Полонені Барсової ущелини, стр. 34

Саркіса ще не видно було, але канат натягнувся і почав погойдуватись. Очевидно, хлопець уже піднімався по кільцях.

Гагік торжествував. Він згорда поглядав то на Ашота, то на Шушик, а його погляд ніби запитував: «Бачили, що я зробив?»

Канат перестав гойдатися. Знизу долинуло приглушене ридання.

— Що там трапилось? Ой, здається, я не переживу цього! — скорботно вигукнув Гагік. — Не плач, братику любий, пожалій ти наші очі…

Шушик тихо сміялася. На бронзовому обличчі Асо сяяла добра посмішка. «Як весело з Гагіком жити. З ним не пропадеш», — думав пастух.

— Чому не піднімаєшся? — суворо спитав Ашот.

— Від моєї ваги кільця щільно притиснулись до скелі. Не можу ні схопитись, ні поставити ногу…

— Посидь трохи в нижньому кільці, — порадив Гагік. — Відпочинь. Ми що-небудь придумаємо.

— Дамо йому мою палицю, хай відпихається нею від скелі, — запропонував Асо. Товариші погодились. Асо кинув свою палицю вниз.

— Ну, спіймав?

— Спіймав!..

— Лізь по кільцях угору і відпихайся палицею від скелі!

— Назад не дивись!

— Ну, от і все… — хлопці нарешті витягли Саркіса на поверхню.

Побачивши друзів, відчувши порятунок, Саркіс ледве не впав на коліна перед своїми визволителями, але Ашот взяв його за плечі, струсонув і твердо, але дружелюбна сказав:

— Не треба, Саркіс… Постарайся тепер зрозуміти, чого б ти був вартий без колективу…

Шушик в думці докоряла керівникові: «Знайшов час для повчань…»

Коли, посідавши на каміння, вони віддихались трохи, Ашот, продовжуючи свою думку, сказав твердо й повчально:

— Добре, що ти врятувався. Можна сказати, що з наших сердець важкий камінь звалився. Тепер ми знову візьмемось за стежку. Але до того я хотів би зрозуміти, як це ти міг сказати: «Хай кожний про себе дбає!» Я часто бачив на полюванні, коли ходив з батьком, як навіть дикі тварини й ті збираються докупи в час небезпеки… А ти?..

Саркіс стояв, опустивши голову. Він був схожий на дитину, що ось-ось розплачеться. «Мабуть, тепер більше не треба йому нічого казати», — вирішив Ашот і взяв лопату, даючи цим зрозуміти, що час братися до роботи. Але тут, блідий, змучений переживаннями, Саркіс підвівся, вихопив з рук Ашота лопату і, тремтячи від утоми, почав скидати сніг із стежки. Він робив це з таким захопленням, Якого за ним не помічали ніколи в житті.

— Ти що? — опам’ятався Ашот. — Це не твоя справа… Відведіть його…

Але Саркіс і не думав коритися керівникові.

— Ви добре намучились зі мною. Тепер моя черга попрацювати.

— Не заважай! Раз він узявся за розум, не треба заважати, — відвівши вбік Ашота, сказав Гагік.

— Що ж ви… Жаль його, треба дати хлопцеві відпочити. Може, він побився, зробити перев’язки, — пожаліла Саркіса Шушик.

Але разом з ними дівчина раділа, що не помилилась. Хіба не вона казала, що Саркіс може виправитись? Їй заперечували: «Вовченя!», «Не зрозуміє!» Ну, хто правий?..

— Дай, Саркіс, тобі ще не можна… — І Шушик спокійно взяла в нього лопату.

Саркіс стомлено сів на камінь, трохи помовчав, а потім гордо підвів завжди похнюплену голову. Шушик побачила в нього над бровою велику синю гулю.

— Ой лишенько! — вигукнула вона і, намочивши в холодній воді з розтопленого снігу хустинку, приклала її до гулі.

— Послухай, друже, що в тебе ще болить? — занепокоївся Ашот.

— Нога… спина… — стогнав Саркіс.

Шушик відійшла вбік. Хлопці оглянули Саркіса. Гулі, подряпини, синяки вкривали його тіло в різних місцях.

— Чого ж ти нам нічого не сказав? Ще й хотів працювати в такому стані! — докоряв йому Ашот.

— Як згадаю, що від смерті врятувався, все інше здається дурницею.

