Клуб Боягузів, стр. 7

Назар Жупанський підтвердив — він дозволив доньці сьогодні ввечері піти кудись із її приятелькою Софійкою. Навіть дзвонив попередньо її батькам і цікавився, чи ті в курсі справ. Звісно, що в курсі — Софійка навішала своїм такої самої локшини про забаву, як і було домовлено з подругою.

— Не втомилися? — запитала пані Люба своїх гостей.

— Ще наспимося, — відповіла за всіх Оксана. — Бачте, як все гарно складається — нові друзі з'являються після неприємностей.

— То правда, — погодилася пані Люба. — Але, хлопці й дівчата, найпізніше, коли ви мусите бути вдома, — двадцять друга нуль-нуль. Ми можемо вам довіряти?

— Аякже! — напустив на себе солідності Максим, і пані Люба з паном Назаром не змогли стримати сміху.

Аж тепер всі помітили — день добігав до вечора, і стрілки годинника наближалися до шостої. Швиденько випивши ще чаю, аби остаточно заспокоїти господиню, компанія нарешті вибралася з дому. І на вулиці всі раптом відчули, наскільки серйозними стали. Після висновків, зроблених Максимом, ця пригода вже перестала здаватися грою.

Куди їхати, Софійка пояснила. Всі п'ятеро сіли на трамвай, і Оля сказала вийти, щойно він виїхав з центру міста. Білан сам міг би тут, між цих вуличок, дуже просто і швидко заблукати. Тоді як Оля і Мавка орієнтувалися тут якщо не з заплющеними очима, то принаймні дуже впевнено.

Потрібний будинок виявився в самому кінці покрученої вулички, вкритої вже не бруківкою, а старим порепаним асфальтом. Це була триповерхова кам'яниця, входом до якої слугував один під'їзд, обладнаний на диво новими металевими дверима з кодовим замком. Смикнувши за ручку і переконавшись, що зачинено, Оля впевнено натиснула потрібні кнопки. Клацнуло, двері піддалися і дівчинка боязко ступила в тьмяну середину, де відгонило котами.

— Добре, що тепер ми всі знаємо це місце, — зазначив Максим. — Лишайтеся тут. В разі чого... Словом, краще не загадувати, але, Денисе, ти знаєш, як діяти в разі чого.

— Будь спок, боягузе новоспечений, — Черненко всіляко намагався зберігати спокій, хоча зовнішній вигляд цього будинку і нутрощі під'їзду наганяли на нього тривогу. — Давай, повертайся сміливим.

Зібравшись з духом, Білан теж переступив поріг будинку. Невідомо для чого причинив за собою двері, дочекавшись, поки клацнув замок. Усе, дороги назад нема. Треба рухатися тільки вперед, аби справді ніхто не здумав вважати його боягузом.

Хоча, правду кажучи, опинившись у цьому моторошному під'їзді не менш страхітливого будинку, Максим Білан признався собі — він справді починає боятися. І це правильно — він же зібрався вступати до Клубу Боягузів.

Глава 11

Темний коридор

— Де ти там? — почулося згори. — Йди за мною, тільки обережно...

Максим, скрадаючись, піднявся кам'яними сходами на другий поверх. Перший і третій, як він помітив, все ж освітлювалися тьмяними лампочками. А тут, на другому, не світилося нічого. Більше того — тут були тільки одні двері. Видно, відчувши його подив, Оля пошепки пояснила:

— У старих будинках мешканці займали по одному поверху. Квартири досить великі та просторі. Потім, коли помінялася влада, сюди напхали народу і зробили комуналки. Тепер бізнесмени їх розселяють. Бачив двері? Хтось усе це викуповує потроху...

— Учитель ваш? — тихенько гмикнув Максим.

— Я тобі про будинок кажу. Сама тут уперше. Хто він такий — не знаю.

— Давай знайомитися.

Білан провів рукою по одвірку, шукаючи кнопку дзвінка. Та пальці наткнулися лише на те місце, де вона колись була. Завагавшись на мить, хлопець кілька разів стукнув кісточками пальців у старі двері. Усередені було тихо. Він постукав сильніше, а тоді взявся за металеву ручку і повернув її.

Вона піддалася. Двері з рипом прочинилися.

Не сподіваючись на таке, Оля, зойкнувши, відсахнулася. Якби Максим прийшов у таке місце сам, він теж би злякався і, правду кажучи, не пішов би далі. Але поруч із дівчинкою він мусив здаватися сміливим. Тому ступив до помешкання першим. Оля посунула за ним, автоматично причинивши двері.

