Полонені Барсової ущелини, стр. 35
— Це для тих, що працюють, і для хворих, — розпорядився завгосп Гагік.
Від своєї частки Гагік відмовився й вийшов, покликавши за собою собаку.
— Ходімо, Бойнах, на полювання. Не завидую я зараз тваринам Барсової ущелини!
Собака мовчки погодився. Такий Бойнах: його завжди можна умовити ласкою.
Ашот і Асо, напхавши кишені шишками мушмули, пішли працювати на Диявольську стежку, Шушику дубняк збирати паливо.
Гагік не взяв з собою ні пращі, ні лука з стрілами. Він не сподівався натрапити на дичину. Шукав ягоди. Але й вони не попадались. Заспокоюючи себе, хлопець вихвалявся перед собакою:
— Ех, побачив би ти, Бойнах, скільки б я вбив орлів, коли б у мене була мисливська рушниця!..
Сніг лежав ще тільки внизу та на західних схилах Барсової ущелини. А на південних і східних схилах було тепло й сухо. Тому Гагік прямував саме туди. Не менше години кружляв він по ущелині, однак не зустрів ніяких звірят, а ягід знайшов дуже мало, — тільки одну жменьку барбарису, та й то такого кислого, що його не можна було їсти. «Ця кислятина добра тільки з жирним пловом, а на голодний шлунок вона не розрахована…» — гірко міркував Гагік, оглядаючи кущі.
Коли поверталися назад, недалеко від печери Бойнах загавкав і кинувся до куща на терасі. «Почув запах тварини», — майнула думка в Гагіка і він крикнув:
— Держи, держи! Я зараз!
Ноги в Гагіка підгинались від утоми, серце сильно билося. «Чи не захворів я? — нараз подумав хлопець і, сівши на камінь, помацав свій пульс. — Ні, поки що б’ється нормально… То чого ж я розклеївся?..»
— Не випускай, Бойнах, не випускай, іду!.. — Гагік підвівся.
Гагік підійшов до нього. На чорному носі собаки були краплини крові. «Ну, що я можу зробити, коли його й схопити нема за що?..»— здавалось, говорив погляд собаки, у якого не тільки ніс, а губи й язик були скривавлені.
— Чекай, це не твоя турбота, — бурмотів Гагік. — Знайшов — і добре, решта — справа майстра Гагіка. Подумаєш, їжак! М’яса в ньому не більше, як у курки… Теж порадував!..
Підштовхнувши їжака ногою, Гагік підставив свою шапку, вкотив у неї здобич і гордо поніс до печери.
— За мною, Боннах! — гукнув він на собаку.
Але той ніби й не чув.
— Ходімо, дурню! — умовляв Гагік. — Ти на його колючки не дивись. Там, всередині, знайдеться й для тебе пожива.
Але собака не рухався з місця. Він усе ще люто гарчав, поглядаючи на розколину в камінні.
— З ким це ти розмовляєш? — почувся тоненький голосок Шушик, яка несла до печери дрова.
— З Бойнахом… Піди глянь, у чому там справа?
В сухому листі, серед каміння Шушик побачила ще один маленький сірий колючий клубочок.
— Гагік, я маленького їжачка знайшла! — зраділа дівчина.
— Нескромна заява! — відповів Гагік. — Це Бойнах знайшов, вкоти його палицею в пелену спідниці…
Коли вони повернулись до вогнища, Гагік одразу заходився готувати страву з їжакового м’яса, яку він назвав «шашлик-сюрприз».
І справді, для Ашота й Асо м’яке м’ясо їжака було б справжнім сюрпризом.
Проте скільки Гагік не мучився, він не міг справитися з їжаком. Поки звірка не чіпали, він обережно висовував з-під голок свою чорненьку мордочку, та коли Гагік простягав до нього свою руку, той знову згортався в колючий клубочок.
— Гагік, не старайся марно, їжак тільки в воді розкривається, — почувся тихий голос Саркіса. — Знайдіть воду.
Гагік знайшов у скелі зручну западину і наносив туди снігу. Скільки ж треба чекати, поки сніг розтане?.. Довелось, як це робив Асо, розжарити в огні кілька каменів і кинути їх у сніг.
Скоро повернулися з роботи Ашот і Асо. Вони були втомлені, але задоволені наслідками своєї праці.
Ашот зразу помітив їжаків — одного дуже великого, а другого маленького.
