Полонені Барсової ущелини, стр. 13
Розділ десятий
Про те, як важко буває люд ині, ко л и ш лунок її не пристосований до дарів природи
Хто сказав, що Барсова ущелина бідна, що в ній немає їжі? Неправда! Там її вдосталь. Але все те, що знаходили мандрівники, розриваючи сніг, перевертаючи каміння, обшукуючи дупла, було мало придатне для їжі. Адже протягом тисячоліть кухня поступово віддаляла людину від дарів природи.
Хоч навколо і лежав сніг, навіть глибокий, усі живі мешканці Барсової ущелини знаходили собі їжу і житло. І кози, і орли, й куріпки… Навіть той заєць, сліди якого бачили хлопці. І тільки наші мандрівники лишались голодними, і чим довше вони шукали їжу, тим більше охоплював їх розпач.
Та й як не впасти в розпач, коли навіть під дубами не можна знайти жодного жолудя, хоч з усього видно, що їх у цьому році було багато. Про це переконливо свідчили порожні чашечки жолудів, що лишилися серед листя…
В одному місці під скелями стояло старе горіхове дерево, на всі боки розкинувши своє широке гілля.
Людина його тут посадила чи воно дике? На південних скелях цих гір росте чимало диких горіхів, породи яких нічим не відрізняються від культурних.
— Відкиньте-но тут сніг, хлопці. Горіхи — непогана їжа, — намагаючись підняти настрій товаришів, сказав Ашот.
І, дмухаючи на задубілі пальці, хлопці розгребли сніг, оглянули все навколо дерева, але не знайшли жодного горіха! «Ну, гаразд. Припустімо, що білки зібрали всі горіхи. Але ж кули поділися жолуді? Хіба можуть бути ведмеді у цій фортеці?» — сумно подумав Ашот.
І коли надвечір стомлені й голодні мандрівники зібрались у своїй печері, він сказав:
— Усі тварини залишають на снігу еліти. Тутешні тварини, мабуть, ховаються в печерах. Завтра ж підемо по їхніх слідах і…
— … надівши козлу на ноги чиюсь шапку, повернемося, — закінчив за Ашота Гагік.
Жарт був дотепний, але ніхто не посміхнувся. Де вже сміятися, коли живіт підвело від голоду…
— Якщо ми всі п’ятеро візьмемося за руки і відріжемо тварині шлях з печери, то куди вона дінеться? — мріяв уголос Ашот.
— Припустімо, що не втече. А чим ти її вб’єш? Тільки й умієш вигадувати… — пробубонів Саркіс, не підводячи голови.
— Знайдемо й для цього спосіб. У нас є ніж, можна виготовити зброю. Бачили в підручнику історії знаряддя і зброю первісних людей? — і Ашот звернувся до Асо: — Виріж для кожного по добрій палиці з дуба.
— Які палиці — довгі чи короткі? — спитав Асо, схопившись на ноги.
— І довгі й короткі. Як ручка сокири. Щоб короткою можна було зблизька бити, а довгою — здалеку. — Ашот говорив таким діловим тоном, ніби тварина, сидячи в печері, тільки й чекала, коли він прийде і почне бити її своїми короткими й довгими палицями.
— Гагік, ходім зі мною. Саркіс, пошукай кілька круглих каменів. А ти, Шушик, доглядай вогнище. Взагалі запам’ятай, Шушик, шо за вогонь відповідаєш ти. Погасне — пропадемо. Зрозуміла?
Ашот рішуче попрямував до виходу.
— Вогонь не погасне!.. Я піду з вами, — просилася Шушик. — І моя допомога може бути потрібною.
У Гагіка прокинулось почуття гордості:
— А ми, по-твоєму, якісь тюхтії? — І, випнувши вперед худі груди, він вийшов з печери.
— Погляньте на цього героя!.. — посміхнулась Шушик і докинула хмизу в огонь.
— Не хвались, на бій ідучи, а хвались, ідучи з бою, — звернувся Ашот до Гагіка надворі.
— Це ти з Шекспіра?.. Знаєш, треба підбадьорювати їхній рід, а то почне рюмсати…
Недалеко від печери хлопці побачили Асо, який майстрував майбутню зброю. Ашот посміхнувся і почав оглядати кущі та деревця, що росли навкруги. «Треба знайти молоду і м’яку кору, з якої можна було б наробити мотузок», — подумав він.
Печера, в якій вони влаштувались, була у верхній частині ущелини. Від цієї печери, здавалося, і починалася ущелина, збігаючи вниз і дедалі розширюючись.