Навіть якби Максим хотів роздивитися, що тут таке, все одно не зміг би. Всередині було темно, лиш десь попереду на стіні стрибали відблиски незрозумілого походження. Розвівши руки в сторони, хлопець торкнувся стіни кінчиками пальців правої руки. Торкнутися стіни з лівого боку він зміг, лише посунувши на два кроки ліворуч. Передпокій у цій старій кімнаті був не величезним, проте досить просторим.

Перед тим, як рухатися далі, назустріч відблискам, хлопець легенько відсторонив Олю, підійшов до вхідних дверей. Очі ще не звикли до темряви, він далі вивчав обстановку навпомацки.

Пальці намацали автоматичний замок. Отже, зробив висновок Максим, при бажанні тут можна зачинитися зсередини. Одначе двері залишили відкритими. Отже, той, хто тут є, ким би він не був, чекає на гостя. І, очевидно, нічого справді страшного в цьому Клубі Боягузів із ними не станеться — інакше двері б тут зачинилися за ними наглухо.

Заспокоївши самого себе такими висновками, Білан, знову відсторонивши Олю, обережно рушив уперед, тримаючись за стіну правою рукою. Раптом стіна скінчилася, а хлопець, зробивши наступний крок, вийшов просто в інший коридор. Відразу стало зрозуміло, що тут відблискує.

Вздовж стін по всій довжині темного коридору горіли свічечки.

Вони не були достатньо яскравими та великими, аби освітлювати все приміщення. Їх вистачало лише на те, аби створити ілюзію світлої стежки. Шляху, який веде до нового життя — інакше Максим це не сприйняв. Придумано дотепно та з певним розрахунком, нічого не скажеш.

Тут же згадалася Дорога з Жовтої Цегли, з якої не можна звертати і яка приведе всіх мандрівників до Смарагдового Міста. Чи до Країни Оз [2] — що кому більше подобається. У будь-якому разі наприкінці шляху чекав чарівник, який виконає всі ваші бажання. Серед яких — зробити сміливим Лева-боягуза.

Освітлений свічками коридор завершувався причиненими дверима. Мабуть, вони вели до великої кімнати.

— Це ти? — прозвучало раптом у тиші. Голос луною відбився від стелі, і по тілу Білана зрадницьки побігли мурашки. Він хотів відповісти, та вчасно зупинився. Запитання повторилося, і Оля, зрозумівши, що треба робити, озвалася:

— Так... Я прийшла...

— Ти боїшся? Тобі страшно?

— Т-так, — дівчина не грала, їй справді було не по собі.

— Тоді ти прийшла, куди слід. Тут ти перестанеш боятися. Йди сміливо, роби перші кроки до сміливого життя! Вперед! Я чекаю на тебе!

Голос звучав рівно і вочевидь був записаний на магнітофонну плівку. Все це дедалі більше нагадувало Біланові ту казку про чарівника Ґудвіна. Але одне діло — читати. Навіть коли перед тобою розігрують циркову виставу у спеціально призначеному для цього місці — теж нічого. Все, що відбувалося тут і тепер, попри всю надуманість та бутафорію, було справжнім.

Придумав це все зовсім не добрий дядечко. Саме це і лякало.

Максим пропустив Олю вперед, а сам пішов за нею, буквально дихаючи їй у потилицю. Мабуть, це трошки заспокоювало її — рухалася дівчинка впевненіше. Перетнувши напівтемний коридор, вона простягнула руки і штовхнула двері.

Вони легко подалися.

Максима і Олю враз засліпило яскраве світло.

Глава 12

Учитель

Світила потужна лампа, встановлена біля стіни і спрямована просто на двері.

Більше жодного світла тут не було. Якби ця лампа горіла тут від самого початку, її світло пробивалося б крізь щілину між дверима та підлогою. Отже, дійшов висновку Максим, її засвітили, щойно гості прочинили двері.

Далі події почали розвиватися швидко і зовсім не за планом, передбаченим мешканцем цієї дивної квартири.

— Чому ти не сама? — роздратовано крикнув чоловічий голос, тепер уже не з магнітофонних динаміків, а цілком нормальний, навіть трошки шепелявий.

Яскраве світло згасло, на якусь мить зануривши гостей у темряву. Та майже відразу під стелею засвітилася звичайна лампочка, і коли в очах перестало блимати, Білан нарешті роздивися того, хто називав себе вчителем.