Полонені Барсової ущелини, стр. 88

В ці дні з Півночі прийшов поїзд і зупинився біля єреванського вокзалу. Вагони до стелі були набиті борошном і шоколадом. Поїзд розвантажили, продукти перевезли на підводах в центральний склад. Коли працівники складу вивантажили все і розійшлися по домівках, вони, звичайно, сподівались, що їм теж дещо перепаде, і цю радісну звістку принесли своїм сім’ям.

Цілий день голодні люди працювали на складі, і запах шоколаду паморочив їм голови. Дехто, може, й думав хоч по шматочку взяти для дітей. Хіба помітять? Але навіть у цих ще не письменних людей революція виховала високу свідомість. «Як можна?.. З якою совістю ти понесеш своїм дітям шоколад, коли інші діти вмирають з голоду?..»

В серцях працівників складу відбувалася жорстока боротьба, але край їй поклав народний комісар продовольства, який приїхав у склад.

Він обійшов усі приміщення й лишився задоволений. Запах шоколаду і його роздратував, — адже комісар одержував тоді пайок не більший, ніж рядовий робітник. «Товаришу комісар, ви б хоч шматочок з’їли», — запропонував йому завскладом.

Але комісар відмовився. Він попросив скликати працівників складу і сказав їм: «Товариші, зараз наша країна — це країна сиріт. Я приїхав, щоб особисто попросити вас берегти цей шоколад: Радянська Росія прислала його для наших сиріт…»

Сказав і поїхав. І ніхто з сорока семи чоловік не доторкнувся до шоколаду. «Хіба можна об’їдати сиріт?» — казали працівники складу.

Бачите тепер, що чесну людину не зіпсує ніяка посада.

Розділ двадцять шостий

Про те, що пи ш е знатний мисливець Борода Асатур своїм айгедзорським друзям

Вогники серед скель, які побачив Паруйр, коли проїжджав уночі повз Барсову ущелину, не давали йому спокою. Вони невідступно виникали перед ним, то яскраво спалахуючи, то гублячись у темряві, ніби падаючі зірки. Інстинкт підказував Паруйру, що тут щось криється, але думки були невиразні, плутались, розв’язати цю загадку він не міг.

І все ж одного разу вночі, коли Паруйр неспокійно перевертався в постелі, йому раптом спало на думку: «Коли зникли діти? Сьомого листопада. А коли промчав потік? Двадцять п’ятого… Як же могли потрапити в нього діти через вісімнадцять днів після того, як вони зникли?..»

Від цієї думки серце Паруйра тривожно забилося. «Невже справді, Саркіс…»

— Жінко, вставай! — вигукнув він і засвітив світло.

— Ти що, здурів, чоловіче? — розсердилась дружина.

— Здурієш… Ось скажу зараз — здурієш і ти. Син наш не втопився!

І Паруйр схвильовано розповів дружині про свої міркування цієї ночі. Втрачені надії знову ожили в серцях подружжя, і вони всю ніч не спали, захоплено будуючи різні здогадки. А вранці, ледь засіріло, Паруйр розповів про все сусідам. Скоро матері й батьки зниклих дітей зібралися на нараду.

Не любив Арам комірника, не вважав його за серйозну людину, а тому, не вислухавши Паруйра як слід, не подумавши, різко кинув:

— Теж сказав!.. А може, потік і сьомого промчав? Звідки ти знаєш?..

І Арам пішов. Не міг він дивитися в облудливі очі Паруйра.

Почалися суперечки, розпитування, проте ніхто не міг сказати точно, чи промчав сьомого листопада з Барсової ущелини потік. Це ж так далеко від села, та й місце пустинне…

І так же швидко, як з’явилась, розвіялась нова надія. Дуже незаперечні були факти: адже, що не кажи, а речі знайдено в руслі потоку. Великою загадкою лишалося тільки те, що це сталося через багато днів після зникнення дітей.

Не встиг Арам обміркувати все, як прибув лист від старого мисливця — Бороди Асатура.

Лист діда Асатура по-новому висвітлював чутки, які поширював Паруйр.

Схвильований новими подіями, Арам вийшов з дому й заспішив до свого друга Аршака.

— Аршак, ми з тобою шукали дітей нижче від головної дороги, а вище, ти не знаєш, ніхто не шукав? — запитав він.

— Ні. Навіщо шукати, коли вже все ясно було… — сумно відповів Аршак.

— Ясно то ясно, але було б непогано подивитись і вгорі. Оскільки жодного тіла не знайдено, ми можемо ще сподіватися…

— Ех! — махнув рукою Аршак. — Якби були живі, то вже подали б голос… Ні; даремно де… Знайшли ж ми одяг у руслі потоку.

— Одяг? Як же міг потік зняти з них одяг? — повторив Арам слова діда Асатура. — Ходімо, кажу… Послухай мене.

Аршак погодився. Сівши иа коней, вони спустилися до гирла потоку. Тут припнули коней до кущів; Арам і Аршак знову пішли по слідах, залишених потоком, але тепер уже не вниз, а вгору від дороги, до країв кряжів, за якими вдалині було видно руді скелі Барсової ущелини. Дорогою вони натрапляли на гілки, винесені з ущелини водою.

— Звідки б їм узятися, цим гілкам? Адже вода через ліс не пробігає. Раніше ми тут ніколи не бачили гілок… — вголос міркував Арам.

І ось, нарешті, він знайшов те, чого, здавалося, шукав, і розхвилювався. Це була соснова гілка, залишена потоком на одному з його берегів.

— Вони були в Барсовій ущелині, наші діти!.. — вигукнув Арам, узявши в руку гілку.

— Чому ти так думаєш?

— Гілка обрізана ножем. Певно, Асо різав, бо в наших дітей ножів немає.

— Е… Ще гілка! — безнадійно махнув рукою Аршак.

Загартований у мисливських пригодах і походах, Арам не належав до тих, хто швидко розчаровується. Він вперто продовжував свої розшуки.