Долина совісті, стр. 32
Тепер, коли ейфорія відступила, він бачив перед собою не фею-рятівницю. Він бачив заклопотану бліду стерву.
— Що ти ще забула? Капці? Носовик?
Вона дивилася.
— Ну, не соромся. Ліфчик? Ґудзичок? Пошукай, що ти забула, мій будинок до твоїх послуг, давай, до роботи…
Вона мовчала.
— Дивна річ, — сказав Влад сам до себе. — Неймовірно. Унікальний збіг, неможливий випадок… Чому ж мені так хочеться плюнути тобі в обличчя, колего?
— Ми бачимося востаннє, — прошепотіла вона ледь чутно. — Зараз я поїду, а ти залишишся. Шукатимеш мене, нитимеш, блюватимеш, репетуватимеш від болю… Битимешся чолом об стінку, кликатимеш мене…
Він посміхнувся:
— Ти так добре знаєш, що відбувається з тими, кого ти кинула? Ти вже проробляла подібне? Ти прив’язувала до себе людей — спеціально? Чоловіків? Заможних? Правда?
— Ти корчитимешся, звиватимешся, тобі буде здаватися, ніби твоє тіло рвуть на частини, що тебе заживо їдять хробаки…
— Ти теж, — сказав він без посмішки. — Усе це чекає й на тебе.
— А я витримаю, — процідила вона крізь зуби.
— Тим ліпше, — він устав, вказав рукою на двері. — Бувай. З Богом, Парасю.
— Це я писав листи, — мовив Влад. — Квітень — це я.
— Я здогадалася, — відповіла Ганна по невеликій паузі.
— Я знав, що ти здогадалася.
Уже складено було останній іспит. І Влад отримав уже свій «вільний диплом», а Ганна — він знав — знайшла роботу в рідному місті, в якійсь газеті, й на неї навіть надіслали іменну заявку.
Уже відомий був день Ганниного й Славчиного весілля.
Уже багато чого було відомо.
За шість годин по обіді небо набуло незвичного золотаво-фіолетового відтінку. Звідкілясь долинали голоси, музика, попискували ластівки.
— А я давно здогадалася, — повторила Ганна пошепки.
— А я давно знав, що ти здогадалася.
Хтось гукнув Ганну, але вона не озирнулася.
— Ти ж не думаєш, що я божевільний, — сказав Влад.
— Ні, — повільно мовила Ганна. І запитала по паузі: — Ти… невиліковно хворий?
— Напевно, так, — кивнув Влад.
— Тобто, як це — у будь-якому напрямку? — запитала жінка у віконці каси. — Конкретно — на який вам рейс?
Влад насилу підняв голову. Туга, що охопила його, була, наче вечір, — спершу хвилини неспокою після заходу, потім сутінки, потім повільно накочує непроглядна темінь; зараз Влад вступав у сутінки, будь-який рух давався через «не можу», через опір, через глухий біль.
Розклад рейсів займав величезну стіну навпроти. Влад примружився; якби він міг ткнути пальцем у це жовто-зелене «простирадло», вибрати було б значно легше — але для цієї безпрограшної операції у Влада були надто короткі руки.
— Який. Наступний. Рейс? — запитав він у жінки у віконці. — Байдуже. Куди?
Вона не здивувалася. Покосувала на невидимий Владу монітор:
— Рейс двісті двадцять, Остленд. Ви впевнені, що у вас є віза?
— Ні. Який не потребує. Візи, — уточнив Влад.
— Шістсот сім, Майськ. За чверть години. Вас влаштовує?
Влад розрахувався.
Сутінки всередині все густішали, тож він боявся, що не зуміє сісти в літак. Реєстрація почнеться тільки за дві години…
Він змусив себе відвезти машину на платну стоянку. У дзеркалі заднього огляду відбивалося сіре, важке, ніби вилите з асфальту обличчя з квадратною щелепою. Хлопчина, котрий брав гроші за стоянку, глипнув на дивного клієнта з побоюванням.
На годиннику було чотирнадцять нуль п’ять. Він тупо затяг від’їзд: спершу не міг додзвонитися до видавця, потім застряг у пробці, тоді…
«Треба пообідати!» — сказав сам собі. І повів себе — неслухняне, сповнене болем тіло — через скляні двері до ресторану.
Його нудило від погляду на їжу, але він змусив себе підживитися тарілкою теплого бульйону з овочевими кубиками. На диво, значно полегшало, і Влад знайшов у собі сили перетнути площу й присісти за столик кав’ярні, настільки ж дорогої, як і екзотичної.