— Без пострілу! — виступив уперед і похвастався Гагік. — Їжаки вже й поділені: маленького я з’їм, великий — вам на чотирьох, а тельбухи — Бойнаху…
— Не дам, не дам маленького!.. — сказала Шушик. — Мій маленький, іди до мене, а то ці розбійники уб’ють тебе… — Вона поклала їжачка собі в поділ і сіла.
Звірятко висунуло з своїх голочок крихітну вологу мордочку і почало обнюхувати плаття дівчинки.
— Ой, який гарненький! — захоплювалася Шушик. — Буду його доглядати і візьму додому…
— Але його матір пошлемо на бойню, — мовив Гагік. Під бойнею він мав на увазі яму, в яку наносив снігу.
Він поклав їжака в шапку і встав.
— Поясни мені, що ти хочеш з ним робити? — запитав Ашот.
— Пояснити? Прошу: покладу його в воду, щоб він розкрився. Як тільки він висуне голову, одразу ж встромлю йому в потилицю стрілу… Я з черепахами так само роблю…
— Ти, виявляється, і черепах їси? — з огидою спитала Шушик.
— Черепах?.. А що таке черепаха? Це звичайнісінька курочка, що наділа панцир. М’ясо в неї дуже ніжне. Ну, ходімо на бойню!
Западина в камені була неглибока, і в цій мілкій воді їжак не міг розкритись. Проте вигляд чистої, прозорої води навів Гагіка на нову думку.
— О, прекрасне джерело! — радісно вигукнув він. — Клади сюди щоранку сніг, а в обід нахиляйся й пий воду… Чуєш, Асо? Твій метод добування води вже застарів.
— Тільки вночі вода може замерзати…
— А ми туди розпеченого каміння накидаємо…
— Ну, хлопці, досить патякати. Давайте куховарити. Тільки далі від очей Шушик.
Через годину «шашлик-сюрприз» був готовий. Їжак виявився дуже жирним і смачним.
Коли всі наїлися, напились води з свого нового джерела і трохи відпочили, сонце вже сідало за обрій. Але в повітрі було так тепло, так приємно, що нікому не хотілося йти в печеру. Добре, що хоч настали щасливі дні!.. Сьогодні знайшли їжаків, завтра ще що-небудь знайдуть. Не дуже ситно, але три-чотири дні витримаєш… І тоді… Ой, як зрадіють їхні батьки!..
Думка про повернення додому не давала дітям спати.
А Барсова ущелина готувала для своїх полонених нове лихо.
Розділ двадцять восьмий
Про те, як несподівано прокинулась одна з сліпих сил природи
Всі полягали спати, тільки Асо сидів біля вогнища і раз у раз ворушив головешки, думаючи про все на світі. Подумав він і про те, чому це у всіх печерах Барсової ущелини, в яких йому довелось бувати, зустрічається козяче лайно, а в тій, де вони живуть, його нема. Чому в усі печери заходять кози, а в цю не заходять?..
Не розгадавши загадки, Асо глянув на товаришів і пожалів їх: як вони схудли, бідолашні! Скинув із себе аба і обережно прикрив ним Шушик… «Хороша дівчинка, — майнуло в його голові, — наче сестричка… Нема в мене сестри…» І хлопець посміхнувся м’яко й сумно.
Подобались йому вірменські товариші. Асо тепер вирішив навчитися читати й писати по-вірменськи. Адже якби він умів читати по-вірменськи, Паруйр не обдурив би його батька…
Згадавши про Саркісового батька, Асо спохмурнів і мимоволі перевів погляд на горіхи, які лежали в кутку печери. О, як тоді негарно все це вийшло. Навіть від згадки про той прикрий випадок Асо було соромно. Соромно за Саркіса, який зробив так нечесно, соромно за Гагіка, який обшукував свого товариша, соромно за Ашота, який дав тому ляпаса… Краще вмерти, ніж пережити таку образу…
Хлопець глянув на Бойнаха. Бідний собака, до чого ж він дожив!.. Боки позападали, можна ребра полічити… Навіть гавкати не має сили. А коли лягає, не знаєш — чи він спить, чи знепритомнів. Ех, Бойнах-лев! Левом ти був, коли колгоспні отари охороняв, від вовків рятував… Хіба вовки могли вкрасти вівцю, що була під наглядом Бойнаха?.. В темні ночі собака так гавкав на всю ущелину, що хижаки й близько боялися підійти. А тепер він лежить, як мрець, заплющивши очі.
По щоках пастуха котилися сльози. Він поклав руку на кудлату шию собаки і лагідно сказав: