Полонені Барсової ущелини, стр. 53

Напередодні увечері, коли товариші вже спали, Асо приніс багато винограду й видавив з нього сік. Але вранці ніхто до нього й не доторкнувся. Вирішили випити сік перед самим виходом у дорогу додому, а порожній посуд взяти в село — на пам’ять про печерне життя.

— А зброю первісної людини? — запитав Гагік.

— Хіба ви не повернетесь? — промовила Шушик і завмерла.

— Ні, прийдемо по вас. Вип’ємо виноградного соку і вас заберемо. А зараз захопимо все, що зможемо, — сказав Ашот.

Хлопці взяли зброю і, веселі, рушили на Диявольську стежку. Та скоро їм довелось розчаруватись. Стежка, вчора майже розчищена, сьогодні була покрита товстим шаром гладенького льоду.

У хлопців опустилися руки. Удар був такий важкий, що вони з хвилину стояли, мов скам’янілі. От тобі й маєш! Знову непередбачена перешкода. Знову треба було починати боротьбу з новим, ще впертішим ворогом. І хлопці, розлютовані невдачею, почали наступ на лід, який скував стежку.

— Бий, Гагік, бий дужче!..

Але де взятися силі в тоненьких руках Гагіка, щоб підняти важку кам’яну сокиру і обрушити її на ці крижані помости?..

Змінюючи один одного, хлопці дійшли до того місця, де над стежкою звисали з скелі вже не крижини, а цілі намерзлі стовпи — мертві водяні струмки…

Хлопці стомились і припинили роботу.

— Чого ви зажурились? А оці штуки — для чого ж ми їх робили? — крикнув Ашот і, напружуючи сили, почав бити кам’яним молотом по замерзлому стовпу. З дзенькотом скочувались у провалля прозорі крижини. А Гагік, підвівши голову до неба, скрушно промовив:

— Щось сьогодні сонце на місці стоїть, хай йому грець!

— А ти не поглядай так часто на сонце — очі зіпсуєш, — кинув Ашот.

Нарешті опівдні Гагік поставив свій молот ручкою вгору на середині стежки й запитав Ашота:

— Бачиш, як тінь скоротилась? Не час обідати?

— Бачу, бачу! — посміхнувся той і, витираючи піт, крикнув униз: — Гей, Саркіс, принеси щось попоїсти!..

— Оце слова! А то — бий та бий!.. Вуха глухнуть від таких грубих слів!..

З ранку до вечора працювали Ашот, Гагік і Асо на стежці, і їхні обличчя то спалахували надією, то темніли від розпачу.

Прийшовши на роботу наступного дня, вони побачили, що вся їхня вчорашня праця загинула марно. Вода, збігаючи з гір, залила вночі стежку, і лід знову закрив дорогу.

Довелось перехитрити підступні сили природи.

Звечора хлопці поприносили з собою гілля й розкидали його на стежці. Вода, підмерзаючи, міцно скувала гілки, й утворилась доріжка, на якій уже ніяк не посковзнешся. Нею мандрівники дісталися до тієї розколини, через яку боязко перестрибували, коли вступали в Барсову ущелину. Зараз її краї обледеніли, і тому стрибати було рисковано. Довелось принести два довгих дрючки і перекинути їх через розколину, а зверху накласти гілля. Вийшов місток, кінці якого мали вночі примерзнути до країв скель.

Справа посувалась уперед нібито непогано. Але виникла нова дуже серйозна перешкода. Збігаючи з гір, вода наповнювала тунель і поступово замерзала.

— Ну, тепер нам кінець, — вигукнув Гагік. — Повернемося в печеру самітника й будемо там мерзнути до весни…

Ашот роздратовано глянув на Гагіка:

— Якщо сам пасуєш перед труднощами, то хоч інших не підбивай до цього!.. — І далі додав м’якше: — Ти думаєш, легко нам буде витримати січневі морози?.. Беріть молоти й почнемо! До вечора проб’ємо тунель!.. Ну, орли, взялись!..

