Полонені Барсової ущелини, стр. 60

— Хай тут лежить, — сказав він задоволено.

— Почекай, Асо, ти нічого не розумієш у господарстві, — запротестував Гагік. — Виноград не складають купою — так він за день зіпсується. Треба розвісити.

З усіх присутніх тут хіба що пастух не знав, як зберігати виноград. Інші ж виросли на виноградниках, і це було для них звичайнісінькою справою.

Взявши кілька тоненьких гілочок, хлопці зрізали в них бокові паростки і на криві сучки, що лишились після зрізування, повісили грона винограду. Гілочки з гронами повісили на кілочки, заздалегідь забиті в стіну печери, і печера стала схожою на справжній маран [24].

Гагік відступив кілька кроків назад і, взявшись руками в боки, замилувався: великі кетяги мінилися всіма барвами. «Дурнями ж ми будемо, коли кинемо стільки винограду й підемо в село», — подумав він.

Однак радість його була короткою. Трохи пізніше, вставши, щоб дістати для Шушик кілька кетягів, він помітив, що виноград пустив сік.

— Ой, щоб мене гедзь укусив! — вигукнув хлопець. — Виноград примерз і почав псуватися — тече!..

— Так, здається, тріскається — шкіра підмерзла, — підтвердив Ашот. — Шкода, не вдасться зберегти. Що ж нам робити?

Настрій зразу підупав: і продукт є, а зберегти не можна!

— У моєму черепку виникла геніальна думка! — оголосив Гагік. — Надушимо виноградного соку, наллємо в горшки і поставимо в холодне місце. У нас буде глюкоза, тобто сила, яка розчищає сніг. Пий і берись за лопату!..

Не можна сказати, щоб пропозиція Гагіка була неслушною. Проте хлопці, та й сам Гагік, з жалем душили, м’яли чудові грона. Просто шкода було, власними руками знищувати таку красу.

Через два дні Гагік зробив ще дві глиняні посудини — якісь глибокі горщики з широкими шийками і порівняно вузькою середньою частиною. Інакше в нього не виходило.

— Що зробиш — верстата нема, інструментів нема… — скаржився гончар-самоучка.

За його пропозицією сік перелили в ці нові, добре випалені посудини.

— Ай-ай-ай! І вино тепер у нас є! Не життя, а рай, про який говорили наші діди. І виявляється, що рай тут, у Барсовій ущелині! — захоплено говорив Гагік. — Їж шашлик, запивай вином. Хіба тільки той, хто втратив розум, може повернутися тепер у село… Ашот! Цей карас треба відставити далі від вогню, хай сік залишиться солодким, його як глюкозу будем пити. А другий підсунь ближче: сік почне бродити, стане вином, і ми будемо рятуватися від холоду…

Так і зробили.

Ні, життя, здається, поліпшується, і зима в Барсовій ущелині зовсім не така страшна, як думалось раніше.

Одне тільки часом псувало настрій нашим героям: з усього було видно, що барс не пішов з ущелини.

Якось Асо знайшов свіжі кістки кози — її недавно розірвав звір. Про цей випадок пастух розповів тільки Ашоту, і обидва вирішили, що мир і спокій — це тимчасове явище.

Розділ двадцять п’ятий

Про те, як неживі кажана воскресли й полетіла

Минуло ще кілька днів, сонячних, безхмарних. Але сонце вже гріло мало — зима брала своє.

Наші герої сумно поглядали на Диявольську стежку. Там не видно було навіть каміння: все засипав сніг! Значить, треба продовжувати заготівлю на зиму…

Хлопці вирубали майже весь дубняк, пожалівши тільки старий горіх.

Рубати дрова тепер було легше. Правда, якщо в кузні на великому точилі можна було нагострити сокиру за півгодини, то Саркіс витрачав на це цілий день, ще й частину ранку. Він так старанно тер тупу сокиру об гладенький базальт, що руки німіли. Зате після його зусиль з сокири аж іскри сипались на сонці. А коли вдариш нею по дереву — насилу витягнеш назад. Саркіс був дуже задоволений наслідками своєї праці.

Готові поліна складали в кутку печери.

— Тепер вони висохнуть і добре горітимуть, — бадьоро сказав Ашот. — А з частини полін зробимо кожному тахту.

— Почекай, Ашот, у нас є важливіші справи, — заперечив Гагік. — Навіщо тобі тахта? Чим наші постелі погані?