— Молодець, так і треба. В житті буває й важче. Не звертай уваги на біль, — похвалив його Ашот. — Ну, давайте зробимо йому холодні компреси — це найкраще допомагає. Жаль, що горілки нема, горілчані компреси чудово діють.

— Ви все смієтеся, що курди чалму на голові носять, а вона, бач, згодилася, — сказав Асо, знімаючи з голови старенький шовковий шарфик. — І пояс візьміть.

Хлопці перев’язали подряпини на тілі Саркіса, а потім, взявши його під руки, повели на рівне місце.

— Дайте мені палицю, я далі сам піду, — сказав Саркіс.

Увечері завідуючий господарською частиною Гагік вирішив відзначити велику перемогу розкішною вечерею. В найдальшому кутку печери, в одній із потайних щілин, у нього, виявляється, був запасний склад. Ставши на виступ у стіні, Гагік засунув руку в щілину, витяг щось звідти і поклав у шапку.

— Смажте, їжте!.. — повернувшись до вогнища, заявив він і висипав на камінь кілька вбитих горобців. — Я зберігав на чорний день… — похвастався він своїм господарським талантом.

Цей маленький сюрприз, влаштований Гагіком, підняв настрій юних мандрівників. Кожному дісталось по два горобці, і гнітюче почуття голоду трохи вляглося.

Нове, тепле, досі невідоме Саркісу почуття зародилось в одному з куточків його душі. Як добре, що він з товаришами!.. Як добре, що товариші такі уважні до нього! А він, справді, викидав коники і дурниці говорив! «Кожний для самого себе…» Ні, це велика помилка. Без товаришів життя нема…

… Після пригоди з Саркісом усі сталій ніби дорослішими і досвідченішими. Цей випадок зміцнив їхню стійкість і віру в свої сили, переконав їх у тому, що в найважчих умовах вони здатні не тільки підтримувати своє існування, але й допомагати одне одному, що в боротьбі з природою потрібні воля і наполегливість.

Надвечір, коли стомлені, змучені пригодами всі відпочивали в печері, Саркіс думав: «Чи не повести їх до складу білки і, відкривши його, сказати: «Пробачте, товариші, я приховав од вас… Ви врятували мене, беріть усе, що тут є, і їжте на здоров’я».

Але він згадав, з якими труднощами дістався сьогодні до печери. Отже, він дуже кволий і будь-яка хвороба — грип, ангіна, запалення легенів — усе це може звалити його.

Страх знову опанував Саркіса, і знову прокинулось у ньому знайоме почуття егоїзму. «їм дістанеться всього по дві жмені горіхів, а ти сам їстимеш цілих десять днів. Не роби дурниць, своє життя дорожче…» — нашіптував йому якийсь внутрішній голос.

Треба сказати, що горіхи, які хлопці відібрали в Саркіса, були цілі. Так і валялись вони в кутку, куди їх кинув розлючений Ашот. Гордість не дозволяла хлопцям доторкатися до них. Правда, Асо дуже хотілося взяти горіхи й нагодувати ними свого вірного Бойнаха. Але він не наважувався зробити це, бо не знав, як до цього поставиться Ашот. «Поганий шматок тільки собака їсть», — думав він і не раз хотів поговорити з керівником, узнати його думку, та соромився.

Сидячи навколо вогнища, хлопці жваво розмовляли. Вони вирішили завтра, не гаючи часу, знову взятися розчищати стежку, а Гагік мав подбати про їжу. Так днів через три-чотири вони виберуться звідси.

— Ну, коли ви вважаєте мене спеціалістом по продовольству, то цією справою я займусь охоче, — заявив Гагік.

Шушик мала залишатись у печері, підтримувати вогонь і доглядати Саркіса.

Коли все це обговорювалось, у душі Саркіса знову почалася боротьба. «Якщо Ашот каже, що через три-чотири дні вийдемо з ущелини, то чому б не відкрити їм таємницю білчиного складу?» — думав він, і була вже хвилина, коли хлопець мало не сказав: «Ідіть усі розчищати стежку, їжа в нас є…» Але схаменувся. «А що коли знову випаде сніг і доведеться тут зимувати? Краще почекаю, подивлюсь, чим усе це скінчиться…»

Розділ двадцять сьомий

Про те, що перед бурею завжди буває затишшя

На другий день рано-вранці Асо ввійшов у печеру і, розстеливши, як завжди, на землі своє аба, висипав на нього з кишені цілу купу шишок мушмули. Він ще вдосвіта ходив у гори добувати їжу для товаришів.