Знову закипіла робота. А де праця, там і надія — надія на визволення, яке примхлива природа так безжалісно відтягала від наших героїв. Але тепер мандрівники сподівалися, що днів через два, нарешті, виберуться з Барсової ущелини. Адже, здавалось, нічого іншого не було в них на перешкоді…

Удень хлопці завзято розбивали лід, а ввечері збиралися біля вогнища в печері, читали підручники, обмірковували дальші свої плани. В такі хвилини найчастіше під склепінням печери лунала щира пісня Асо:

Одного вечора Асо приготував друзям подарунок. Він написав вугіллям на корі дерева останню вивчену ним літеру вірменського алфавіту і на радощах заспівав власну пісню, присвячену своїй учительці:

— Тільки я не чув ніжного співу твоєї сестриці, — не втримався Гагік.

Але тепер пастух уже не соромився ні оплесків, ні вигуків. Він так зріднився з товаришами, з Шушик, що почував себе вільно й легко в їхньому товаристві.

Розділ дев'ятнадцятий

Про те, якою близькою і якою далекою була воля…

Опівдні погода різко змінилася. З заходу набігли, закривши небо, чорні хмари. Зірвався вітер. Стало темно.

Спітнілих, стомлених хлопців вітер мало не скидав з вузької стежки.

— Як ти вважаєш, Асо, чи не нанесе цей вітер снігу? — тривожно запитав Ашот.

— Так, вночі випаде сніг, — винувато сказав Асо.

У Ашота опустилися руки. Невже стежка, яку вони з такими труднощами розчистили, знову буде заметена?..

Підійшов Гагік. Він ходив до Саркіса допомагати йому перенести в печеру зібраний виноград.

— Ну, чого ви насупились? — запитав він.

— Сніг буде, — похмуро відповів Ашот. — Давайте-но, поки не стемніло, пройдемо ще кілька кроків. Ти заміряв, Гагік, скільки ми розчистили зранку?

— Чотирнадцять метрів шість сантиметрів і два міліметри…

Хлопці знову взялися до роботи.

— Хто знає, може, на наше щастя, Асо помилиться, — підбадьорював товаришів Ашот.

Пастух промовчав, йому не хотілося ще раз бути вісником біди. Але, як справжній син природи, він відчував, що скоро почнеться хуртовина.

І справді, дика гірська природа не дала хлопцям пройти й кількох кроків. Враз налетів вітер, і сніг сухими колючими голками вдарив в обличчя.

— У мене більш немає сил терпіти! Я будь-що повинен вийти звідси й привести допомогу з села, — заявив Ашот і, схопивши палицю, рішуче попрямував уперед. Він був так роздратований всіма невдачами, так повстав проти злих сил стихії, що, здавалось, ніщо вже не могло спинити його чи змінити це безглузде рішення.

— Стривай, не роби дурниць! — Гагік за полу притримав товариша.

— Ти ж знаєш, що, коли я не піду, ми на всю зиму залишимось тут! Починається справжня зима, цей сніг уже не розтане… Ні, я йду. А ви повертайтесь у печеру і ждіть. Через три-чотири години прийде допомога…

Впертість Ашота товариші добре знали. Якщо вже він (вирішив, то доб’ється свого, навіть коли б йому загрожувала смерть! Що ж, хай іде. Хто знає, може, він і пройде…

Диявольська стежка мала вигляд карниза, але сніг покрив її так, що зрівняв з поверхнею похилої скелі. Поки не вдарив мороз, цією похилою поверхнею можна було ще якось просуватися. Ноги Ашота хоч і провалювалися в сніг, та все ж відчували тверду опору. Але під снігом могли бути й тріщини. Крім того, стежка могла де-небудь і зовсім обриватися… Проте Ашот сміливо йшов уперед, промацуючи дорогу палицею і не відводячи погляду від скелі, що стрімко піднімалася вгору ліворуч від нього. Праворуч була прірва…