Полонені Барсової ущелини, стр. 33
— Ні, Ашот, я Грикором не стану, — сумно заперечив Гагік. — Де мені до нього! Хоч він лише на рік старший за мене, та що він тільки не виробляє! Піднімався на Бджолину скелю брати мед, продирався в очерети озера Галлі і збирав яйця бакланів… Він скрізь знаходив їжу, а я ось сиджу біля вогню й здихаю з голоду. Якби Грикор був з нами, ми хіба так жили б!
— А коли б у нас був такий керівник, як Камо, ми б тепер… — вихопилось у Шушик, і вона боязко глянула на Ашота, почервонівши як варений рак.
— Що ж я можу зробити? — спалахнув Ашот. — Потрапили б вони в Барсову ущелину, теж, мабуть, не змогли б вийти.
— Ну-ну, прошу нашого керівника не чіпати. Хоч про них і написано книжку, але й ми нічим не гірші. Наш Ашот не гірший за Камо, а я — за свого родича Грикора, — вихвалявся Гагік. — А хіба нашого Асо можна порівняти з їхнім Сето? Чи, може, Бойнах гірший за Чамбара? Ні, і наша Шушик така ж, як їхня Асмік. Асмік, звичайно, дуже гарна, але Шушик — дай бог їй здоров’я — теж вродлива. Тільки от лихо, що нема весни, а її обличчя уже в ластовинні.
Хлопці засміялись, а Шушик зашарілась. «Невже я гірше виглядаю, ніж лчаванська Асмік?» — подумала вона.
— А знаєте, я Бороду Асатура бачив, — у тон Гагь кові почав Ашот. — Якось восени він до нас приїжджав. Потоваришував з моїм батьком Разом на полювання ходили. Який чудовий дідусь, справжній філософ!.. Тільки борода у нього дуже смішна — довжелезна. Коли він кудись іде, то ховає її за пазуху.
— А Чамбар за ним, хвіст бубликом…
— Еге ж, Чамбар за ним… От коли б батько сказав йому, що ми пропали!.. Він би перейшов сніги Агріджгори і прямо до нас на ферму… Що такому, як він, мисливцеві!.. Та й Севан недалеко. Не знаю, як хто, а моя мати напише про мене бабусі. Безумовно, напише!.. Джан, мій братик Грикор зараз же всуне носа в наші айгедзорські караси з вином і скаже: «Дідусю Асатур, тут краще, ніж у нас, давай назавжди тут залишимось. Багато вина, ще й квашених овочів… Ех, якби на тому горбі показався Грикор, а в руках у нього щоб були лаваші. «Ей, Гагік, лови! Чудовий лаваш!» — крикнув би він.
— Годі нас мучити! — розсердився Ашот і вийшов із печери.
Десь далеко з-за гір місяць тьмяно освітлював туманний силует Арарату. Навколо тиша і холод…
Розділ двадцять шостий
Про те, як народжується людяність
На світанку трьох наших мандрівників розбудили якісь дивні звуки, наче поблизу хтось безладно стріляв з дрібнокаліберних пістолетів. Вони прислухалися. Постріли почулися знову. З вогнища вискочили розжарені вуглинки, розлетівся в усі боки попіл, ніби у вогні були приховані якісь вибухові речовини. Біля вогнища вже давно сидів Асо.
— Їжте, це хороша їжа, — сказав хлопець і вихопив з вогню кілька жарених жолудів. — Підмерзли вони, через те й стріляють, — пояснив він.
— Де ти взяв?
— Знайшов. Ходив уранці з Бойнахом на полювання. На, Бойнах, на і ти з’їж…
— Так, це трохи підкріпить нас. З цього і каву готують, — говорив Гагік, уминаючи свою порцію. — Тільки я не радив би давати їх Саркісу.
— Чому?
— Не можна. Поважчає — і тоді ланцюг не витримає… — кволо посміхнувся Гагік.
Коли зійшло сонце і в ущелині стало тепліше, всі вийшли з печери і знову зібралися над Саркісом.
— Саркіс, вилазь із свого барлога! — крикнув Ашот.
Саркіс боязко підійшов до краю западини.
— Візьмись за ялинку і вставляй ногу в перше кільце.
— Не можу. Придумайте щось інше, — глянувши на провалля, злякався Саркіс.
— Ну, справа твоя. Залишайся — будеш здобиччю орлів, — навмисне грубо сказав Ашот.
Шушик відкрила вже рота, щоб заперечити Ашотові, але той спинив її поглядом.
І те, що Шушик вважала за жорстокість, дало свої наслідки. Саркіс боязко всунув ногу в перше кільце і, тремтячи від страху, почав спускатися.
— Вниз не дивись, заплющ очі.
І ця порада Ашота допомогла. Саркіс повільно спускався. Нарешті він досяг останнього кільця.
Хлопці напружено стежили за його рухами. Шушик, затуливши очі руками, заховалась за спину Гагіка. Присівши на задні лапи й висунувши язик, Бойнах з цікавістю дивився на незвичайне видовище.
— Стій, не злазь, ланцюг закінчився! — крикнув Ашот.
І Саркіс швидко підтягнув ногу, яка марно шукала опори.
— Тепер тобі треба схопитись за останнє кільце руками й стрибнути. Не бійся, внизу купа м’якого снігу.
— М’якого? Учора він, звісно, був м’який… — машинально сказав Гагік і раптом закричав: — Підожди, не стрибай, ми перевіримо…
На «м’яку» постіль довелося б стрибнути Саркісові! Мороз скував за ніч пухнасті купи снігу, і тепер вони були схожі на брили кам’яної солі.
Гагік вчасно спохватився. Ще б хвилина, і з вини товаришів Саркіс розбився б об крижаний горб…
— Піднімись назад! — скомандував Ашот.
Від хвилювання в Ашота виступив піт на чолі. Він у думці лаяв себе за таку необережність.
Гагік мовчки стежив за виразом його обличчя. Він хотів сказати щось важливе, але не наважувався.
— Згоден тепер, що й ти можеш помилятися?.. — нарешті м’яко, по-дружньому запитав він.
Ашот, засоромившись, мовчав. Він погоджувався з Гагіком, але не хотів визнати це вголос: боявся втратити авторитет.
— Яка невдача! Що ж тепер робити? — запитав він; і тут же відповів: — Хлопці, треба розпалити вогонь… Без вогню нічого не вийде.
До полудня вони сушили одяг. Розпалили вогнище; ледве дотягли до нього повні мерзлого снігу сорочки і почали їх відморожувати внизу ущелини.
Потім Асо з Ашотом готували нові кільця.
— Визволення Саркіса доведеться знову відкласти, — з прикрістю в голосі сказав Ашот. — Саркіс, — крикнув він, — відв’яжи й кинь нам ланцюг!
Хлопці додали до вірьовки ще кілька кілець. Але скільки ще треба зробити, щоб Саркіс міг спуститися в ущелину?
— Почекайте, в моєму черепку народилась геніальна думка, — підхопився з місця Гагік. — Зараз ми нарешті-таки звільнимо улюбленого, дорогого члена нашого колективу. Надто довго залишався він самотнім!.. Саркіс, — крикнув він, задерши голову. — Ти зможеш закріпити стовбур верби так, щоб він міцно вперся в стіну і не гойдався, коли ти на нього полізеш? Зможеш?
— Він і без того стійкий. Нижній кінець я встромив у щілину, а верхній затиснутий між двох каменів, — долинув згори слабкий, незадоволений голос хлопця.
— Ну, ходімо, друзі! Ходімо звільнимо цього довготелесого татового синочка.
— Ашот, відучись нехтувати думкою інших, — несподівано й серйозно порадив Гагік і пішов уперед.
Ніхто не знав, що думає робити Гагік, але, взявши ланцюг, усі ліниво попленталися за ним.
— Скажи, що ти надумав? — нетерпляче спитав Ашот.
— Ні, не скажу, а то ти собі припишеш, — відмахнувся Гагік.
Вони пішли на Диявольську стежку і зупинились біля урвища над западиною, в якій сидів Саркіс. Гагік міцно обмотав канатом кам’яний виступ стежки, прив’язав до каната дерев’яний ланцюг і кинув його вниз.
— Ну, як Саркіс, дістанеш?
— Побачу… Ой, що ви хочете робити? — знову почав примовляти він. — Не дадуть спокійно вмерти…
— До смерті заборонено помирати, любий мій… Тепер видерись по вербі. Ну, як, — звернувся він до Ашота, — зрозумів, нарешті, що я хочу зробити? — І Гагік постукав пальцем по своєму лобі:— Не голова, а гарбуз, напханий мозком.
Товариші посміхнулися: спосіб визволити Саркіса, здається, знайдено. Тільки Ашот був незадоволений і сумний. Що ж це таке? Не він, а Гагік рятує Саркіса з біди! Нащо ж тоді його обрали старшим?..
Стогін Саркіса було чути вже близько.
— Ох, цей клятий камінь…
— Нічого, любий, від цього не вмирають. Доліз до краю верби? Давай далі лобом уперед, — жартував Гагік. — Ну, а тепер піднімайся по кільцях. Справжні сходи, правда?