Ловці манекенів, стр. 12

Євген вдав, що не помітив її образи, і запитав:

– А більше вам ніщо не впало в око? Може, щось незвичне?

– Незвичне… Вони приходили самі, – охоче розповідала буфетниця, напевне, знудилась без роботи або любила поговорити. – А танцювали з чужими дівчатами. І ви знаєте, хлопці не заперечували. Косували на них, а не чіпали. Аж чудно. У нас трапляється: зчинять бійку, наче півні.

Звісно, їх боялися – дзюдоїсти. Серед молоді інформація про спортсменів поширювалася швидко, особливо про штангістів, борців, боксерів. Вони користувалися неабияким впливом і авторитетом. Але чому Шейх запросив у кафе Римму, хоч доти й після трійця навідувалася сюди без дівчат? Напевне, справді йому подобалась однокласниця. Нічого дивного: вже починають дружити з шостого – сьомого класу. А він ні з ким. Тільки брошку – золотий вітрильник – Риммі…

– За який столик сідала трійця?

– За той, де ви сиділи, – кивнула в залу Макашина й додала: – Ви обідали на місці хлопця, що лічив гроші. Він завжди сідав обличчям до входу.

Обличчям до входу… Тополюк так сів з метою відразу побачити нового відвідувача. А Шейх?…

– Поліно Никодимівно, сивий заходив до зали?

– Я його тут не помічала.

Дивлячись на мозаїку, Євген перебирав у пам’яті відомості, отримані від буфетниці. Вона Кривого не бачила, натомість з’явився сивий. При ньому Шейх лічив гроші. Думав, чого не запитав у буфетниці… Відчував: факти, повідомлені Макашиною, вагомі. А що скаже слідчий прокуратури Бухов?

– Спасибі, Поліно Никодимівно.

Тополюк вчасно закінчив бесіду: до кафе завітав гурт пляжників – хлопці і дівчата, веселі, розпалені сонцем. Відразу подалися до буфету по холодні напої. А Надія, мабуть, знову сидить у кімнаті свого гуртожитку й читає якусь книжку. У неї часто псувався настрій від набридливого приставання хлопців на вулиці, в тролейбусі. Їх тягло до Надійки, наче магнітом. Соромно признаватись, але іноді Євген ревнував її.

У коридорі набрав номер телефону Бухова.

– Слухаю, – озвався Денис.

– Ти нікуди не йдеш? – запитав його.

– Чекаю тебе, Євгене, на таємну вечерю.

Таємна вечеря не мала ніякого відношення до славнозвісного розпису-картини Леонардо да Вінчі. Слідчий так називав щоденні підсумкові розмови про справи, які вів.

Тополюків годинник «Восход» показував 17.05. Євген підіймався сходами прокуратури. До вечора доволі часу, їхня розмова, сподівався, не затягнеться й він ще встигне з Надійкою піти в кіно. А завтра неділя, може, й вдасться позагоряти на пляжі. Звичайно, якщо нічого не трапиться. Гай-гай, скільки вже тих планів за роки служби неждано-негадано полетіло шкереберть?! Краще наперед не загадувати, щоб не розчаровуватися.

Бухов стояв біля відчиненого вікна, боком до дверей, заклавши руки за спину. Навіть не озирнувся, коли капітан ступив до кабінету. Напевно, бачив Євгена, як той заходив до прокуратури. На його столі груба тека, папери. На рудому сейфі працював вентилятор, але в кімнаті все одно задушливо. Це аж з настанням сутінків місто наповниться прохолодою – прилине з Бугу і навколишніх лісів.

– Маєш новини? – запитав Денис, погойдуючись з носків на каблуки і не озираючись.

– Є.

– Давай, викладай козирі.

– До козирів їм далеко, – скривився Євген. – Зібрав таку-сяку інформацію, виловив кілька фактів. На мій погляд, вже набралося матеріалу на робочу версію.

– О, це вже прогрес, Євгене. Вчора про версію ми й не думали, – трохи бадьоріше мовив Денис і повернувся до Тополюка. – А я перенакопичую відомості, й ніякого просвітку. Що там тренер, кафе «Дружба»?

Євген сів за приставний столик, поклав перед собою чистий аркуш паперу, дістав кулькову ручку. Бухов розташувався напроти, поклав руки на стільницю, наче учень, що приготувався слухати урок. Тополюк переказав свою розмову з тренером Кондруком і виклав свідчення буфетниці Макашиної. Слідчий жодного разу не перебив його – слухав уважно. Вентилятор гнав тепле пругке повітря, й на маківці Дениса весь час ворушилося, мов живе, волосся. Він не зводив з оперуповноваженого сірих пильних очей.

