Полонені Барсової ущелини, стр. 64

Поступово заспокоївшись, хлопці прикрили попелом ще тепле вогнище і знову якийсь час постояли, напружуючи слух.

— Чи не вийти нам на розвідку? — пошепки запитав Ашот і глянув на Асо — на кого ж він ще міг розраховувати в цей страшний час?..

— Ходім. Пошукаємо сліди, — погодився Асо, глянувши на кінець свого списа.

Вони обережно прочинили двері і з порога оглянули все навколо, — скелясту стіну проти печери й кучеряві кущі під нею, — потім, набравшись сміливості, вийшли.

Високо піднявши списи, хлопці ступили кілька кроків уперед і оглянулись. За ними йшли всі мешканці печери, теж озброєні списами.

Ашот суворо глянув на товаришів, і Шушик з Саркісом неохоче повернулися до вогнища. Гагік, високо піднявши сокиру, виступив наперед.

— Нас пограбувала людина! — раптом вигукнув він, показуючи на сніг.

І справді, сліди були такі, наче босий чоловік пройшов по стежці.

— Приготувати зброю! — крикнув Ашот.

Пройшовши кілька кроків, він нахилився над свіжими слідами, уважно придивився до них і твердо сказав:

— Ведмідь…

Усі інстинктивно відступили назад, повернулись до печери й зупинились біля дверей, готові в першу-ліпшу хвилину заховатися за ними.

— Напевно, п’яний, бідолаха. Виноградний сік бродить у животі і паморочить йому голову, — прошепотів Гагік, клацаючи зубами. — Ой, як холодно!..

Асо розумів, від чого стало так холодно Гагіку, але змовчав. «Ех, — подумав він, — не всі ж люди сміливі!..»

— Піду зігріюсь, — сказав Гагік і зайшов у печеру. Що там таке? — з тривогою запитала Шушик.

— Нічого, дрібниці.

— Що?

— Та нічого… Ведмідь… Якийсь боязкий ведмідь. Пожер наші запаси і втік.

— Що ж він тепер будете робити?

— Уб’ємо його!

І Гагік, набравши войовничого вигляду, глянув на дівчину, що зіщулилася ввід страху, і додав: — Не дамо ж ми йому перетравлювати украдене!..

Він сказав це з таким безтурботним виглядом, наче йшлося не про звіра, а про ягня.

— А як же ви вб’єте ведмедя? — наївно поцікавилася Шушик.

— Як? Так, як завжди: вдаримо сокирою по голові, і все…

В печеру зайшли Ашот і Асо. Вони підкинули в вогнище дров і сіли навпочіпки.

— Через тебе всі голодні, — вигукнув Саркіс на Ашота. — Чому ти нікого не залишив у печері?

Саркіс був правий, але Ашот не міг з ним погодитись. Гордощі заважали йому визнати свою помилку.

— А ти не кисни! — вибухнув він гнівом.

— Ти… ти… ти!.. — кричав Саркіс, бризкаючи слиною.

Ашот ледве стримувався. Здавалося, ось-ось він замахнеться і вдарить товариша. «Ясно, нерви не витримали в хлопця». — подумав Ашот і, шукаючи якоїсь причини, щоб змінити розмову, сказав:

— Може, вийдемо, Асо? Пошукаємо їжі. А захиститися віл ведмедя можна головешками.

Вони взяли по головешці і вийшли з печери.

Саркіс схопився. Очі його спалахнули. Він хотів ще щось сказати, але махнув рукою і знову сів. Хлопець взагалі сьогодні 6ув якийсь дивний, роздратований і дивився на всіх неспокійним поглядом.

Що з ним? Злякався, чи що?

Саркіс і ІІІушик лишилися в печері. Для безпечності двері підперли важкими колодами, у вогнище підкинули дров.

Надворі Ашот сказав:

— Якщо ведмідь випив стільки молодого вина, він сп’янів…

З сокирою в одній руці, з головешкою в другій, Ашот рушив по слідах ведмедя. Асо і Гагік не відставали від нього.

Вийшовши з «коридора», звір повернув праворуч і попрямував у скелі. В одному місці серед кущів він, очевидно, валявся, як іноді валяються на вулиці п’яні люди. А за кілька кроків звідси знову лежав, але вже на снігу. Ашот мовчки показував товаришам на сліди і постукував себе пальцем по лобі: «У ведмедя тут не все гаразд».

І в хлопця виникла смілива думка — знайти звіра в лігві і вбити, вдаривши обухом по голові!.. Оце діло! Толі вже їм ні зима, ні сніг не будуть страшні — живи собі спокійно до весни!

