Нащадки «Білого Хреста», стр. 8

– Привели затриманого, – доповів міліціонер.

– Уведіть, – розпорядився Топчій, сідаючи за стіл.

До кабінету ступив Бог і зупинився, зиркнув на обручку й песцевий комір, потім безвиразно на Валуйка й втупився у підлогу. Ми уважно стежили за виразом їхніх облич. Ніякої реакції.

– Валуйко, ви знайомі з цією людиною? – офіційним тоном запитав слідчий кивнувши на Шалапуху.

– З оцим? – шофер зміряв Бога з ніг до голови, кривлячи презирливо губи. – Звідки? Він не терешківський, а в місті не здибались.

– А ви, Шалапуха?

Шалапуха прискіпливо, прискаливши ліве око, розглядав шофера. По часі осудливо похитав головою.

– А я його бачив, – сказав, наче вистрілив.

– Де?! – скочив Валуйко, зціпивши кулаки. – Ти що верзеш? Він мене бачив! Блекоти об'ївся?!

– Спокійно, Валуйко, спокійно, – я втихомирив його. – Сідайте. То де, Шалапуха, бачили?

– На ринку. Продавав, гад, «біоміцин» з націнкою! – обурено вигукнув. – У-у, шкурник, попався!

Я застережливо підняв руку, бо Валуйко, люто скрегочучи зубами, знову ледь не схопився.

– І це все, Шалапуха? – запитав розчаровано Топчій.

– Все. Його золотозубу пику я добре запам'ятав, – зі злістю підтвердив.

Я насилу стримав усміх, потішений гнівом Бога. Йому довелося вишкрібати останні мідяки на пляшку вина, бо справді на ринку воно трохи дорожче. Гірко визнавати невдачі і радісно довести невинність людини. Я почав схилятися до думки про навмисне підстроєний непевний слід. Особливо явно це вгадувалося на Валуйкові. Топчій його відпустив, на превелике невдоволення Бога, узявши підписку про невиїзд за межі області. Із Шалаиухою справа складніша.

Валуйкові могли непомітно підкласти комір під сидіння (кабіна не замикалась, і автолавка без нагляду). Богові ж обручку, та ще й у кишеню… Сумнівно. І мати Зубовського проговорилася, що не чула, коли повернувся Вадим із гульок.

– Ви хоч розумієте, Богдане, своє становище? – звернувся до нього Топчій.

– А мені воно до лампочки, – безтурботно відповів. – Не обкрадав я магазину. Потримаєте і відпустите.

– Все-таки де ви були, що пізно повернулися додому?

– Я вже казав, – напрочуд спокійно поводився Шалапуха. – Гуляв у парку.

– Значить, не хочете зізнатись?

– Нема в чому, – недбало погойдував ногою й поглядав на нас з неприхованою зневагою.

Я не впізнав Бога: від розгубленості й розпачу не залишилося й крихти. Чому змінився його настрій? Через почуття невинності чи впевненість, що не зберемо доказів? Йому наче відкрилися небачені нами обшири. Словом, я теж, як і Топчій, відчував: Бог щось знав про крадіжку. Мені здавалося, якийсь факт чи здогад він осмислив після затримання.

– Шкода, доведеться відправити вас у слідчий ізолятор, – попередив Шалапуху Топчій.

Коли його вивели, ми часину мовчали, заглиблені в роздуми. Першим заговорив слідчий.

– Ти зрозумів, Арсене, вони точно знали про від'їзд Валуйка і залицяння до Хутченко, – розважливо мовив. – Інакше б не підклали коміра. Висновок?

– Хтось непогано обміркував «операцію», – відповів я. – І стежили за шофером.

– Ти нікого не запідозрив із працівників Будинку колгоспника?

Я перебрав у пам'яті свої розмови із Дзюняком, адміністраторкою, черговою другого поверху Палигою, грузином Белішвілі. Нічого незвичайного не помітив у їхній поведінці. Жодної зачіпки чи натяку на недовір'я. До речі, я зустрівся лише із трьома працівниками готелю, а їх усього – одинадцять. Отож попереду ще вісім чоловік. Можливо, з решти… І заперечно похитав головою.

– Слухай, Анатолію, варто підскочити в лікарню до Молостова. А раптом заговорить, – нагадав йому.

– Поїдь, – погодився Топчій.

Шофера ЗІЛа поклали до хірургічного відділення обласної лікарні, де його відразу зробили операцію. Відтоді минуло доволі часу, й, напевне, Молостов уже прийшов до пам'яті.

8.

