Стократ, стр. 31
— «Війна, — від хвилювання Джміль почав складати прості, позбавлені балансів послання. — Навіщо?»
Старий підсунув до нього новий кубок:
— «З війною розцвітає мова. Молоді не говорять, без’язикі, як звірі. Війна (незрозуміло) шлях мові. Війна робить їх людьми».
— «Чому?»
— «Про війну складають пісні. Пісні дають життя мові. Війна пожвавлює мову».
Джміль глибоко вдихнув і схилився над своїм кубком:
— «Я не знаю війни й не прагну. Хіба я без’язикий?»
Старий сидів не рухаючись, і по його лицю Джміль раптом зрозумів, що співрозмовник не знає, що відповісти.
Бенкет почався одразу після заходу сонця. Стократ сидів за столом поруч з Джмелем, сидів разом з усіма — і єдиний міг тільки дивитися й слухати.
Не смакувати.
Спершу подали зелень під прозорим соусом. Лісовики їли безшумно — ні хрускоту, ні плямкання, ні чвакання не було чути за столом. Текла вода, і цей звук надавав дійству природного ритму.
Джміль їв, заплющивши очі, — напевно, щоб краще розуміти. Щоб стати рівнею з лісовиками; Стократ часом здригався, придивляючись до його лиця: здалося, хлопчикові очі зашиті невидимою шовковою ниткою.
Зелень була солонувата й дивна, ні до, ні після Стократові не траплялося відчувати такого смаку. Потім подали рідку теплу кашу; затим знову зелень, але під білим соусом. Порції були крихітні: їх не їли, їх смакували.
Подали дивно приготовлений буряк. Стократ давно втратив апетит, він майже не торкався страв, різноманітно-дивних і не дуже смачних. Він дивився на обличчя.
Спочатку на них була глибока увага. Потім — тривога. Потім — напруга; потім сидячі почали погойдуватися, не бачачи одне одного, але відчуваючи. Здавалося, столи пливуть у неспокійному морі.
Їхнє дихання прискорилось. Після цього зробилося дуже важким, навіть голосним. Подавали м’ясо, городину, знову кашу, знову зелень, і ще щось, назви чого Стократ не знав. Люди навколо дихали в такт, а потім у дівчини зі світлими косами, що сиділа навпроти Стократа, випала з-під зашитих повік і прокотилась по щоці сльоза.
Смеркло. Бенкет тривав. Джміль, дуже блідий, ледве ворушив губами й дихав, як після довгого бігу.
А потім подали солодкий напій, і над столом наче прокотилася хвиля полегшення. Люди брали одне одного за руки, обнімалися, розгойдуючись, і дихання їхнє стало заспокоєне, глибоке, як у сплячих.
Стократ тихенько вибрався з-за стола й поклав руку Джмелеві на плече; хлопець розплющив очі, наче прокинувся.
— Нам пора, — сказав йому на вухо Стократ. — Якщо ми не повернемося до світанку, князь атакує, ти ж пам’ятаєш?
І вони подалися назад. Зійшов місяць, висвітливши ліс, і Стократ не міг позбутися думки, що Джміль іде уві сні. Він крокував, про щось думаючи, майже не торкаючись ногами глиці — здавалося, зараз злетить…
Потім запахло димом, і обидва прискорили ходу. Кінь заіржав — і попереду, за деревами, заіржали інші коні.
— Про що вони бенкетували? — тихо запитав Стократ.
— Не можу пояснити.
Стократ був неприємно вражений — йому здалося в першу мить, що хлопець загордився. Але Джміль повернув голову й подивився на нього щиро й безпорадно:
— Я думаю, що вони бенкетували про світло. Але в їхній мові немає слова «світло» й немає поняття «бачити». Мені здалося, це їх мучить…
Стократ розкрив рота, щоб повідомити йому важливе — але тут їм назустріч виїхали озброєні вершники, і Джміль, забувши про все, кинувся їм назустріч:
— Сховайте луки! Війни не буде! Стійте!
У вершнику, що їхав попереду, Стократ упізнав князя — і пішов швидше.
— Усе їхня клята Мова. Майстер складав послання від імені правителя, і вони вірили, що ви, ясновельможний, — та сама людина, з якою вони розмовляють. У їхньому розумінні людина, що володіє Мовою, — шляхетна й посідає високе становище.
— Клята Мова, — крізь зуби повторив князь.
Він стояв на пагорбі, тримаючи за вуздечку коня, й очі його були червоні від безсонної ночі. Джміль здивувався, як приємно дивитися на людину з незашитими живими очима.