Трохи нижче колись, напевно, була западина. Поступово, протягом багатьох років, водяні потоки нанесли в неї піску і мулу, зрівнявши з навколишньою місцевістю. Утворився невеликий рівний майданчик, такий, як тік. З одного краю цього потоку виднілися кущі високого очерету, а поруч стояли стара верба і два карагачі-дерева, які ростуть у вологих місцях.
У молодого карагача кора гнучка й міцна. Ашот підрізав її, потім узяв за кінець, потягнув, і гілка зразу ж оголилась. Скоро такою ж голою стала майже половина карагача, а біля стовбура горою лежали на землі довгі пасма кори.
— Тепер у нас є чим в’язати, — сказав Ашот. — Збирайте-но всі «мотузки», хлопці, несіть їх до вогню. Бери свій ніж, Асо, і готуй палиці.
Увечері, при відблисках вогнища, Ашот прив’язав до палиць різних розмірів камені. Все це нагадувало малюнки з підручника історії. І хлопці щиро пишалися знаряддями «доісторичної епохи»: сокирами, молотками, списами; вони були криві, незграбні, але придатні для ударів.
Цього разу жарт не підтримали: знаряддя все-таки викликало певну надію. Правда, Ашот був незадоволений:
— Бити ним, звичайно, можна, але різати…
— Справді, вся ця зброя дуже тупа, — розчаровано докинула Шушик.
Ашот мовчки вийшов і незабаром вкотив у печеру два великих камені. Кинувши їх один на одного, хлопець відбив кілька шматків з гострими краями. Бойнах, підвівши голову, здавалося, з цікавістю дивився, що робить Ашот.
Долівка в печері була базальтова і така гладенька, ніби хтось навмисне відшліфував її.
— Ну, тепер, Саркіс, візьми оцей камінь і добряче відточи його гострий край об базальт. Це буде наша сокира, — гукнув Ашот.
Важко сказати, чи тон, яким це було висловлено, не сподобався Саркісу. чи хлопець пригадав давні кривди, але він навіть не поворухнувся, ніби й не чув. Сидів, спершись на якийсь пеньок, і мовчки дивився на вогонь.
Ашот не звернув уваги на впертість Саркіса. Сам відточив камінь і міцно прикрутив його до одної з палиць.
— Тепер у нас є щось схоже на сокиру і на кам'яний молоток. Але цього мало. Якщо не пощастить вийти звідси найближчими днями, то доведеться подумати про складніші знаряддя.
— Ти тільки про знаряддя й говориш! А постелі? — розсердилась Шушик.
Справді, хвоя в печері пересохла, потерлася і розсипалась. Голки боляче кололися.
Треба було освіжити постелі, підкинути в них сухої трави і сухого листя. Так принаймні думала Шушик.
— Він же мисливець, навіщо йому постіль? — в’їдливо сказав Саркіс.
— Постіль? Може, вам подати пружинні матраци? — глузливо відповів Ашот, хоч і відчував, що треба було ще вдень подбати про постелі.
Однак було вже пізно. Короткий день скінчився, надворі знову стало темно й холодно. Що можна знайти в такий час?
— Ну, про їжу і про постелі подумаємо завтра. Пошукаєм. А зараз давайте обміркуємо, як позбутися цієї гидоти — диму, — сказав Ашот, кашляючи і витираючи сльози від їдкого диму. — Гагік, чи не придумаєш ти чого?
— Чого ж ні? Якщо ти ляжеш, дим не виїдатиме очі, — хрипким голосом відповів Гагік і кивнув на Саркіса, який простягся на долівці.
— Ну що ж, ляжемо, всі ляжемо, а хто за нас працюватиме?
Мокрі гілки шипіли й диміли. Вхід у печеру був низький, і клуби диму всередині густішали, підіймаючись до склепіння. Справді, тільки лежачи можна було почувати себе краще. І цей рецепт чудово засвоїв Саркіс.
Ашот вийшов і оглянув печеру зовні. Дим ліниво виповзав тільки з входу. Підіймаючись угору, він лизав каміння, що звисало над печерою.
Щоб дати йому вихід, треба було пробити отвір вгорі, в склепінні. Але чим? Кам’яним молотком? Чи… ножем Асо? Що ж можна було ще зробити?
Ашот подумав, подумав і, нічого не вирішивши, повернувся в поганому настрої в печеру. Поведінка Саркіса починала його дратувати.