«Уазиком» швидко дістався до знайомих зелених воріт. У тінистих алеях, заставлених лавками, сиділи хворі й відвідувачі, між густими деревами прозирали вікна корпусів. Мені не довелося шукати й розпитувати, де відділення. Я тут бував не раз, і саме в хірургії, бо учасники подій, якими займався карний розшук, часто потрапляли туди. Така специфіка нашої роботи.

У фойє куняла чергова. Попросив її покликати лікаря. Він довго не з'являвся. Я занепокоєно поглядав у коридор. У ньому – сестринський пост, а в кінці – двостулкові двері з матовим склом – операційна. З палати реанімації вийшла чергова з кисневою подушкою, кивнула: мовляв, уже скоро. І справді, через кілька хвилин до мене наближалася завідуюча відділенням Самойлюк, немолода жінка з карими сумними очима. Вона несла халат.

– Знову ви до нас, – чи запитала, чи ствердила співчутливо. – Напевне, до Молостова?

– До нього. Як він там?

– У важкому стані: поранення серйозне, і втратив багато крові. Привезли б на годину пізніше – не врятували б, – лікарка поправила на мені комірець халата.

– Дякую. А тепер житиме?

– Повинен, якщо обійдеться без ускладнень.

– Я б хотів…

– Він тільки опритомнів. На кілька хвилин я вас пущу, – дозволила Самойлюк і зауважила: – Але чи заговорить…

Я теж не мав упевненості: наркоз, безперечно, притупив пам'ять Молостова. Для згадки треба її напружити, зібрати силу волі. А де та сила після важкої операції?! І все ж спробувати не зайве. Я переступив поріг палати – пахнуло ліками. На високому ліжку з коліщатами лежав шофер. До його руки підключена система переливання крові. На столику стояв цілий ряд пляшок для крапельниці. Я сів у головах. Молостов блідий, навіть губи і вуха мов пергаментні. Очі заплющені, й повіки аж просвічувалися, синюваті, наче пелюстки волошки. Ліве плече й груди забинтовані. Вони ритмічно здіймалися, його стале дихання вселило у мене надію.

– Валентине, – тихо гукнув його, – ти мене чуєш?

Повіки сіпнулись, ворухнулися брови, і Молостов розплющив очі, втупився в стелю неосмисленим поглядом. Мені було нелегко звертатися до свідка, будити у нього спогади. Розумів його стан. Але треба, бо на волі залишалися крадії, здатні на найтяжчий злочин.

– Валентине, я з міліції, – неголосно повторив. – Ти мене чуєш?

Він поволі скосив очі в мій бік і ледь повернув голову, щоб краще бачити співрозмовника. Я взяв його за руку, і шофер легенько потис мої пальці. Почув! До нього вернулася свідомість.

– Хто тебе вдарив? Ти його знаєш? – питав, чітко карбуючи слова.

Спершу губи Молостова шелеснули, і я нахилився ближче до нього, наставив вухо, щоб почути, розібрати мовлене.

– Як… – ворухнулись його уста, і мою щоку обпік гарячий подих.

Валентин заплющився, не випускаючи моєї руки. Я увесь немов перетворився на слух: здавалося, ніби дзвінко падали краплі глюкози у крапельниці, лупився стукіт серця шофера… Його губи не ворушились, і я злякався, що водієві зробилося погано, знову поринув у чорну безодню непритомності. Подумки вибачився за… Несподівано він удруге ледь потис мої пальці.

– Як… Митутя… – прошепотів, і рука розслаблилась – Молостов зовсім обезсилів.

Не наважився запитати значення слів «Як… Митутя». Головне – він їх мовив. Я ще посидів кілька хвилин. Валентин не розплющував очей, але дихав рівно. Залишив палату, і відразу до неї зайшла медсестра. У коридорі відділення на мене чекала Самойлюк. З її виразу обличчя зрозумів, що лікарка хотіла щось сказати.

– Знаєте… – повела мене попідруч коридором. – Я не експерт, але за тридцять років роботи надивилась… Так ось, юначе, ножове поранення у вашого підопічного виняткове.

Я нерозуміло подивився на неї. Її судження мене зацікавило.

– Еге, – підтвердила і пояснила: – Рана розташована між шиєю і ключицею'.

Мимоволі лапнув себе за плече й намацав ямку. Дійсно, щоб туди влучити навмисне, треба добряче набити руку. Можливо, випадково. Ні перше, ні друге не збирався заперечувати. Просто взяв до уваги повідомлення лікарки. Попереду висновки експертів. Я заспішив до відділу. З голови не виходило дивне «Як… Митутя». «Як… Митутя», – сказав Молостов. «Як… Митутя…» Наче ім'я і прізвище. Чиє? Як… Яків! Яків! Яків Митутя! Де ж його шукати: у місті чи в селі Малинівці?