Але Ашот наполягав на своєму. Шушик мовчки слухала їхню суперечку.

— Ти знову на свого ішака сів? — насупившись за питав Гагік. — Не забувай, що тут колектив, і, будь ласка, прислухайся до його думки. А то знову можемо переобрати… Забув?

Ашот почервонів. Про такий випадок йому нагадали вперше.

— Добре, — погодився він. — Скажіть самі, що в першу чергу ми повинні робити.

— Отож-бо!.. Ми збираємось тут зимувати. Потрібне нам світло у цій темній печері? Потрібне.

— Світло? Дурниці, скіпки я нароблю, — сказав Асо.

Пастух сидів біля вогню і гострив об гладенький камінь свій ножик. А коло нього лежала купа янтарних скіпок з соснових гілок.

— Тоді послухайте мою пропозицію, — почав Гагік. — Принесіть глини, і я для кожного зроблю чашку й тарілку. Годі нам, як наші прапрадіди, з однієї миски їсти.

З смолоскипами в руках усі рушили до глиняних ям.

— Ось уже місяць, як ми сліпнемо й задихаємось від диму, — сказала дорогою Шушик. — Чому ніхто з вас не подумає, що треба скласти якусь грубку?

— Що зробиш, кожного дня щось нове трапляється, — виправдовувався Ашот. — Але тепер ми неодмінно це зробимо. Хлопці, беріть по великому вальку глини…

Так юні мандрівники готувалися зустріти довгу зиму. Та випадок порушив їх спокій.

Якось повертаючись увечері додому, вони застали двері в печеру відчиненими.

— Що це? Хто міг сюди зайти? — стурбувався Ашот.

— І добре, що двері відчинені, — сказав Гагік, — провітрили принаймні приміщення. А то у мене від цих винних випарів голова паморочиться!..

Та чи до жартів було зараз? Хлопці обережно зайшли в печеру і зупинились вражені. Глечик з соком був перекинутий, в’язки винограду зірвані, в печері панувало безладдя. Якісь невідомі істоти поїли весь виноград, усі запаси кажанів і запили їх вином.

Хлопці були ошелешені. За одну мить зник рай, змальований Гагіком, розвіялись, як дим, усі надії. Виснажені, обірвані полонені Барсової ущелини опинились віч-на-віч з суворою зимою, голодною, холодною…

— Це барс?.. — пошепки запитав Гагік.

— Барс не вип’є соку, не з’їсть винограду, — задумливо сказав Ашот.

Мов скам’янілі стояли юні мандрівники посеред своєї спустошеної печери і гірко думали: хто ж, хто так жорстоко ворогує з ними?..

Кінець другої частини

Полонені Барсової ущелини - im_047.png

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Полонені Барсової ущелини - im_048.png

Розділ перший

Про те, як у горах блукав козел з шапкою на голові

На хребтах Малого Кавказу лютувала хурделиця, а на південних схилах гір, в ущелинах і міжгір’ях, що спускалися в Араратську долину, була відлига, сніг розтавав і брудними потоками збігав в Аракс.

Дикі кози й барани перейшли з холодних вершин у привітні низини, ближче до сіл. Коли б мисливець Арам, шукаючи любимого сина, не поїхав на Далекий Схід, він, як завжди, вилазив би вранці на плаский дах свого будинку і дивився б на диких кіз, що гордо стояли на вершині пагорка край села.

Гнані негодою, тварини спускалися з плоскогір’їв у долини і, шукаючи їжу, рили копитцями колгоспні озимі поля. Вони збиралися і на колишніх кладовищах, вилизуючи стародавні плити, які пастух Авдал посипав сіллю для овець. Перекочували вниз і паслися на просторих схилах гір — колгоспному пасовиську. Пустотливим і неспокійним козам скрізь тісно. Вони тікають з улоговин вище, залазять на скелі і часом зустрічаються тут із своїми дикими родичами. А буває й навпаки: дикі кози або гірські барани — муфлони, чимось налякані, цілою отарою вриваються в колгоспну череду і, збудораживши її, знову стрімголов тікають у гори. Шалено гавкаючи, кидаються за ними вівчарки, але куди там — за муфлонами і арабський жеребець не вженеться.

вернуться

24

Маран — льох, де зберігають вино й фрукти (вірм.).