– Слухай, Євгене, а ти роздобув славні факти, – і задоволено відкинувся на бильце стільця. – Справді можна побудувати робочу версію. – Він звівся й заходив по кабінету, потім узяв зі стола аркуш паперу, подав Тополюку. – Прочитай свідчення Полякової Римми. Може, щось пропустила з того, що розповіла тобі.

Аркуш списаний чітким почерком, рядки рівні. Римма докладно переповіла на папері свою ранкову розповідь. А в кінці, після її підпису і дати, стояла приписка: «Я оце згадала: коли мала ступити на ганок під’їзду, раптом Віталій злякано озирнувся в коридор будинку». Слова «злякано озирнувся» двічі підкреслені червоним олівцем. Підкреслив їх, безперечно, Бухов. Ось чого Римма не повідомила капітану.

– Тільки переляк Віталія для мене новина, – сказав.

– Ага, «злякано озирнувся»! – Денис значуще підняв палець угору. – Вона згадала, коли вже взялася за ручку дверей. Суттєвий факт, якщо брати до уваги її зустріч з Кривим на сходах під’їзду та пов’язати його появу із загибеллю Шейха…

– Звичайно, припущення багатозначне. Тоді… Хм… – Євген похитав головою, бо вимальовувалась струнка робоча версія лише з двома іксами, і він не загаявся сказати про них Бухову. – Але, Денисе, яким чином Кривий скинув дзюдоїста і де Віталій дістав золоті імперіали?

– Е, не лізь поперед батька в пекло, – застеріг оперуповноваженого слідчий. – Я над цим зранку сушу мізки. Бачу, ти вже приготував папір. Спершу занотуємо всі факти і відомості, які у нас зараз є. Під копірку. Почнемо, Євгене…

Євген вивів великими літерами посеред аркуша:

Факти і відомості:

– на сорочці Шейченка чорна смуга невідомого походження (Біронський і Апостолов стверджують: його сорочка була чистою);

– знайдено в кишені золотий імперіал:

– Шейченко, опритомнівши, казав «кривий»;

– кривого хлопця з ціпком бачили: Ольга Кирилівна – сусідка Римми Полякової – біля бочки з квасом, світлоока жінка, мати Ігоря Апостолова, – коло школи і в дубовому гаю поблизу горба, Римма на сходах під’їзду в мить падіння Віталія;

– Апостолов і Біронський стояли біля будинку № 19 в той час, коли Шейченко сидів на підвіконні (за свідченням Полякової);

– знак – літера R, пронизана ламаною блискавкою, – на партах, в «дипломатах» і в під’їздах трійці, Полякової;

– переляк Віталія за мить до падіння;

– щосуботні відвідини кафе «Дружба» з грудня, за які платив Шейченко;

– лічив гроші в коридорі кафе у присутності якогось сивого чоловіка;

– коли мати працювала у вечірні зміни, Віталій пізно повертався додому (повідомила сусідка Лашко);

– магнітофон у Шейченка явно не Ігоря Апостолова;

– брошку – золотий вітрильник – поклав Риммі (дівчина переконана) Шейченко;

– добре вчаться і поводяться, допомагають матерям;

– чомусь Біронський і Апостолов не зізналися, що проводжали Віталія до Римминого будинку, й наче не знали про витівки з підвіконням;

– Шейченко називав друзів «рейдерами»;

– всі троє дзюдоїсти-розрядники.

– Здається, все, нічого не забули, – сказав Денис, спинився, взяв нотатки. – Ого скільки! Цілий аркуш! А ніби обмаль матеріалу.

Він перечитав, поклав папірець на стіл, сів.

– Давай свою робочу версію, – попросив.

– Шейченко торік восени десь роздобув золоті імперіали, знайшов кому продавати – сивий чоловік, – почав Євген ділитися своїми припущеннями. – Ось звідки у нього гроші на кафе, магнітофон і брошку. Проте скупник злякався, що Віталій викаже його або наведе міліцію, і вірішив прибрати юнака, може, придбавши останнього імперіала… От і підіслав Кривого, і той… Вірогідно? Збігається з твоєю версією?

– Цілком. Мені це теж спало на думку, – погодився слідчий.

– Однак не доберу, яким чином Кривий скинув Шейченка, – признався Тополюк. – Спортсмен, не боявся висоти… І від підвіконня до підлоги сантиметрів сто п’ятдесят – сто сімдесят.