Полонені Барсової ущелини, стр. 41

Тепер вона теж раділа перевиборам. Дуже цікаву річ придумав цей Гагік! І вона побігла по білети. Повернувшись, дівчина нагнулась до Саркіса, щось прошепотіла йому, і вони почали підраховувати голоси.

— Асо… — шепотіла Шушик. — Загинай пальці, Саркіс. Загнув один? Ще «Асо», ще… Ой, три! — радісно здивована, скрикнула дівчина, але так тихо, щоб не почули товариші, які вдавали, ніби чимось зайняті. А насправді вони, наставивши вуха, напружено вслухались у шепіт, що долинав з кутка.

Нарешті Шушик встала й підійшла з білетами до товаришів. Вигляд у неї був урочистий, обличчя сяяло від задоволення. В блакитних очах дівчини світились теплі вогники, але разом з тим очі ховали легеньке глузування. «Пройшов!» — з впевненою гордістю подумав Ашот і тут же засміявся: «Радію так, ніби могло бути інакше!» Він зверхньо оглянув товаришів, йому кортіло швидше стати свідком власної перемоги.

А Шушик навмисне зволікала.

— Знаєте, що вийшло? — сказала вона, ледве стримуючи радість. — Дивно все сталося… Хоч, мабуть, не так дивно, як просто добре… Найбільше голосів дістав Асо. Тепер наш старший — Асо…

І Шушик пильно глянула на товаришів: яке враження справили на них її слова?

Саркіс тихо посміхався. Він, очевидно, був цілком задоволений. В чорних очах Гагіка блищали глузливі іскорки. Він святкував перемогу. Асо ахнув і почервонів по самісінькі вуха. Щоб приховати свою ніяковість, він одвернувся до Бойнаха. А Ашот просто скам’янів. Спершу він не повірив почутому.

— Як? Ви не помилились, коли рахували? — вигукнув він здивовано.

— Ні, ми підрахували правильно… Ось, глянь. Саркіс має один голос «за», чотири «проти», Шушик — п’ять «проти», — вона добродушно посміхнулась, — Гагік — п’ять «проти», Асо — два «проти» — із них один, я думаю, він сам. А Ашот… один «за» і чотири «проти», — ледве вимовила Шушик і легко зітхнула, ніби скинула з плечей важку ношу.

Ашот був вражений. Удар приголомшив його своєю несподіваністю. Оце маєш! А він вважав себе кращим ватажком, ніж Камо. Та й це ще не все. Ось Гагік повернувся до нього і, наче нічого не сталося, спокійно сказав:

— Ти мене не пожалів, Ашот, — (слово «боягуз» усе ще пекло йому серце), — а ми тебе жаліємо і тому не кажемо, хто ж цей один, що не наважився закреслити твоє ім’я…

Ашот зблід. Цей удар був ще важчий. Всі опустили голови, щоб не бачити розгубленості свого ватажка. Добре його жаліє Гагік!.. Хіба може бути прозоріший натяк?..

Асо встав і, сказавши, що йому треба вирубати гілляку для лука, пішов у кущі. «Керівник!.. Який я керівник? Глузують вони, — думав хлопець. — Ой, як не гаразд вийшло». Якби знати, що ніхто не проголосує за Ашота, Асо, звісно, віддав би йому свій голос. Соромно, дуже соромно! На місці Ашота він, напевно, крізь землю провалився б.

А Гагік перейшов уже на свій звичайний тон.

— Не сердься, Ашот, — по-дружньому звернувся він до товариша. — Це буде для нас уроком. Адже й мене не обрали. А я не ображаюсь. Не всім же бути ватажками! Я знаю, що ти цього не чекав. Але завжди так буває, коли керівники починають зазнаватися. В очі їм цього не кажуть, бояться, а на виборах провалюють. Ну, не вішай носа! Нічого особливого не сталося. Вставай, треба переходити в нове житло…

Ніхто більше й слова не промовив. Асо мовчки нарізав гілля й зробив щось на зразок нош. На них поклали Саркіса і вчотирьох понесли до підніжжя Куріпчиної скелі.

— Дуже болить?.. — лагідно питала Шушик дорогою.

Саркіс посміхнувся. Болить, звичайно, але хіба є для людини кращі ліки, ніж співчуття товариша?..

Розділ сьомий

Про те, як, не спитавши, чи є в Барсовій ущелині лікар, прийшла хвороба

Дивним керівником виявився Асо — нікому ніяких наказів! Побачивши, наприклад, що Шушик зблідла і ледве стоїть на ногах, він мовчки пішов під старий горіх і приніс стільки сухого листя, що дівчина майже вся потонула в ньому.

