Долина совісті, стр. 40

Анжела перевела подих. Сонячний квадрат лежав на курному паркеті посеред кімнати.

— Мій страх йому подобався. Гарольд вибирав найбільш завантажені траси… Напевно, через нього траплялися аварії. Разів зо два точно були. Страждали всі, крім нас на нашому мотоциклі. Тричі за нами гналася поліція… Я подумала: якщо його піймають, то вже точно не випустять. Я хотіла, щоб нас затримали. Щоб цей кошмар нарешті скінчився… Але він усе тривав і тривав. Від туги Гарольд запив, і коли надудлювався та бив мене, я зрозуміла, що або втечу, або здохну. Якось випив більше, ніж зазвичай… я двигонула його по голові палицею. Витягла всі гроші з його штанів — небагато, рештки… і втекла. Сахалася від кожного куща… потім я довідалася, що вже наступного після моєї втечі дня Гарольда нарешті схопили, й що він умер у тюремній лікарні, й що його мати домоглася суду над лікарем — за неправильний нібито діагноз… Послухай, адже я його занапастила, як не верти. А я не хотіла. І потім… хіба такі, як він, повинні жити?!

— А такі як ми? — запитав Влад.

Вони вибралися за продуктами — разом. У п’ятнадцятьох хвилинах їзди був великий продуктовий магазин, але Влад рушив далі, до велетенського торгового центра, що височів на околиці міста, як туша кам’яного динозавра.

— Ти колись зауважувала, що спілкування з людиною у великому приміщенні знижує ризик прив’язування? А тісне приміщення, ліфт, наприклад, навпаки, цей ризик посилює?

Вони ввійшли до торгівельної зали. Уздовж полиць і стелажів вільно можна було ганяти на мотоциклі.

— А ти помічала, що якщо в приміщенні багато людей — спілкування з кожним із них безпечніше, ніж якби воно відбувалося сам на сам?

Анжела гмикнула. Це міг бути знак недовіри, а могло бути й захоплення глибокими Владовими пізнаннями.

Вони навантажили два візки запасами продовольства на два тижні наперед.

— …Ось тому я й їжджу сюди. Тут самообслуговування, плюс двадцять кас, дівчата за якими постійно міняються, і…

Проходячи повз юнака-охоронця, Анжела впустила пачку печива. Охоронець нагнувся і підняв хрусткий круглий пакет, й Анжела заходилася дякувати. Влад бачив, як вона, підійшовши до юнака впритул, ніжно потиснула йому зап’ястя — начебто він не печиво підняв, а щонайменше визволив її від терориста. Юнак трохи здивувався, але порив вродливої пані був радше приємний йому, ніж навпаки; він би й візок її покотив, якби діло було на вулиці, якби службові обов’язки не зобов’язували його стояти саме в цій, і ніякий іншій, точці зали, стежити за порядком і ловити злодіїв…

— Нащо? — тільки й запитав Влад, коли вони вантажили покупки в авто.

— Бо маю право, — різко прошипіла Анжела. — Мене дратує твоя заяча манера — не висовуватися, не торкатися, не зустрічатися, щоб, не дай Боже, не прив’язати… Ти всім своїм виглядом перепрошуєш за те, що народився на світ білий. Мені огидно. Я не збираюся грати в ці ігри, так і знай, і продукти купуватиму поряд із домом — мені так зручніше. До того ж я люблю, знаєш, коли радіють моїй появі, а не просто дякують за покупку з виглядом свіжозамороженої риби…

Влад нічого не відповів.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Вальс

Відтоді вона перестала гаяти час удома. Поснідавши — а іноді й до сніданку — Анжела вирушала на автостанцію пішки (свою машину Влад їй не давав), і поверталася на таксі пізно вночі, а то й над ранок. У відповідь на спробу Влада з’ясувати, де вона буває, Анжела звела брови з виглядом людини, якій дошкільник читає лекції з моралі:

— Чому це ти вирішив, що маєш право знати про мене все, що заманеться? Ти мені ніхто. Сиди і мовчи.

І Влад мовчав, поки якось Анжела повернулася додому вже не на таксі, а на маленькій спортивній машині, за кермом якої був широкоплечий, коротко стрижений чоловік у чорному пальто до землі. Анжелин супутник висадив її з авто за всіма правилами джентльменства; Анжела чудово знала, що Влад спостерігає за нею з вікна кухні, а тому (чи була й інша причина?) піднялася навшпиньки і поцілувала чоловіка в злегка неголену сіру щоку.