До початку реєстрації залишалася година. Влад замовив філіжанку найміцнішої кави з найкращим коньяком.
Що буде там, у Майську? Не важливо. Він ніколи там не бував раніше. Ніхто його не знає. Він зніме номер у готелі, вивісить на двері табличку «Не турбувати»…
Можливо, на якусь мить він завагається і йому захочеться повернутися до Анжели. Але вже не зможе.
Потім, коли його знайдуть, оце переполох буде! Його відвезуть до лікарні… Там ризикуватимуть здоров’ям декілька доглядальниць і медсестер, але чи час думати про медсестер, коли згасає власне життя…
Влад міцніше зціпив зуби, відпив із майже спорожнілої вже філіжанки. У рот набилася кавова гуща, і Влад взявся жувати її, відчуваючи, як хрумтять на зубах неподрібнені шматочки коричневих зерен.
Запискотів у кишені телефон. Влад автоматично простяг руку, здригнувся. Забрав.
Тепер усі, хто сидів за сусідніми столиками, дивилися на Влада — напевно, тому, що телефон пищав надто довго. Треба було витягти його і відключити до бісової мами, а ще ліпше, викинути…
Викинути. Влад гмикнув.
Телефон не стихав. «А раптом це видавець», — мляво подумав Влад, чудово усвідомлюючи, що бреше сам собі. Це не видавець. Це дзвонить Смерть.
«Ти корчитимешся, звиватимешся, тобі здаватиметься, ніби твоє тіло рвуть на частини і тебе заживо їдять хробаки…»
Злість додала йому сили, і Влад таки витяг телефон з кишені. Номер, що висвітився, ні про що йому не говорив.
— Алло…
Це не він сказав. Це хтось інший натис кнопку відповіді й дотяг слухавку до вуха.
— Я вмира…ю, — сказала трубка. — Змилуй…ся.
Влад мовчав.
— Де… ти, — шепотіла слухавка. — Будь…ласка. Зми… лосердся.
— Ти сама, — сказав він.
— Пощади.
— Ти сама це зробила…
— Поща…
Слухавка скрикнула, як від хворобливого удару.
— Вла…де. Я у тебе під бу… під двери…
Він натис відбій. Відразу стали дуже тихо — люди за сусідніми столиками, ошатні доглянуті люди, котрі вирушали хто на курорт, хто у справах за кордон, беззвучно відкривали роти. Вони запитували один одного, чи не час викликати «швидку допомогу» до цієї дивної людини, якій, звісно ж, дуже зле, досить подивитися на його обличчя…
Влад сховав мертвий телефон і підвівся з-за столу.
…Літак на Майськ вилетів вчасно. Хвилина в хвилину.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Утікачка
Вона виросла в маленькому селищі при великому деревообробному заводі. Жителі називали завод просто пильнею. Власником пильні була людина на прізвисько Барон; пильня була єдиним джерелом доходу для багатьох родин, а Барон — найбагатшою і найвпливовішою людиною в околиці, й за певних життєвих обставин його повноваження вважалися воістину баронськими.
У дитинстві за Анжелою не помічали ніяких дивних вчинків. Вона була здоровим життєрадісним дівчам — незважаючи навіть на те, що жила з мачухою, зведеним братом і вічно п’яним батьком. Мачуха була до неї більш-менш справедлива, батько взагалі не мав стосунку до її виховання, а зведений брат, хоч і був старшим, удався все-таки дрібнішим і хирлявішим, а тому бійки з сиріткою рідко закінчувалися його перемогою.
У селищі всі знали всіх, учителем початкової школи, де Анжела свого часу протирала дешеву спідницю, був сусід із будинку навпроти, а до середньої школи — у сусіднє селище — вона ходила недовго. У тринадцять із хвостиком років її навчання перервалося: мачуха влаштувала дівчину прибиральницею в один із цехів пильні, і Анжела анітрошки не переймалася з цього приводу — їй подобався запах дерева, подобалася стружка, подобалося становище дорослої дівчини, робітниці, який ніхто не ставить оцінок і не задає домашніх завдань…
Через рік умер від безпробудного пияцтва батько, а ще за рік — Анжелі виповнилося п’ятнадцять — її кар’єра рвучко пішла вгору. Барон, котрий не пропускав жодної красивої дівчини на території пильні, викликав її у свій кабінет, напоїв червоним вином і зробив своєю наложницею.