів Паганель, - ви оце зачепила тут важливе питання про походження людожерства. Релігійні вірування чи голод спонукають людей пожирати одне одного? Проте це питання для нас не має жодної ваги. Чому людожерство існує - ще не досліджено, але воно існує, і це єдине, про що ми повинні добре подумати!

Паганель мав рацію. Людожерство в Новій Зеландії стало постійним явищем, так само як і на островах Фіджі або на берегах Торресової протоки. Безперечно, релігійні забобони мала чималий вплив на розвиток людожерства, але часто-густо воно обумовлене браком дичини й нестерпним голодом. Дикуни спочатку їли людське м’ясо, щоб погамувати постійний голод, а пізніше жерці надали людожерству сили закону й освяченого релігійного обряду. Звичайна їда обернулась на урочисту церемонію.