— Нам ще багато такого листя треба, — сказав він ніби до самого себе і, глянувши на сонце, почухав потилицю. — Чи встигнемо нанести?

— Нащо? — запитав Гагік, який з цікавістю стежив за вчинками пастуха.

— Нащо? Вхід треба менший зробити, інакше хворі не витримають.

— У нас один хворий.

— Ні, Шушик теж захворіла, — тихо й сумно сказав Асо. — Глини в нас нема, то я хочу стіни прокладати листям. Це не міцно, але щілини й вхід заткнемо. Тепліше буде.

Хоч новий керівник нікому не давав доручень, проте коли він, зав’язавши рукава в сорочці, зробив з неї щось на зразок мішка і пішов до старого горіха по листя, Ашот і Гагік рушили слідом за ним.

Незабаром хлопці заготовили «будівельний матеріал» і почали споруджувати стіни. Вони укладали на порозі печери плоске каміння в ряд, шириною з півметра, прокладали листям, а зверху клали другий ряд каміння.

Коли стіна була висотою з метр, Асо приміряв до неї два паралельні дрючки і, витираючи піт, сказав, ні до кого не звертаючись:

— А тепер треба почати таку ж стіну з другого боку. Між стінами залишиться вузький прохід. Оце й будуть наші двері…

Під скелею, біля печери, було багато каміння, і робота посувалася швидко. Ашот працював мовчки, зосереджено. Гагік скоса поглядав на нього й посміхався. «Дуже ображений!..» — думав він. Але те, що Ашот був «дуже ображений», допомагало справі. Цілком віддавшись роботі, він тягав і складав таке каміння, яке Гагік навряд чи зрушив би з місця…

Коли обидві стіни досягли висоти метра, Асо знову взяв два дрючки й поклав їх зверху, як перекладки, — одну біля одної. Тепер його намір зрозуміли й інші: залишилось укласти каміння ще зверху на перекладках, і двері будуть такі, що в них, нагнувшись, зможе пройти людина.

Гагік щиро радів, дивлячись, як посувається робота, але разом з тим шкодував, що поруч з ним нема нікого, кому б можна було нишком підморгнути: «Бачив, мовляв, яким діловим виявився мій кандидат?»

Стіну хлопці добудували пізно, при світлі вогнища. Вона була не дуже міцна, але товста і не пропускала вітру.

Після того як усі влаштувалися на новому місці, Асо покликав Бойнаха і разом з ним рушив у дубняк.

— Куди, Асо?.. — крикнув йому Гагік.

— По дрова…

— Оце керівник! Нічого не скаже!.. Про те, що тобі треба робити, догадуйся сам…

І Ашот з Гагіком вирішили теж піти. Але хлопці попрямували не в дубняк, а до злополучної печери, з якої їх нещодавно викинув потік. Тут вони знайшли трохи палива, винесеного водою в чагарник.

Коли Ашот і Гагік повернулися назад, Шушик уже спала, а Асо біля вогнища колупався дерев’яним шилом у своєму рваному черевику.

Сон Шушик був неспокійний, щоки її палали: у дівчини був сильний жар. Хвора прокинулась і попросила пити. Але чим її напоїш?

— Добре було б дати чаю… — похмуро сказав Ашот.

— А посуд?..

— Посуд виготовити можна, — підвів голову Саркіс. — Ми ж вивчали в школі про первісних людей, як вони виліплювали…

— З глини?.. А де ж у цих скелях глина? — сердився Ашот.

— А це хіба не глина? — ледве підвівшись, показав Саркіс на рудий камінь, що лежав біля вогнища.

Товариші мало зрозуміли його, і хлопець, соромлячись, ніяково, навіть похмуро почав пояснювати. Він вперше за цей час пропонував щось своє, намагався допомогти колективу.

— Хіба не видно, що ці руді скелі вапнякові? Вапняк утворюється в морі. Тут теж колись було море, отже, повинна бути й глина. Її наносили гірські потоки, і під вагою води та землі вона скам’яніла…

Товариші уважно слухали Саркіса. Ашот підвівся й підійшов до стіни.

— Так, це вапняк, — ствердив він, оглянувши камінь. — Але ж нам потрібна глина…

— А якщо його покласти в воду, розкисне? — чи то жартома, чи серйозно запитав Гагік.

— Розкисне, — трохи пожвавішав Саркіс і, щоб не викликати глузувань, додав: — Протягом століть, звичайно, розкисне… Тут, у горах, у вологих місцях може бути таке ж каміння, але вже перетворене мільйони років тому в глину. — І Саркіс знесилено відкинувся на сухе листя.