— Радійте, що вони вас не вбили, ясновельможний, — сказав Стократ. — І тримайтесь якнайдалі від застави. Стріляють вони чудово.
Князь гмикнув. Перевів погляд на Джмеля.
— Хлопець, вважайте, врятував вас усіх, — заговорив Стократ, тепер упівголоса. — Від великої колотнечі. А може, і від смерті. Подумайте про це, ясновельможний.
Джміль опустив очі.
— Дім мовознавця твій, — холодно, відсторонено сказав князь. — Робота теж твоя. Але якщо брехатимеш у посланнях, що ти великий маг і спадкоємець Сонця на землі…
— Я забув, — Джміль заквапився. — Ось.
Він вийняв з кишені зім’ятий папірець, з одного боку якого ще рукою майстра було записано якийсь рецепт. А на другому боці Джміль вивів уламком олівця, що випадково загубився в сумці: «Буряки — 46 лев. Наг. Вирубки під річку, північ, три, п’ятдесят, і від горілого місця».
— Це що вони хочуть за вирубки. Ну й де рубати, — Джміль подав папір князеві, але той гидливо відсунувся:
— Нормально запиши, пером, на гарному аркуші, і віддай не мені, а Очам-і-Вухам… Ти, чужинцю, ідеш од нас чи ні?
— Іду, — сказав Стократ. — Сьогодні.
— Ну… ходи здоровий.
Князь скочив на коня, крикнув своїм людям, і вони помчали. Ополченці, стягнуті було до застави, пішли раніше: залишилися випалини та кинуте де-не-де сміття.
— Ти справді сьогодні йдеш? — запитав Джміль.
— Авжеж. Я й так у вас застряг.
Джміль не придумав, що сказати.
Вони йшли поруч. Кінь, якого ніхто не вів, тримався ззаду, наче прив’язаний; уже вкотре все, що сталося за минулі години, видалося Джмелеві марою. Сном.
— Виходить, вони тужать за світлом? — тихо запитав Стократ.
— Як можна тужити за тим, для чого навіть слова немає?
Мовчки пройшли кількадесят кроків.
— Вождь сказав, що серед їхньої молоді немає таких, як я, — зізнався Джміль. — Вождь сказав…
— Він просив тебе залишитися?
— Ні, але… — Джміль запнувся. — Так, просив. Але я ж не можу зашити собі очі, правда?
Кінь відстав, щоб поскубти трави на зеленому узбіччі. Джміль теж затримався, зірвав пишну волоть.
— Оце стрільник, він кислий, з його соку готують «швидко». Що більше соку ввіллєш, то швидший рух, про який смакуєш… Слухай, Стократе, іноді мені здається, що я починаю думати, як вони.
— «Солоний, як воля; солодкий, як ступінь; кислий, як рух; гіркий, як час?»
— Ти запам’ятав, так?
— Джмелю, — сказав Стократ. — Пообіцяй мені, що одразу ж візьмеш учня.
— Я? — Джміль вдивлявся, намагаючись побачити усмішку в очах або кутиках губ, але його супутник дивився серйозно. — Але я ж… сам поки що дурний, як я можу когось учити?!
— Просто пообіцяй, — Стократ, як і раніше, не всміхався. — Ну?
На повороті він зупинився, щоб востаннє подивитися вниз. Усі, хто бував у цих місцях, в один голос повторювали — немає нічого кращого за ліси рожевої сосни, особливо якщо дивитися згори, з Білої дороги.
Він дивився на тартак, на річку з пристанню. На розкидані в гаях будинки Правої й Лівої руки. На блискучі дахи Макухи. Там ледь чутно бив барабан — ховали нещасливого торговця Східця. І Джміль, імовірно, був на похороні, а де ж іще?
— Хоч би він устиг подорослішати, перш ніж усе почнеться, — сказав Стократ уголос.
Діти лісовиків зрештою прозріють. Перестануть зашивати собі очі, подивляться на світло; потім спробують сказати одне одному слово або намалювати картинку на гладенькій стіні. І тоді Мова вмре; умре високе мистецтво, здатне змусити людину ридати й сміятися, і почувати себе ближче до неба…
Мова, що виникла через непорозуміння. Мова, яка скоро стане непотрібна нікому.
— Бережи її, Джмелю, — сказав Стократ неголосно.
І пішов угору не озираючись.
IV
— Буде жаль, якщо Мова загине, — тихо сказала стара. — Ще жальчіше буде, якщо цей хлопець, Джміль, не встигне в житті зробити всього, на що здатний, до чого призначений. Але й Джміль не безсмертний. І Макусі не стояти вічно. І Населений Світ, якщо має початок, — коли-небудь закінчиться, Стократе.