Кавалер сів у машину і покотив, а Анжела ввійшла в дім з виглядом королеви.

— Хто це був? — запитав Влад, ледве стримуючи лють.

— Не варто ревнувати, — відповіла Анжела. — Ти сам по собі, я сама по собі. А я вже доросла дівчинка і можу робити що хочу.

— Ти усвідомлюєш, що буде, коли ти прив’яжеш його?!

Анжела обернулася в дверях своєї кімнати:

— Він уже. Зовсім ручний. І страшенно багатий… хіба це погано?

І вона гупнула за собою дверима, а Влад пішов на кухню, відрізав величезний кусень житнього хліба і засунув до рота. І жував, жував, не запиваючи водою, змолотив другий шмат, а потім третій, відчув нарешті важкість у животі, однак душевної легкості, певна річ, не домігся.

Напевно, він був надто м’який з нею. Вона зачула в ньому слабину — вже тоді, коли він повернувся підібрати її, вмираючу, в заметі біля свого порогу. От якби він дозволив їй умерти — вона, звісно, сприйняла б його всерйоз, жодних сумнівів…

Влад криво посміхнувся. Пригадалася казка про чарівного півня (чи гусака? чи індика?), до якого приклеювалися люди. Старша сестра схопилася за крило, середня — за старшу, молодша — за середню, і цей ланцюжок усе ріс за рахунок перехожих, і кожен приклеєний був до двох інших, а через них — до гусака (чи все-таки півня?). Кумедно буде, якщо за Анжелою потягнеться ціле гроно «приклеєних» шанувальників, і що тоді робитиме він, Влад, куди сховається, і як житиме…

Він пригадав широкоплечого: так, той до пари Анжелі. Владу стало соромно і гірко від думки про їхню з Анжелою єдину ніч. І ще гірше — від думки про жінок, яких він любив, аби вранці розлучитися назавжди. Він сів і спробував згадати їхні імена, хоч щось, залишене від них у його житті. Реґіна було невисокою на зріст, дуже серйозна, у ліжку мовчазна, як камінь. Римма полаялась зі своїм хлопцем, а Влад був для неї засобом помсти, і тому любила вона шумно, темпераментно і напоказ, — напевно, уявляючи собі, що її залицяльник, проштрафившись, кусає лікті під ліжком. А ця дівчина… ні, її звали по-іншому. Як її звали? Ніяк, вона не відрекомендувалася, у цьому не було потреби.

Він чесно намагався пригадати всіх, але на гадку спадав чомусь червоний гумовий м’ячик, який скотився з цегельної паркової доріжки в кущі. Що було пов’язане з цим м’ячиком? Хто був на другому кінці його хитромудрої траєкторії? Кому потім довелося виймати його з кущів?

Він спробував уявити Ганну, і пригадав її, — коли та цілувалася зі Славиком. Ні, до цього дійства не годилося слово «цілувалася»; за рожевим словом стояли вікові нашарування вульгарності, а ці закохані були природні, начебто крик болю…

Він почвалав до кабінету й сів за комп’ютер.

«Ми входимо до кімнати, — казав Філософ, — і починаємо розуміти, відчувати, осягати. І через певний час зауважуємо, що в кутку нашої кімнати сидить Вона. Ми лякаємося, але скоро забуваємо про це і сідаємо до неї спиною. І продовжуємо розуміти, дізнаватися, відчувати. Ми зайняті ділом, захоплені собою, і тільки зрідка, згадавши про Неї, озираємося через плече. Вона, як і раніше, сидить у кутку кімнати і, здається, не звертає на нас уваги. Тільки іноді — коли їй треба взяти книгу з полиці або порухати вугілля в каміні — Вона підводиться, проходить повз нас і робить свою справу. Тоді ми на якийсь час завмираємо, начебто тільки зараз помітили Її. Вона повертається на своє місце, і ми знову сидимо до неї спиною.

Деякі сміливці знаходять у собі сили розвернути своє крісло і сісти до Неї обличчям. Сумнівне задоволення, та, щоправда, дехто знаходить і в цьому свої принади… Деякі, навпаки, стають, наче діти, які вперто відводять погляд від страхітливої для них картинки в книжці, і ніколи не озираються на Неї навіть через плече. Але ми ж бо з вами, господарі чудової світлої кімнати, у кутку якої сидить Вона, — ми ж бо розуміємо: тільки її мовчазна присутність додає сенсу кожному нашому подихові…»