Ця думка так захопила Ашота, здалася йому такою реальною, що його страх почав потроху переростати у відвагу. І як тільки десь чувся шелест, Ашот зараз же насторожувався — не від страху, а від бажання знищити ворога…

Хлопці піднялися на верхній схил гори. Тут сліди ведмедя перевалили через пасмо і вели кудись до хребтів, що закривали ущелину зі сходу.

— Втік з ущелини! — вирішив Ашот. — Хіба він залишиться тут, відчуваючи людину?

Ашот справді був певен, що ведмідь зник зовсім, і відмовився переслідувати його. Ні з чим повернулися хлопці в печену, але на всякий випадок вирішили вжити деяких запобіжних заходів. Швиденько спорудили в коридорі дві високі барикади з каміння. Проте, закінчивши роботу, зрозуміли, що для ведмедя такі барикади не можуть бути перешкодою. Тоді хлопці надумали поставити «сторожів» перед кожною барикадою. Напхали сорочки травою, в розчепірені рукави встромили палиці, на голови опудалам наділи ковпак Асо і шапку Саркіса. Здалеку справді могло здатися, що два чоловіки — один у курдському ковпаку, другий у суконній шапці — пильно оглядають усе навколо.

Темний вечір спустився над ущелиною. Сумні й стомлені сиділи хлопці: скільки каміння їм довелося переносити! Тільки Саркіс не брав участі в цій важкій роботі. Він то лежав біля вогнища і тихо стогнав, то схоплювався і диким поглядом озирався навколо себе. Що з ним сталося?

Розділ четвертий

Про те, чому самітник повинен був протоптати своїми «святими» ногами ще одну стежку

Крізь щілини ветхих дверей пробивалося світло. Починався тридцять восьмий день полону наших героїв. Вони прокинулись і сумно подивились на згасле вогнище.

Як добре було вчора! В кутку печери ще зберігалась купка «курочок» Гагіка, їв глиняному глечику бродив пахучий виноградний сік, наче ждав, що його скоро покуштують.

Усього цього сьогодні не стало. Не було і грон барвистого, як райдуга, винограду. Якась безжальна істота позбавила мандрівників усього того, що було зібрано на зиму. Куди тепер іти? Що шукати? Хлопцям здавалося, що в Барсовій ущелині вже ніякої їжі не знайдеш. І вони сиділи похнюпившись. Не хотілося нічого робити, навіть розпалювати вогнище. В одному кутку лежала глина, принесена для спорудження печі, їв другому — лоза для кошиків. А перед ними знову стояв голод, знову треба було думати про їжу.

— Ходім пошукаємо «курочок», що тоді повтікали, — запропонував Гагік.

— Можна спробувати, — погодився Ашот. — Далеко полетіти вони не могли. Сховалися де-небудь поблизу.

— А ведмідь? А барс? — запитала Шушик.

— Ведмідь покинув ущелину, і барса давно не видно. Мабуть, він теж зник, — зовні спокійно відповів Ашот і, вставши, розібрав кам’яну барикаду біля дверей.

Він обережно висунув з печери голову. День був ясний, холодний. На вершинах барикад стояли пильні «сторожі». Ашот подивився на них і гірко посміхнувся. Потім разом з Асо вийшов з печери. Як досвідчені мисливці, хлопці навшпиньках обійшли все навкруги і, не помітивши ніяких слідів, нічого підозрілого, повернулися, щоб заспокоїти товаришів.

— Здається, все гаразд, — впевнено-сказав Ашот. — Дим вогнища всіх звірів налякав. І вони повтікали… Ходім!..

— А мені дайте спокій, — раптом спалахнув Саркіс. — Годі!..

Він сів. У напівтемряві очі хлопця неприродно блищали, а велика голова погойдувалась на тонкій шиї.

— Що з тобою? — здивовано запитав Ашот.

— Нічого… Дай спокійно вмерти! — І Саркіс з такою рішучістю витягнувся на своєму ложі, що ніякі вмовляння не змусили б його підвестися.

Гагік постукав себе пальцем по лобі, мовляв, чи не з глузду з’їхав?

Ашот здивовано знизав плечима. Несподівана зміна в поведінці Саркіса примусила його серйозно замислитись: чи знову показує свій характер, чи тут щось інше?.. Він встав, збираючись вийти.

— Ходімо!

Всі підвелися, тільки Саркіс не зрушив з місця.

— Дайте мені спокій! — закричав він знову, хоч його ніхто не чіпав.